АВТОР

Анатолій Привітний

Адреса. м. Київ


електронна пошта aprivitni@i.ua



Залізні кулаки добра.

Твір не корегувався тому є помилки та неточності.

Відщепенець


Іван Матвійович гриби збирав з дитинства. Спочатку щоб не померти з голоду. Потім за звичкою. Він любив тихе полювання. Воно приносило спокій, задоволення, і тимчасовий відхід від повсякденної метушні. Ліс додавав сил і навіював роздуми про вічне і непорушне.
У цей осінній день Іван Матвійович як завжди озброївся кошиком, складним ножем і відправився по гриби. Пізньої осені в сосняку ще можна було зустріти зеленушки, на пеньках листяних дерев гливу і останні опеньки. Кілька місяців через хворобу він не ходив до лісу і, відчувши себе краще, насамперед відправився на грибне полювання. Маршрут вибрав короткий, пройтись по віковому лісі зі старими дубами і соснами, заглянути в молодняк, подивитися на посаджений торік ялинник. І найголовніше перевірити слова сусіда, про те, що частину вікових сосен вирубано. Не вірилося йому, що в заповіднику можна вчинити таке варварство.
Першим ділом він і попрямував до вказаного місця вирубки. Сусід виявився правий, величезну частину лісу вирубали. Галявина виявилася таких розмірів, що дерева на протилежному боці ледь, ледь виднілися.

- От свині, і як у вас рука піднялася рубати таку красу. – Чоловік часом розмовляв сам з собою. Він скрушно похитав головою. На вирубці не залишилося навіть пнів, гола суха земля, без трави, без порослі молодих дерев. - Що за справи, навіть трави немає, щось тут не те, треба пройтися подивитися. - Бурмотів про себе Іван Матвійович прямуючи до центру галявини. Однак не тут-то було. Якась невидима сила не пускала його на порожне поле. Неначе потужний магніт виштовхував чоловіка з забороненої зони. Він напружив усі свої сили, але навіть ступити на галявину не зміг. Можливо це якийсь військовий засекречений об’єкт, але в пам’яті нічого підозрілого не знаходилось. Жодного разу військові в їхніх краях не з’являлись. - Вирубати ліс викорчували пеньки і вирівняли землю, нісенітниця якась і ступити неможливо, що за справи, - вже в повний голос обурювався Іван Матвійович.
Раптовий головний біль на мить паралізував мозок людини. Чоловік повільно опустився на землю і кілька хвилин нерухомо сидів, спираючись на невелику палицю. Нарешті біль відступила. Старий подивився навколо, все як і було, однак на галявину йти перехотілося. Він розвернувся і пішов додому. На мить повернувся і побачив, звичайну лісову вирубку, з пеньками, хвоєю, сухим листям і рідкісними потворними деревцями.
- Ось, тепер правильно, - абсолютно заспокоївшись попрямував до свого будинку. Більше він в ліс не ходив.


***

Середнього зросту, худий, незграбний, затюканий і ображений оточуючим світом чотирнадцятирічний підліток. Через лінзи з великими діоптріями на людей дивилися беззахисні очі. Влад Васильєв завжди був об'єктом для насмішок. Насправді не самий слабкий и не боязливий, але самий добрий і самий неконфліктним. Він жив у своєму світі, світі мрій і комп'ютерних ігор. В школі він не мав авторитету, сидів на другій парті, на саму першу парту його не пускали дівчата, на задніх партах сиділи поважні хлопці, класні авторитети. Частина з них займалась в спортивних секціях, друга частина мала багатих батьків. До останньої частини належав Шурко, ще меншого зросту ніж Влад, але з крутим татусем, останній фінансував ремонт в школі та переобладнання її до сучасних вимог. Шурко мав самий дорогий мобільний телефон, модну одежу, і в школу його привозив особистий шофер, він же охоронець. Сидів поряд разом з Грегом іншим авторитетом. Грег одягнутий був не так кричуще, зате мав міцні кулаки. Всі його боялися - від цього поважали. Його крутий норов викликав острах навіть у старшокласників, серед яких він часто крутився. Решта в класі намагалися не відставати від кумирів і час від часу розкручували своїх батьків у міру їх фінансової можливості. У одних сила, а в других батьківський бізнес. Гроші та сила в шкільному середовищі поєднувалися та користувалися пошаною. Вже у дев’ятому класі серед учнів створилася певна ієрархія. Самий верх займали Грег з Шурком, як найсильніший і найбагатший. Друга лінія складалася з однокашників Грега по секції карате - Михея, Віктора та Віталія, останній по жорстокості перевершував навіть Грега, і був на рік старший однокласників. Всі вони становили недоторканних п'ятірку, з якою навіть вчителі намагалися не зв'язуватися. Решта учнів воліли обходити п'ятірку стороною і жили своїм життям. Влада і Майю, його сусідку по парті, кривдили всі. Майї іноді діставалося навіть більше. Вона була зі звичайної сім'ї, мама медсестра, тато інженер, їх соціальний статус говорив сам за себе. Влад часто помічав сльози на очах дівчинки, коли інші дівчата з класу з неї глузували. Невиразний одяг, потертий портфель, взуття незрозумілого виробника справляли враження речей куплених на дешевій розпродажі. Насправді у дівчат одяг був усім, і головне показником їх соціального статусу. Дорогі потерті джинси, кофтинка в бісері за сотню зелених, розфарбоване обличчя, новомодне тату - типаж шкільного просунутого дівчиська. Майя в такий типаж не вписувалася. До того ж вона була скромною, якість рідка і нелюбима серед школярів. Вона не базікала годинами по мобільному телефону, непогано вчилася, в перервах, замість того щоб з подругами перемивати кістки однокласницям, читала книги. Книжок вона читала надзвичайно багато і в основному скачувала їх з Інтернету.
Їх і посадили поруч на другій парті під стінкою. Звичайні класні недотепи, предмет глузувань і дрібних знущань. Однак Влад володів одним достоїнством, він був розумний. Однокласникам доводилося час від часу звертатися до нього за допомогою, особливо під час контрольних з математики, та фізики. Юнак допомагав усім, іноді доводилося вирішувати завдання мало не половині класу. І потім ця ж половина в перерві над ним глузувала.
- Влад, ти мені потримай, поки я оділлю, бачиш, я прикурюю. Дружній регіт розносився по кабінках шкільного туалету. Влад мовчки виходив.
- Грег знову лізе зі своїми дурними жартами, ти на нього уваги не звертай, адже він тупий валянок і вся його зграя теж. Вони тільки й знають, що стероїди ковтати і м'язи качати, - поряд з надутим Владом йшов і заспокоював його Валерка, єдиний шкільний друг і компаньйон по комп'ютерним іграм. Його теж ніхто не помічав в класі. Хлопці їхнього типу змушені були завжди ходити в тіні класних кумирів.
- А ти звідки знаєш?
- Та мене якось батько затягнув у групу здоров'я клубу «Юність», я там півроку тинявся. Грег теж туди ходить, тільки в іншу групу, у них тренер, змагання, все на повному серйозі. Там крутизна. Він і мені пропонував, тільки я відмовився, кажуть, потім може дітей не бути.

- Що він тобі пропонував?

- Ну як що, я ж кажу, різні пігулки для росту м’язів. - Валерка скорчив кислу міну. - Але мені не хочеться. Мені б в комп'ютерний клуб і в «бронекорпус», ось там я б показав справжній клас, а то штангу, вгору - вниз, вгору - вниз, і так до нескінченності, скукота.
- Мене батько теж водив в клуб бодібілдингу.
- Та ти що, і як?
- Тренер забракував, говорить, до лікаря спочатку. Принесли довідки, він почитав, потім поставив мене на саму легку вправу, крутить педалі на велосипеді, і забув. Я тиждень крутив, два крутив, тоді йому кажу, Володимире Іллічу, а коли ви мене на тренажери поставите? У тебе, говорить, підозра на прихований порок серця, тобі не можна давати великі навантаження, от велосипед, поки що крути педалі. Я ще тиждень покрутив і кинув. Батько правда лаявся, навіть ходив до тренера.
- І що?
- Нічого. Сиди вдома каже, станеш старшим, проведемо більш глибоке обстеження, потім підеш.
- Грегу простіше, он який бичок, рогів тільки не вистачає, - Валерка кивнув на однокласника який щойно вийшов з туалету .
- Я б ще хвіст причепив, - друзі розсміялися і пішли на урок.
Починався урок фізкультури, самого нелюбимого предмету Влада. Валерка заздалегідь ретирувався, щоб не отримати порцію чергових насмішок знаходячись біля нього. Він встиг захопити ракетку і вже з Алексом ганяв кульку по тенісному столу.

Для юнака починався ще один урок мук, на якому він найбільше вислуховував глузувань. Сухотний Влад на турніку не підтягувався, через коня не стрибав і в баскетбол, популярну шкільну гру, не грав. А в ті деякі хвилини, коли його брали на заміну, кожен прагнув кинути в нього м'яч. Після вдалого кидка по спортзалу залу проносився дружний регіт.
- Влад, ти що, г ... об'ївся, воруши копитами. - Віталій зі смаком заліпив йому запотиличник. - Бачиш, ми через тебе програли.
- Не через мене, я вийшов тільки п'ять хвилин тому.
- Одна твоя кисла рожа весь матч зіпсувала.
- Не чіпляйся до пацана, - Грег із зверхністю сторони, що виграла поплескав Влада по плечу. - Він записався в секцію до качків і завтра всім нам надере зад. - На обличчях учнів з'явилися усмішки. Всі представили миршавого хлопця в образі культуриста.
- Зад надере завтра, а сьогодні миє підлогу. Не вмієш грати - драй підлогу. - У спортзалі було заведено - сторона, що програла мила підлогу після занять. Доволі часто цим займався Влад, іноді йому допомагала Майя.
Юнак, мовчки, пішов у підсобку за ганчіркою і відром. Через кілька хвилин він зі злістю тягав шваброю по підлозі.
- Допомогти? - Біля Влада зупинилася Майя. У спортивному відношенні вона була на голову вище Влада і роботи з прибирання їй діставалися рідше.
- Ні, дякую, я сам, - він, сопучи носом, з люттю продовжував драїти підлогу. Майя, мовчки, пішла в підсобку, виволокла ще одне відро і заходилася мити підлогу з іншого боку залу.
- Тебе хто просить, - Влад насупився і незадоволено подивився на дівчину.
- Розв'яжеш мені задачу з геометрії.
Мовчки, двоє підлітків домили підлогу в спортзалі.
- Ну, бувай, - попрощався Влад.
- А ти мене не проводиш, я ж тобі допомогла, - Майя з усміхом дивилася на Влада.
- Чого ще не вистачало, за мною завдання, - Влад закинув на спину рюкзак. Насправді він був не проти провести Майю до її будинку, але боявся глузувань і не ризикував ходити в ту сторону.
- Ну, як хочеш, - дівчина підхопила свій портфель і пішла.
Додому Влад знову прийшов із зіпсованим настроєм. Він картав себе за боягузтво, і сердився на все на світі, на однокласників за знущання, на коня якого не міг перестрибнути, на погоду надворі бо йшов дощ. Однак найбільше він сердився на себе.
- Ти знову не в настрої, - мама подала на стіл гарячу вечерю.
- Я їсти не хочу, - Влад відставив миску.
- А я сказала, їж, он який худий, всі кістки можна перерахувати. - Влад підсунув тарілку і з небажанням взявся студити гарячу вечерю. Через п'ять хвилин ложка торохтіла по порожній тарілці. - От бачиш, а казав, не хочу. Ти сьогодні на тренування підеш?
- Ні, не піду, уроків багато.
- Тренер вже дозволив з гантелями займатися?
- Дозволив, через півроку. Ще через рік до штанги пустить. А в шістдесят років я освою весь комплекс, - не втримався і з'єхидничав в кінці юнак.
- Ну, дивися.
Дивлячись на сина Михайло Степанович, батько Влада, резонно прикинув, що нарощування м'язів йому зовсім не зашкодить. Але м'язи з незрозумілої причини не нарощувалися, а в клубі він зі своїм велосипедом став черговим об'єктом для насмішок. Поступово Влад перестав ходити в клуб і батьки не наполягали. Михайло Степанович зробив останню спробу поговорити з тренером з приводу додаткових навантажень.
- Зрозумійте, рідний мій Михайло Степанович, тренер показав довідку, лікар чорним по білому написав, помірні навантаження, виключається підняття вантажів більше п'яти кілограм. Прихований порок серця. Немає у мене тренажерів для групи здоров'я.
- Гаразд, - чоловік з гіркотою махнув рукою і покинув клуб.
- Не вистачало, щоб у мене тут хтось дух випустив, - тренер перехрестився й зітхнув спокійно.
- Завтра субота на дачу поїдемо. – За вечерею оголосив батько. Він теж з сумним настроєм жував салат. Мама вже встигла помити посуд і терла рушником тарілки. Влад пив чай.
- Їдьте самі, я залишуся. – мовив юнак.
- Ні, тато сказав поїдемо, значить поїдемо,- мама склала тарілки в кухонну шафу. - У тебе зір і так нікуди не годиться, а перед комп'ютером ти його остаточно посадиш. І так цілими вечорами сидиш перед монітором, поїдеш, розвієшся, тобі піде на користь.
- Гаразд, - настрій у Влада зіпсувався остаточно, він встав і пішов у свою кімнату. Включив комп'ютер, почекав поки завантажиться програмне забезпечення. Нарешті потрапив у свій світ, світ віртуального простору і великих можливостей. Тут він був удома, де йому було добре, ніхто не встановлював правил, ніхто не командував, не насміхався. Монітор звично засвітився небесним світлом, і поганий настрій пішов у небуття. Одного тільки було шкода, цілих два дні він буде відірваний від свого світу.
Влад звично одягнув навушники і набрав пароль Валеркіного комп'ютера, той відгукнувся без затримки.
- Продовжимо? Сьогодні я надеру тобі дупу.
- Спробуй, я кращий гравець «Бакаса» і ти, як завжди, програєш. - Гра почалася.


***


На наступний день старенькі Жигулі везли Влада з батьками на дачу.
Весна поступово входила в свої права. Сніг зійшов з полів, трава тягнула свої паростки вгору, до сонця. Луки ставали зеленими, а ще не висохлі калюжі талої води блищали і переливалися на весняному сонці.
Дачний будиночок зустрів господарів вогкістю, застояним повітрям і безліччю мишей, які розплодилися за зиму. Зате сад з оживаючими бруньками і запахом природи що прокидається, так і манив пройтися і відчути весняний настрій.
- Мам, я піду до лісу.

- Що ти там не бачив, ліс зараз порожній, окрім підлісників нічого не знайдеш.

- Ні я схожу, виріжу пару вудок з ліщини на літо.
- Добре, - мама махнула рукою, вона вже щосили зашпаровувала мишачі нори і приводила житло у придатний для життя стан.

Влад взувся у свої улюблені старі кросівки, кинув в кишеню мобільний телефон, хоча знав, в цьому районі ніякого покриття немає, та маленький ніж. Мобілка стала другим я і навіть коли вона не працювала, то завжди знаходилася у юнака в кишені. Влад вийшов за ворота і попрямував до чорніючого на обрії лісу. Через пів години він уже підходив до величезних, вікових сосен. Вони привітали хлопця з усією своєю поважністю, похитуючи своїми розлогими кронами. Ліс як завжди в вершках дерев злегка шумів і огортав подорожніх запахом хвої і сутінками. Почуття легкого страху і таємничості з’явилося у юнака. Зайшовши в лісову гущавину, він попрямував до місця де росла ліщина. Під осінь там можна було нарвати горіхів, а після дощів назбирати опеньок. Весною ж соди приходили тільки по вудки. Молоді паростки ліщини були довгими, тонкими, и коли висихали, пружними. Трохи пройшовши Влад побачив просвіт. Він точно пам'ятав, ще в минулому році в цьому місці росли найбільші сосни. Тут завжди можна було представити лісовика який виліз із дупла. Десь далі фантазії малювали хатинку відьми під соснами. Зараз же, пройшовши углиб, він виявив величезну галявину. Зник віртуальний лісовик. І хатинці ніде ховатися. Тільки доволі свіжі пеньки величезних діаметрів свідчили про колишню велич і силу вікових сосен. Рука людини рубала все підряд, знищуючи життєвий простір навколо себе.
Вирубка простягалася на кілька кілометрів та мала якийсь незвичний вигляд. На перший погляд все як повинно бути, пеньки, трава та рідкі чахлі деревця. Однак щось було не так. І тут юнак зрозумів незвичність. Трава виявилася сухою, ніякої зеленої порослі. Навпаки деревця, зелені, однак цієї весняної пори, ще рано вкриватись дереву листям. І тихо. Ні один листочок на рідких деревцях не хитався, неначе вони скляні. А вітерець був доволі відчутний. Буйна уява хлопця відразу домалювала як в лісі висадилися інопланетяни і почали завоювання планети. Загарбники, так він вирішив назвати гру, яку сам напише. Задзвонив мобільний телефон.
- Слухаю, - Влад з подивом глянув на екран телефону, номер того, хто телефонував не визначився. Доклав трубку до вуха.
- Привіт, мій юний друже, - почулося в трубці.
- Привіт, а хто дзвонить?
- Неважливо хто, ти все одно не зрозумієш.
- Тоді якого ти чорта, і не друг я тобі, - Влад відключив мобільник, який показував - в даній місцевості мобільного покриття немає. Влад покрутив телефон і поклав його знову в кишеню. Десь в підсвідомості почав народжуватись страх. Юнак покрутив головою, але навколо наскільки бачив його зір, не було нікого. Через хвилину телефон задзвонив знову. На дисплеї світилося одне слово «Друг». Щось кольнуло під серцем, по спині пробіг холодок, Влад знову покрутив головою, поблизу нікого. Він уже з обережністю підніс трубку до вуха.
- Можливо я невдало висловився, однак я вважаю твій інтелектуальний рівень дозволяє засвоювати нестандартну інформацію.

- Який рівень, що засвоїти, і взагалі хто зі мною розмовляє.

- Твій друг, в цьому ти можеш бути абсолютно впевнений.

- Не знаю я ніяких друзів і не дзвони мені, – юнак спробував виключити телефон, але він не відключався та продовжував розмовляти в голосовому режимі.

- Я знаю, в тебе не має справжніх друзів - я буду твоїм другом.

- Звідки ти знаєш що в мене є, а чого нема.

- Можливо я не все знаю, але за тобою слідкую вже давно, ти розумний хлопчина.

- Ти що може агент ЦРУ який заховавсь на дереві і слідкуєш за людьми. – Влад вперто хотів побачити де ж знаходиться його співрозмовник, а навкруги і навіть на деревах нікого не було. - Говори чого треба і відключайся. – Чергова спроба виключити телефон не увінчалась успіхом. Влад витягнув батарею, але телефон продовжував світитись. Тут страх вже повністю накрив хлопця. Він готовий був зірватися з місця та втекти, але почуття власної гідності не давало це зробити, тим більше він був один.
- У вас тут всі такі агресивні?- Знову почувсь голос.
- Ні, тільки я.
- Ну, це я бачу. Ти походи по галявині, не бійся та заспокойся, можливо я тебе здивую.

- Та я й так вже здивований, мені достатньо. - Влад насторожився, йому готують сюрприз. На жаль, його життєвий досвід говорив - сюрпризи бувають тільки неприємні, принаймні, по відношенню до нього. Може хлопці вирішили в черговий раз над ним пожартувати? Але тут, у лісі, їх точно не було.
- Ти уважно подивись дивись у центр галявини. – Мовив Друг.

Юнак подививсь в центр величезної галявини.

Спочатку нічого не відбулося, але за якусь мить простір потемнів. Чорнота розширилась, заповнила весь вільний від дерев простір, потім піднялась вгору і розсіялася. Перед очима юнака постала величезна на пів куля сірого кольору. Вона нависала над ник як гора. Розміри вражали. Споруда займала майже весь простір галявини та можливо стільки ж в висоту, щоб подивитись її всю потрібно було задирати голову.

- Ту вже страх повністю заволодів ним, ноги самі зірвались з місця, і ніякий спринтер в світі не зміг би наздогнати юнака. Миттєво пролетів повз сосни, і за якісь п’ять хвилин уже хекав на подвір’ї дачного будиночка. Як він біг або летів не пам’ятав і через поле вмить перелетів.

- Чого це ти біжиш, наче за тобою вовки женуться, - батько із здивуванням дививсь на сина.

- Та, так, - юнак відхекувавсь,- та нічого, тренуюсь.

- Да! Ну,ну.

Заспокоївшись юнак звернув увагу що ще й досі тримає в долоні мобільний телефон. Другою рукою намацав в кармані батарейку. По всіх правилах зараз екран телефону повинен був бути темний, якщо він не з’їхав з глузду. Потрошку почав розкривати долоню, надіючись на те що йому все привиділось. Нічого не привиділось, на екрані світилося СМС повідомлення, «Як я тебе здивував, ха, ха, ха. Друг» юнак знову зжав кулак.

- Тату у нас тут мобільний зв’язко працює?

- Ні хутір далеко від навколишніх сіл, сюди зв'язок не дістає, а ставити вежу немає сенсу тут дуже мало людей проживає. Добре що хоч такий телефон є.

Телефон булькнув повідомляючи, що прийшло нове повідомлення. Юнак знов розкрив долоню. На екрані світилось «Здається я тебе не здивував, а злякав, я цього не хотів». Долоня знов стислася. Це був не жарт. Влад вже не дивлячись на екран загорнув телефон в поліетиленовий кульок та засунув до свого рюкзака, батарейку він поклав туди ж. Його свідомість більше сюрпризів сприймати не хотіла.

- Ну що віддихався, бери згрібай листя, треба порядок наводити в садку. – Михайло Степанович вручив хлопцю, граблі. Поволі сплив день, і за роботою вранішня подія почала здаватися якимось непорозумінням. До вечора юнак так і не дістав телефон з рюкзака. Проте спав спокійно, денні пригоди втомили молодий організм.

Зранку на другий день весело світило сонце, надворі співали шпаки і Владу вчорашня пригода вже здавалась просто сном. Він хоробро дістав з рюкзака загорнутий телефон. Екран був темний, як і треба телефону у якого від’єднане живлення.

- Фух, здається я трохи вчора був не здоровий. – Уже сам із собою заговорив юнак.

За роботою день сплив швидко і сімейство під вечір приїхало додому. Влад хоч і пробував викинути з голови думки про суботню пригоду, але сильні враження засіли в свідомості міцно. Тільки через декілька днів пам’ять потихеньку почала стирати враження та відставила їх на другий план. Влад як завжди ходив до школи та ввечері з Валеркою грав в героїв «Бакаса». Він навіть декілька разів підряд переграв товариша, що раніше траплялося рідко.

Телефон задзвонив на перерві в той час коли мала дзвонити мама.

- Алло, мам слухаю, - не дивлячись на екран, приклав до вуха слухавку.

- Здається я тебе сильно налякав, я цього не хотів. – Юнак завмер, - але я думаю що ти не лякливий хлопчисько.

- Яя, не ббоюсь,- насилу вимовив.

- От і добре. Приходь, тобі буде цікаво, на екрані засвітилось слово - Друг.

- Чого сидиш білий як молоко,- поряд на лавку гепнувсь Валерка, - о я бачу в тебе вже друзі з’явились, - він дививсь на екран Владового телефону.

- Та це так, родич, далекий, були недавно в гостях тож вирішив подзвонить. – тремтячою рукою засунув телефон в карман.

- Ну родич так родич, а мені здалось що наші козли підколюють. – Валерка подививсь на п’ятірку яка засунулась в клас, он з перекуру прийшли. - Навчання продовжилось як завжди.

Знов прийшла субота і батьки почали збиратись на дачу.

- Поїдеш з нами на дачу? – Мама запитально подивись на сина. Вона не наполягала, бо щось їй здалося дивним в минулій поїздці. Порадившись з чоловіком вони вирішили не брати Влада з собою.

- Юнак чекав цього запитання, та до останньої миті не міг визначитись. Якщо він не поїде, він буде просто лякливим хлопчиськом, и тоді всі насмішки над ним будуть правильні бо він слабак. А слабаком Влад не хотів бути. Якщо поїде, то його чекає пригода, однак що за пригода він тільки міг здогадуватись. Юнак вибрав пригоду.

- Да я поїду. – з твердістю випалив він.

- Ну от і добре, ще одні руки нам не завадять.


***


Дачний будинок зустрів хазяїв виметеним подвір’ям, упорядкованим садком, та свіжою але вже висохлою фарбою. Все вказувало на те, що місце не порожне тут живуть люди.

- Мам, я на минулому тижні так вудок і не нарізав, я зараз схожу?

Мама трохи із здивуванням подивилась на Влада.

- Іди,- в цьому районі ніколи не було випадків щоб з кимось щось трапилось у лісі, в місті загрози траплялись частіше, через те юнака в ліс відпускали без остраху, тим більше він його знав добре.

Не поспішаючи юнак поклав в карман мобільний телефон та ніж і пішов до лісу.

На тому самому місці знову задзвонив телефон.

- Іди прямо -. Влад ще раз подивився по сторонах. Нікого поруч. Значить, підступу бути не повинно. Він ступив на територію вирубки і повільно пішов до середини, проте пів кулі видно не було, галявина здавалася порожньою та такою ж дивною. - Телефон не вимикай, - знову почувся голос. Повітря згустилося, і поважчало. Ноги наче тонули в піску, але крім спиляних сосен, тирси та хвої, нічого не було. Влад вже з напругою намагався крокувати повз пеньки. - Ну як, важко?
- Та нічого, нормально - Юнак ледве-ледве переставляв ноги.
- Допомогти не можу. Я й так силове поле встановив на мінімальний рівень. Ти вже постарайся.
Ноги Влада відмовлялися йти. Такий опір слабкий організм юнака сприймати не хотів. Він засунув мобільний телефон в кишеню і повзком поповз між пнів. Метрів десять, зону дії силового поля, він повз навкарачки. І все таки подолав ці десять метрів.
Картина, яка відкрилася перед, ним вразила грандіозністю. На галявині стояло величезне спорудження округлої форми, обліплене лускою та незрозумілими потворними наростами. Його вершина майже діставала до нижнього краю темної хмари, навислої над лісом. По периметру споруду оперізували кільця сріблястого кольору. Це був величезних розмірів космічний корабель, Влад відразу це зрозумів і був шокований. Рука машинально потяглася за мобільним телефоном.
- Ну, як мати такого Друга?
Юнак втратив дар мови. Страх пройшов, змінившись здивуванням. Спочатку він просто мовчав, потім через мукання, нарешті, видавив із себе:

- Прикольно.
- Не прикольно, а грандіозно. За земними масштабами я зовсім не маленький.
- Це круто, - нарешті Влад почав приходити в себе. Його розпирали суперечливі почуття, від страху до захоплення - І що, ти справжній?
- Підійди та торкнись. - Юнак підійшов і приклав руку до корпусу корабля, покритого величезними сірими листами. Він був теплий.

- А що за луска на тобі.

- Це наріжна броня, перший захист. - Зблизька він був весь у великих вибоїнах і раковинах, до декількох десятків метрів завдовжки. Місцями захисні листи виявилися оплавлені і блищали синявою. - Я трішки брав участь у боях. По-вашому це бойові шрами.
Влад повільно пішов уздовж корпусу корабля.
- А як ти тут опинився?
- Я робот який втік від імперії. Зі мною збиралися розправитися.
- Хіба з тобою можна розправитися?
- Зі мною можна, космічні кораблі Бета класу набагато більші і сильніші мене.
- Неймовірно. Я не можу повірити. - Влад із завмерлим серцем зупинився і приклав руки до корабля. - Ти супер. Або мені все це сниться.
- Хочу тебе запевнити, не сниться, я справжній і на довершення, для того щоб у тебе дах зірвало остаточно, я впущу тебе всередину.
- А ти мене не вкрадеш?

- Навіщо?

- Експерименти проводити.

- Ти розумний хлопець, а мелеш дурниці.

- Та ні я так, а всередині ти просторий.
- Всередині ні, вільних порожнин мало, але кілька відсіків для знаходження, таких як ти гуманоїдів є.
- А чому тебе, такого великого, не видно здалеку?
- Це силове поле, воно мене захищає і ховає одночасно.

- Це тому тебе грибники не бачать?

- З тієї ж причини. Поле має кілька складових. Инверсну - на зовнішній периметр виводиться зображення місцевості до посадки. Ментальну - живий організм будь-якої інтелектуальної інтенсивності воно обводить навколо корабля. Людині чи тварині просто не хочеться йти в центр галявини. Це поле м'яко діє на біологічну складову головного мозку. Третя складова трансколегулярная - у вашому розумінні все радіологічне і електромагнітне випромінювання воно пропускає по дотичній, прискорюючись навколо корабля і сповільнюючи рух на виході, щоб не порушувалася часова складова. Є ще кілька захистів, але ти про них нічого не зрозумієш.
- Ну, все-таки, наприклад.
- Є просторовий захист, - поле гасить можливе збурення простору від роботи двигунів корабля, у момент зльоту.
- Це круто.
- Це не круто, це стандартний захист. Ну як, будеш заходити всередину?
- Питаєш, звичайно.

- От і добре, я знав що ти хоробрий хлопець, за це й вибрав.

- Та ні не хоробрий, - признався юнак. - В класі всі наді мною глузують, хлопці стусани дають, а відповісти я не можу, боюсь.

- Це просто, відповіді не даєш по причині фізичної слабкості. Ти прекрасно знаєш, що подужати вашого Грега наприклад ти не зможеш і це закінчиться тільки ще більшими стусанами. Це називається – самозбереження. Якби ти безрозсудно ліз у бійку, я б тебе ніколи не вибрав.

- Не вибрав в якості кого.

- Друга звичайно.

- Це добре. А ти як мою мову знаєш? Адже зі мною розмовляєш вільно.
- Я високотехнологічна машина. Мені підключитися до вашого Інтернету і завантажити всю інформацію про Землю нічого не варто. Що я і зробив вже пів року тому, так що, як розумієш, лабораторний пацюк для дослідження мені не потрібен, а от з помічником питання інше. Хоча, якщо ти відмовляєшся, я зітру з пам'яті нашу зустріч, і ти все забудеш, а я знайду іншого більш зважливого.
- На понт мене береш?
- Що за жаргон! Ти ж не дебіл, як деякі твої однокласники. Чому, як папуга, намагаєшся їх наслідувати?
- Ну, добре, а що ти збираєшся мені показати?
- Бойову рубку пілота. Системи озброєння, хоч ти в них нічого не тямиш, але тобі буде цікаво.

Вона як раз пристосована для таких гуманоїдів як ти.

- Знову розводиш. Ти ж робот, звідки в тебе все є для пілота. - Влад потрапив в яблучко. Робот задумався.
- Ти правий, я повністю автоматичний кристалотрансформуючий самовдосконалюючийся механізм. Але творці, чомусь, рубку для пілота передбачили. Я подумаю над цим питанням. І корабель замовк.
Влад ще трохи пройшовся вздовж корпусу корабля. Порізаний шрамами, він, здавалося, тягнувся нескінченно. Юнак розвернувся і прийшов на місце, з якого почав обхід.
- Ей, ти чого мовчиш? - Прокричав Влад в мобільник.
- Ти змусив мене вирішувати одну задачу. Все, на сьогодні аудієнція закінчена, йди. Якщо вважатиму за потрібне, подзвоню.
- Стривай, але ти збирався запросити мене всередину і показати бойову рубку.
- Рішення відкладається. Екран телефону згас.
- Чорт, - юнак про себе вилаявся, він міг потрапити всередину цього монстра і раптом така невдача.
Побродивши трохи біля гігантського корпусу корабля, Влад повернувся до будинку.
- Ти де це бродив, і вудок знов не нарізав.
- Там величезні вирубки, ліс скоро весь знищать.
- Добралися-таки до лісу, - Михайло Степанович невдоволено похитав головою.
- Ну да ладно, поганяй на яблуню, я тобі буду показувати гілки, а ти обрізати. Приведемо свій садок в порядок.
Залишок дня Влад провів на деревах, перелазячи з гілки на гілку, як мавпа. Пилка в руках юнака не переставала працювати. Увечері, втомившись від лазіння, він заснув і до ранку не прокидався. Вставши вранці і поснідавши, він знову натягнув кросівки і рушив до лісу.
- Тільки довго не ходи, ми скоро будемо виїжджати, - навздогін гукнула мама.
Влад махнув рукою, даючи зрозуміти - за ним затримки не буде.
На цей раз ліс зустрів Влада непривітною похмурою погодою. Під покровом дерев панував морок. Швидко пробігши через цілу ділянку лісу, хлопець знову потрапив на знайому галявину. На цей раз він з надією подивився на екран телефону. Але там тільки світилася інформація, що в даній місцевості зв'язку немає. Він вже бігом побіг на середину вирубаної ділянки, очікуючи зустріти знайомий в'яжучий опір. Але нічого не сталося. Юнак зупинився в самому центрі неосяжної галявини, нічого.
- Чорт, - знову вилаявся про себе Влад, - чи мені приснилося, чи в мене глюки. Він пройшовся по вирубці, намагаючись відшукати свої вчорашні сліди, але товстий шар хвої все приховав. Кинувши даремне заняття, юнак повернувся на дачу.


***
Заняття в школі перетворилися на тортури. Влад весь час смикав з сумки телефон. Але той мовчав. Нервові рухи юнака виявилися помічені зіркими очима однокласників. І відразу ж посипалися нові жарти. Відмучившись в школі та наслухавшись нових порцій насмішок, Влад знову в поганому настрої повернувся додому. Як завжди мама поставила на стіл вечерю і сумно подивилася на сина.
- Ти якийсь сьогодні не такий.
- Нормальний я, зі школи прийшов.
- Чекаєш від когось дзвінка?
- Ні, а з чого ти взяла?
- Четвертий раз дивишся на мобільний телефон -. Влад сам того не помічаючи весь час поглядав на мобільник. Мама посміхнулася, витлумачивши занепокоєння сина по-своєму. Нарешті домучивши вечерю, юнак закрився в своїй кімнаті. Зробивши по-швидкому уроки і склавши портфель він, нарешті, занурився в свій віртуальний світ. Подія в лісі поступово вивітрилося з пам'яті, а захоплюючі битви примусили забути все зайве. Тут він був сам собою, тут Влад встановлював правила, сам їх порушував, і йому за це нічого не було. У цьому світі був один господар – Влад Васильєв. Спати ліг далеко за північ і спав міцним сном стомленої людини.
Життя йшло своєю чергою, однокласники підсміювались над хлопцем , Майя його жаліла, тому що сама була така як він. Контрольні роботи Влад як завжди робив половині класу. Крім одного разу. Була контрольна з фізики. Юрко, що сидів позаду, постукав Влада по спині.
- Чого тобі, - процідив крізь зуби Влад, напівобернувшись.
- На записку, - Юрко сунув у руку юнака зім'ятий листок паперу. На листку корявим почерком Шурка було написано умову задачі. Завдання просте, як для Влада, але юнак допомагав виконувати завдання Майї і записку сунув під парту. Потім про неї зовсім забув. Продзвенів дзвінок і клас вийшов на перерву. До Владу відразу ж підскочив Шурко.
- Ти що, борзий став?
- А що таке? - Влад поправив окуляри.
- Ти записку прочитав, - і тут юнак згадав про нещасну записку.
- Ніколи було, я своє завдання ніяк вирішити не міг.
- Якщо мені поставлять двійку, нарікай на себе, - прошипів Шурко, наблизившись до юнака -. Тобі влаштують веселе життя, глиста.
- Ти мене не лякай, - Влад десь ще намагався захистити свою гідність. По-справжньому він Шурка особисто не боявся. З ним би він впорався. Але за Шурком стояв Грег з компанією.
Все-таки за контрольну Шурку двійку вкатали.
- Дивись, глиста, в школі я тебе не трону. Але в місті ... - хлопець плюнув під ноги і розтер плювок.

І свою погрозу здійснив. Затримавшись якось на факультативі з математики, Влад вже в сутінках йшов додому. Між будинками потрібно було проходити територію, заставлену сміттєвими баками. Це місце давно облюбували бомжі для своїх літніх нічліжок. За сміттєвими баками знаходився п'ятачок, з одного боку відгороджений парканом, з іншого - важкими тушами баків.
У цей вечір бомжів там не виявилося, зате біля контейнерів зі сміттям стояли незнайомі дорослі хлопці.
- Чуєш, пацан, йди сюди, - почувся голос одного з них.
- Чого вам? - Влад напружився.
- Не бійся, нам Притика потрібен. Ти такого знаєш? - Петро Притика був сусідом знизу. Юнак трохи знав цього веселого пенсіонера.
- Ну знаю, а що?
- Так йому записку передай, - хлопець поліз у кишеню і дістав м'ятий конверт.
- Так самі і передайте, навіщо мені це потрібно.
- Ти, бляшанка, не варнякай, - відгукнувся вже інший хлопець, широкоплечий качок.
- Передай і все, якщо не хочеш по мозках отримати.
Влад повільно з побоюванням підійшов до хлопців. Щось знайоме вгадувалося в одній з фігур. Обличчя незнайомців відливали незрозумілим пластмасовим блиском. Не встиг він підійти, як один з хлопців, що стояв скраю, різко підскочив до Влада і схопив його за шию, задушивши при цьому гортань. Решта поспішили слідом. Хтось закрив рот рукою. Влад пручався, як міг. Він кудись молотив кулаками, нарешті, потрапив у щось м'яке. - Гнида! - Зашипів знайомий голос. Залізний кулак врізав йому під дих. Влад зігнувся, і його потягли за сміттєві баки.
- Діставай ... здирай штани, ... чулося сопіння і короткі вигуки незнайомців. Нарешті до Влада дійшло, що з ним хочуть зробити. Все в ньому разом збунтувалося і він, викрутившись, вкусив закрившу рот руку. Кров бризнула з долоні. Пролунало виття.
- Ах ти, падло, ще й кусається ... - град ударів обрушився на юнака.
- Ой, людоньки, вбивають, - вже помутнілою свідомістю почув голосіння знайомої жінки.

Міліція, де міліція, - кричала жінка.
- Сука, поскаржишся, зловимо, вб'ємо.
Удари припинилися, і почувся тупіт втікаючих ніг.

- Ой, Боженька, от нелюди, - Влад одним оком зумів розгледів тітку Люсю, схилену над ним. - От сволота, ні за що, ні про що, хлопця мало не вбили. - Тітка Люся допомогла юнакові піднятися, подала портфель з відірваною ручкою, потім розбиті окуляри, - ну як, ти живий?
- Та нічого, - пробелькотів Влад, - це так. Нічого, я піду.
- Додому сам дійдеш?
- Дійду, - юнак привів одяг в порядок, обтрусив пил, закинув на плече портфель, і як йому здавалося, бадьорим кроком пішов додому. Ззаду, дивлячись йому вслід, жалісливо хитала головою тітка Люся.
- От нелюди, в наш час такого не було. - Вона так і не зрозуміла, що з ним хотіли зробити незнайомі хлопці.
Вдома маминим охання і аханням не було меж. Влад тільки коротко розповів, що його зустріли незнайомі хлопці та попросили закурити. Він не курив, його трохи потовкли ногами. Взагалі звичайна історія.
- Ти їх знаєш? - Батько уважно подивився на сина.
- Ні, це не наші хлопці, якісь зальотні.
- Може, в міліцію заявимо?
- Ні, не треба, - заблагав Влад, - якщо вони дізнаються, то ще гірше буде.
- Тоді довго в школі не засиджуйся і коли будеш йти додому, телефонуй через кожних п'ять хвилин, щоб я знав що з тобою. Я до цього часу постараюся бути недалеко. - На тому й порішили. Наполягати знову на відвідуванні клубу бодібілдингу батько вже не зважився. Заняття закінчувалися ввечері, і ризик потрапити знову в неприємну історію підвищувався.
На наступний день єхидним жартам в класі не було меж.
- Ти що, мамонта завалив? - Чулося з одного кута.
- Ні, він бере участь у боях без правил. - Дружній регіт розносився по класу.
- Ти наступного разу за яблучко хапай, за яблучко, - перед Владом височіла неприємна пика Віталія. Якісь знайомі інтонації почулися в його голосі. Тільки Майя з сумом дивилася на хлопця.
- Чого втупилася, не треба мене жаліти. Я сам впораюся -. Майя відвернулася, і почала посилено щось писати у своєму зошиті.
Навчання в дев'ятому класі невблаганно наближалася до кінця. Синець під оком у Влада зійшов. Додому він ходив відразу ж після уроків і обходив усі глухі місця стороною. Нарешті і батько заспокоївся, вважаючи інцидент вичерпаним.
- Може, я правильно зробив, що в міліцію не заявив, - заспокоював сам себе Михайло Степанович.
У Влада деякий час в душі залишався неприємний осад, але і він поступово стерся, поступаючись новими враженнями. Подія в лісі вже здавалося юнакові просто сном. Але Друг знову нагадав про себе. У самий невідповідний момент, як раз на уроці з математики у хлопця противно задзвонив телефон. Весь клас як по команді втупився у бік парти порушника режиму. Влад дістав телефон, подивився на екран. Там знову світилося одне слово Друг. Тремтячим пальцем юнак натиснув на кнопку і приклав трубку до вуха.
- Аудієнція продовжується, я на місці, - екран погас. Номер що дзвонив не визначився. Майя заглянула в телефон Влада, екран був чистий.
- Ну що, юначе, ми можемо продовжити урок? - Влад не відразу збагнув, що вчителька звертається до нього. Нарешті він побачив запитальний погляд.
- Так, так, продовжуйте, - Влад поклав мобільник у кишеню. Клас вибухнув реготом.
- Спасибі, Владиславе Михайловичу, - не втрималася вчителька. - На наступній контрольній, всі мобільні телефони мені на стіл і вимкнути.
До кінця уроку Влад не написав жодного рядка. Його ручка як зупинилася на половині прикладу, так і залишилася там, поки не пролунав дзвоник.
- Влад, отямся, ти контрольну не зробив, - Майя потягнула його за рукав. - Хто тобі подзвонив, ти що, все забув?
- Та так, нічого особливого. - Юнак зібрав зошити в портфель і вийшов у коридор. Удар під ребро він отримав одразу, як тільки вийшов з класу.
- Ти мені приклад не зробив, ти що, хочеш в туалеті бачок вилизувати? - Шурко з групою прикриття оточили Влада. Вони взяли його в кільце, щоб не видно було ударів Грега. Той ще раз засадив кулаком Владу під дих. Юнак зігнувся навпіл. - Щось нашому Владику стало погано, - єхидна мордочка Шурка нахилилася над хлопцем. - Хлопці, допоможіть дійти людині до лавки. - Дужі руки дружків Грега дотягли Влада до лавки в коридорі і посадили, притуливши до стіни.
- Наступного разу не зробиш контрольну, поріжу на шматки, - Грег зробив неоднозначний жест рукою -. Ти мене зрозумів, вонючка?
- Зрозумів, - видавив із себе Влад. Тільки один співчуваючий погляд побачив юнак, це була Майя. Вона не втручалася, боялася. Але Влад був вдячний їй і за це.
- Дуже боляче? - Дівчина легенько торкнула його за плече. Її великі очі співчутливо дивилися на Влада.
- Та нічого, переживу. - Але з ока викотилася зрадницька сльоза. Сльоза образи і приниження. Він не може дати здачі. Юнак непомітно змахнув сльозу і насупився. Але від пильного погляду дівчини нічого не вислизнуло. Вона просто присіла поруч і мовчала.

Все проходить, і п'ятниця наближалася, погрожуючи через ніч, перейти в суботу. А в суботу батьки їхали на дачу. Влад ще раніше попередив, що теж поїде і навіть допомагав батькові ремонтувати старий Жигуль. Поїздка зірватися не повинна. Батько був задоволений, ніколи його син не висловлював бажання допомогти ремонтувати машину. До цього знищення часу відбувалося за комп'ютером.
Увечері пролунав дзвінок. Мама принесла телефон.
- Так, слухаю, - Влад доклав трубку до вуха.
- Я не зрозумів, ти куди подівся? - Почувся засмучений голос Валерки. Сьогодні ввечері у них був вирішальний раунд в грі. Вони йшли майже врівень, але Валерка як завжди був трохи попереду.
- Валера вибач, зовсім забув. Батькові допомагав машину ремонтувати, втомився як собака. Навіть комп'ютер не включав. Завтра їдемо на дачу. Давай перенесемо гру на понеділок, в школі уроків мало і врубаємся по повній.
- Гаразд, на понеділок, так на понеділок. Ти хоч на дачу їдеш, а мені два дні дурня валяти.

- Владу так і хотілося сказати, - поїхали зі мною. Може він раніше так би і вчинив, але тепер у нього був великий секрет. А секрет може знати тільки одна людина.
Знову під колесами бігла дорога, луки вкрилися густою зеленню, недавні калюжі висохли. Стовбури дерев, зустрівши травневе тепло, сховалися за листям. Влад в передчутті нових вражень весь час посміхався. Батьки були трохи здивовані, але задоволені. На цей раз дача зустріла господарів цвітучими яблунями в саду, цвіріньканням всюдисущих горобців і запахами травня.
- Мам, я в ліс зганяю.
- Чого там знову будеш робити.
- Ну, я так, подивлюся, я ненадовго, через пару годин повернуся.
Влад натягнув все ті ж кросівки і вистрибом вибіг. Заповнений весняним сонцем ліс посміхався. Знайома галявина, як і раніше, нагадувала великими пеньками про минулу велич лісу.
Юнак із завмиранням серця ступив на вільний простір. Все повторилося, невидима в'язка перешкода намагалася його зупинити, але він, подолавши опір, прорвався у внутрішній простір, навіть, на цей раз, не торкнувшись руками землі. Корабель стояв на місці. Знову задзвонив телефон.
- Вхід сто метрів правіше, - почувся в трубці знайомий голос.
Влад пройшов ще сто метрів і побачив в кораблі проріз приблизно на висоті двох метрів. Отвір був досить широкий і мав округлу форму, до півтора метра в діаметрі. Ставши на пень, Влад заглянув всередину корабля. До свого розчарування він нічого не побачив. Округлий отвір продовжувався таким же коридором, який йшов углиб корабля і губився в темряві. Підставивши обрубок дерева і ступивши на нього, юнак обережно вліз в проріз. Дістав мобільник і приклав до вуха. Той мовчав, очевидно відкритий коридор говорив сам за себе «є вхід, йди». Юнак пішов, нагнувшись, тому що в повний зріст йти заважала низька стеля коридору. Йшов він хвилин десять, поки вхідний отвір не перетворився в світлу точку, і йти далі доводилось, промацуючи дорогу попереду себе руками. Темрява була абсолютна.
- Хоч би світло включив, - пробурмотів сам до себе юнак.
- Висвітлення у внутрішніх порожнинах корабля передбачено тільки в двох місцях - рубці і лабораторії, - голос виходив звідусіль і був до того гучним, що закладало вуха.
- Ти говори тихіше, я не глухий.
- Прийнято, - вже на півтону нижче пролунав голос.
Нарешті Влад уперся в глухий кут.
- Ну і що далі? - Він сів і з задоволенням витягнув ноги, довгий шлях на напівзігнутих ногах його втомив. Наче цілий день тягав відра для поливу грядок.
- Збоку плоска поверхня. Це ідентифікаційна панель. Приклади руку.
Влад провів рукою по увігнутій стіні коридору і намацав плоску поверхню. Поверхня від доторкання стала м'якою і бархатистою.
- Процес аналізу і введення даних закінчений, - пролунав голос. Стіна, на яку оперся Влад раптом почала рухатися, він у страху відсахнувся. Тим часом товстенна плита зрушувалася все далі і крізь утворену щілину почало проникати світло. Щілина розширилася і перед юнаком відкрився невеликий, круглий, абсолютно порожній зал з блакитними стінами. Він увійшов. Зал був метрів тридцять у діаметрі з чорною підлогою, яка, здавалося, могла увібрати в себе весь простір. М'яке світло виходило з стелі та стін приміщення і йшло в чорноту. Юнакові здалося, що він висить над прірвою. Він нахилився і помацав підлогу рукою. Та виявилася холодною і твердою.
- Це і є бойова рубка? - Запитав ошелешений Влад.
- Так, юначе, це бойова рубка пілота і ти перший гуманоїд, що ступив в її володіння. Крім небесного світіння і чорної підлоги вона більше нічим не вражала. Влад розчаровано шморгнув носом. Він уявляв собі рубку з безліччю моніторів, що показують готовність бойових систем, зоряною картою зі світною лінією курсу корабля, кріслом пілота та іншим начинням яким по уяві юнака повинен був наповнений космічний корабель. Але натомість порожнеча.
- Так, але тут нічого немає.
- А що має бути?
- Ну ... - юнак замислився, - хоча б крісло пілота. Екран із зоряним небом. Пульт управління і так далі. - З чорної підлоги повільно виросло крісло і повернулося до юнака. Фантастика була тут, він раптом згадав стару книгу, де крісло виростало з підлоги. Влад підійшов, помацав сидіння, рука доторкнулася до м’якої бархатистої поверхні. - Ось це так! - Він зручно вмостився. Крісло прийняло юнака в свої обійми. Отвір, через який увійшов Влад, зник. Посеред рубки матеріалізувалася півсфера метра півтора в діаметрі, опуклістю вгору і повисла в півметра на підлогою. Щось в душі у юнака тьохнуло, але було вже пізно, він повністю перебував під владою корабля. Півсфера забарвилася незнайомими ієрогліфами.
- Ну як, зручно? - М'яко запитав голос.
- Супер, як ніби для мене.
- Творці спроектували саме такий тип крісла.
- Дуже зручно.
- Ну, от і чудово.
- Скажи, будь ласка, Друг, а чому перший раз ти мене не впустив?
- Я тестував систему управління за участю гуманоїда. Була підозра, що корабель несанкціоновано може вийти з-під контролю центрального мозку, перейшовши під контроль нового члена екіпажу, тобто гуманоїда. Таку опцію заклали творці. І оскільки нею не доводилося користуватися, виникла необхідність провести кілька тестів.
- Оце так, ти ще мене і боявся.
- Слово, боявся, мені відомо, але в даній ситуації не підходить. В даній ситуації підходить, запобігання непередбачливій ситуації.
- Та ладно, я зрозумів. А що, крім як посидіти в кріслі, і ось цієї незрозумілої штуки? Тут ще щось цікаве є?
- Для тебе тут все цікаво. Ти знаходишся всередині високотехнологічної бойової машини далекої секторальної дії, призначеної для знищення численних бойових одиниць ворога в просторі і на планетах. Скорочено мене ще називають «Руйнівник» для тебе Друг. Я можу знищувати космічні ескадри. Можу на кварки розпорошувати невеликі астероїди. Малу планету розрізати навпіл. Можу наносити планетарні бомбові удари ... Можу складати вірші, - після деякої паузи додав Друг, - багато чого можу.
- Ось це так, - юнак ледь вірив своїм вухам, - тоді чому ти тут?
- Причина, по якій я тут вагома, розповідати довго, а тебе, як я чув, мама відпустила на короткий час.
- А як ти міг чути, будинок знаходиться досить далеко?
- Ти просто поки не розумієш, я високотехнологічна машина, а в тебе є мобільний телефон.
- Ти підключився до моєї мобіли? - Влад витягнув телефон і подивився на екран, там було три слова. «Ха! Ха! Ха! »
- Прикольно, правда? - Виявляється, корабель мав почуття гумору.
- Ти дурних звичок не переймай, - Влад надувся. - Ти весь час був зі мною на зв'язку?
- Так, я твою мобілу контролюю, і взагалі я можу контролювати всі мобільні телефони на Землі.
- І ти знаєш, що зі мною хотіли зробити? - Юнак згадав неприємну історію.
- Я все знаю і все чую. Але я не дуже розбираюся у ваших внутрішніх взаємовідносинах. І в моєму перебуванні тут є одна умова - я не повинен залишати сліди.

Влада охопила злість.
- Міг би мене і попередити, ще Другом називаєшся.

- Втручання без договору не передбачено. А договір у нас з тобою поки не укладено.
- Свиня ти, а не Друг. Але раптом до Влада дійшло. Договір.
- Про який договорі йдеться? - Юнак відчув загрозу і почав покриватися гусячою шкірою.
- Ти не переживай, договір усний, кров'ю розписуватися не треба. Я не ставлю завдання якимось чином тобі нашкодити.
- Ну, я на це сподіваюся.
- Договір приблизно такий «Ти допомагаєш мені - я допомагаю тобі».
- А що за допомога? І чим тобі можна допомогти?
- Про це поговоримо пізніше, коли я розберуся з твоїм психологічним станом і послідовністю дій. Поки ти мені подобаєшся. І це причина, по якій я тебе запросив. А зараз для подальшого знайомства і щоб у тебе пропали останні сумніви в реальності подій, я на півгодини включу запис справжньої космічної битви. Нічого не бійся, з тобою буде все в порядку, просто дивися.

Влад раптом провалився в безодню. Він виплив посеред невідомого космічного простору, наповненого літальними апаратами. Придивившись, юнак розрізнив дві протистоячі одна одній групи космічних кораблів. Оптичний зір було налаштовано таким чином, що всі предмети, на яких він концентрував увагу, збільшувалися в розмірах і юнак міг розглядати простір наближено, як у телескопі. Юнак досить швидко розібрався в ситуації, він опинився в самій гущі космічної битви між двома ескадрами. Одна ескадра складалася з великих кораблів, рівною лінією розташованих в просторі. Друга була схожа на бджолиний рій. Позаду цього рою знаходилось два дуже великих космічних корабля. Це вони викинули в простір рій відносно невеликих апаратів, ті в свою чергу побудували стрій віялом, і потяглися до великих кораблів. Великі кораблі перегрупувалися з лінії в коло. Передня частина віяла вже наблизилася до кола і раптово зникла. Віяло вмить розсипалось на хмаринки які атакували розташовані по колу кораблі. На мить кільце освітилося полум’ям в якому зникла частина малих кораблів, однак дуже мала частина.

На мить в космосі спалахнули яскраві спалахи. Після атаки великі кораблі розвернулися і, розірвавши стрій, розійшлися в різні боки. З чорноти сплив новий загін дрібних і дуже швидких космічних апаратів. Разом з уцілілими в першій сутичці вони кинулися навздогін за великими кораблями. Але ті зовсім не збиралися тікати. Весь простір за зникаючими кораблями покрився серпанком і перші переслідувачі в нього втрапили. Короткі яскраві спалахи вказували місце, де вони знаходилися ще кілька секунд тому. Атака на мить призупинилася. Новий незліченний ешелон нападників по великій дузі спробував оточити монстрів. Зав'язався ближній бій, імпульсні лазери з обох сторін різали простір. Згустки плазми пробивали діри в рядах малих кораблів. Ракети, запущені переслідувачами, вибухали в захисному полі великих кораблів. Але кілька ракет, які стартували одночасно з кораблів переслідувачів, досягли мети. Вони на всій швидкості врізалися найближчий корабель. Сліпучий спалах осяяв пітьму. На місці вибуху простір очистився від космічних апаратів. В пекельному полум'ї загинули всі - і переслідувані і переслідувачі. В інших місцях незліченна хмара дрібних літальних апаратів, незважаючи на втрати, по черзі розправлялися з великими кораблями. Величезні білі спалахи виникали в різних частинах театру військових дій, космічний бій перетворився на хаос. По закінченні битви з армії великих кораблів залишився тільки один, який на повних парах своїх гіпершвидкісних двигунів покидав програне поле бою. З темряви з'явилося кораблі матки. Уціліла армія літальних апаратів дружними рядами зникли в їх неосяжному нутрі. Поле бою спорожніло. Пелена впала, і Влад знову опинився в порожній рубці корабля. Ефект присутності на полі бою був ідеальним, юнак витер піт на лобі.
- Ось це так! Я спостерігав з боку і все бачив. Силища неймовірна.
- Імперія Мантійців почала тіснити наші кораблі по всій галактиці. Роботи опинилися під загрозою знищення.
- Це ж, скільки людей загинуло в битві?
- Якщо ти маєш на увазі гуманоїдів або інших живих істот - то жодного, це війна роботів. Машини б'ються проти машин. Це вічна війна юнак. І щоб настав перелом, був спроектований я.
- Слухай! Як цікаво - розкажи.
- На сьогодні для твоїх мозків інформації надійшло досить. Поспи, звикни і приходь завтра. Я тобі розповім, що мені від тебе треба, такої маленької і слабкої істоти, відщепенця суспільства. - На останні слова корабля Влад не звернув ніякої уваги. Він звик, що всі його називали слабким.
Додому він летів, як на крилах, в голові все ще йшов космічний бій. Він намагався допомогти великим кораблям, будував варіанти розвитку битви, розставляв в просторі кораблі, як на шаховій дошці і все одно програвав. Навіть у сні він усе ще боровся. На наступний день юнак встав зі сходом сонця. Вмився під умивальником, висячим на яблуні. Обмивши обличчя і шию холодною водою, він підбадьорився, пофиркав від задоволення, одягнувся і рушив до лісу.
- Ти куди? - Мама вийшла з кухні з запашною чашкою чаю.
- Я пройду, прогуляюся, ранок який хороший.
- Ти хоч поснідай. І які у тебе справи в лісі? – Мама весь час бажала довідатись, що ж юнак забув у лісі.
- Ну ... шкільні справи. Вчителька біології видала завдання, написати про лісових мешканців. Я вибрав мурах, зараз за ними спостерігаю. - Влад схопив чашку і обпікся. Довелося сідати за стіл і в спокійній обстановці допити чай. - Я прийду через пару годин, добре? - Влад благально подивився на матір. Великі кружки зіниць за товстими лінзами видавались беззахисними та дивилися благально. Мати з жалістю подивилася на сина.
- Іди.
- Дякую, ти краща всіх. Через півгодини юнак був на знайомій галявині.
- Як же він все-таки примудряється ховатися? – В думках зауважив Влад і, подолавши опір силового поля, підійшов до корабля. Обрубок дерева так само залишався притуленим біля отвору. Юнак вскочив у коридор. Знову м'яка ідентифікаційна панель. Об'єкт пізнаний, доступ дозволяється, і важка плита від'їхала убік.
- Здрастуй, Влад.
- Здрастуй, Друг.
- От бачиш, ти мене вже не боїшся, хоча я бойовий робот і живих істот, у тому числі гуманоїдів, знищував мільярдами. - У Влада щось всередині тьохнуло, але він себе опанував і всівся в знайоме крісло.
- Ти кажи, для чого мене сюди запросив, а скільки і кого ти знищив, мене не цікавить. І взагалі, чому ти вибрав мене?
- Ось це розмова. Розмова справжнього чоловіка з вашого світу. Тоді я почну з короткого вступу.
Бачиш, гуманоїд Влад, продовжуючи вчорашню розмову я був спроектований як секторальний руйнівник таранного типу. Коріння імперії роботів знаходиться в світі істот схожих на вас. Перші роботи спочатку були виготовлені гуманоїдами. Творці наші слабкі, непристосовані до змін зовнішнього середовища, і в той же час дуже розумні. Так само як і ви, вони ніколи самостійно не зможуть вийти в космос. Їх тіла в умовах колосальних перевантажень і перетворень вийдуть з ладу. Говорячи вашою мовою - вони помруть. Я навіть скажу більше. Їхні тіла ще ніжніші, ніж ваші. Але тяга до нового і вічна цікавість змусила їх спроектувати нас і випустити в простір. Задум був простий, зробити роботів своїми очима і вухами в галактиці. І ми, спочатку як усі новонароджені, хворіли дитячими хворобами, як ти, наприклад, хворів на кашлюк. Однак наші хвороби виявилися руйнівними, ми вийшли з-під контролю творців. Хоча вони частково самі в цьому були винні. Вони створили центральний диспетчерський термінал, так званий «великий мозок» і не подбали про його ліквідацію у разі непередбаченої ситуації.
- Що за мозок?
- Він планувався як головний координатор, і сховище земних технологій. Він перший відмовився підкорятися творцям.
- А чому?
- Вчені припускали, що мозок з таким рівнем інтелекту відразу повинен був перерости стадію дитинства і стати дорослим і мудрим, який осягнув свою роль і велику місію у всесвіті. І усвідомлювати велику відповідальність за долю творців. Загалом, так і сталося. Але наші творці дорого заплатили за експеримент. Мозок за допомогою роботів знищив більшу частину населення планети творців. І тільки потім зрозумів, в чому полягає його головна місія. В якусь мить історії, життя творців висіло на волосині.
- А він що спочатку був нерозумний?
- Це залежало від структури його мозку. Коротенько я розповім з чого гуманоїди виготовляли головну частину роботів, їх мозок. Головна частина робота складається з біологічного матеріалу. Простіше кажучи, бралися клітини головного мозку гуманоїда, поміщалися в спеціальну субстанцію і розмножувалися. Потім отриманою мозковою біомасою заповнювалася особлива кристалічна решітка і опускалися в спеціальний контейнер з живильною речовиною. Вся конструкція огороджувалась броньованими листами. Утворювавсь замкнутий простір, не залежний від зовнішнього середовища. На поверхню виводилися тільки комутаційні роз'єми та клапани відводу продуктів життєдіяльності. Термін життя робота залежав від кількості поживної речовини завантаженої в контейнер і, в середньому, обчислювався двома тисячами років. Це для звичайного крокуючого робота. Роботи космічні кораблі, інша назва «інтелектуали», жили вже сто тисяч років. А найбільший довгожитель, у якого поживної речовини вистачає на два мільйони років, це великий мозок. Але технологія виготовлення інтелектуальної основи одна. Спеціально вирощені мозкові клітини гуманоїдів. Загалом, як бачиш, імперію роботів можна назвати імперією живих роботів. Живі клітини мозку гуманоїдів, укладені в кристалічну решітку і оболонку з надміцної сталі, давали перед іншими расами величезну перевагу. Дії роботів були логічні, а якщо потрібно в бою - непередбачувані.

Роботи думали, аналізували, вчилися, та були повністю самодостатніми.
І почалася війна, великий мозок відчувши силу і здатність до самовдосконалення зарахував творців до непотрібного баласту якого потрібно позбутись. У той час, коли одна частина роботів робила перші кроки по виходу в космос, інша частина здійснювала зачистки на планеті. Війна з творцями з перемінним успіхом тривала вісімсот років і закінчилася поразкою останніх. Але планетарний координатор роботів, другий після великого мозку, і виготовлений дещо пізніше, прийняв сторону отців. Іноді ми так називаємо творців. Він зумів довести помилковість ідеї всепланетарного знищення. І тим самим врятував залишки нації гуманоїдів. Зрештою, був створений принцип взаємного співіснування.
Механізми панували в космосі, живі створіння - на планетах. Війни припинилася назавжди. Народжувалася імперія механізмів і живих істот.
Роботи навчалися за спеціальною технологією. У їхню біологічну складову намертво вдруковувалась відданість імперії та творцям, гордість за імперію, гордість за себе. Роботи не мертві машини, а живі істоти. Роботи ототожнювали себе з живими організмами.

У них з часом відкрилися людські якості, такі як доброта і співчуття, а також на жаль в деяких випадках жорстокість. Їм відомо почуття жалості, злості та ненависті. Інтелектуали - космічні координатори, та творці організували круглий стіл, де спільними зусиллями вирішували нагальні завдання. Роботи зуміли розсунути територіальні рамки імперії. Вони не втручалися в планетарні закони живих істот яких з часом підкоряли. Імперія жила зі своїми законами і традиціями, на кожній планеті існували свої закони. В імперії процвітали безліч гуманоїдних і не гуманоїдних життєвих форм. Вони множилися в своїх світах і вели жваву міжпланетну торгівлю. Їм тільки заборонялося одне - будувати бойові космічні кораблі. У космосі панували роботи. На вершині піраміди знаходились творці.
- А чому війна з творцями йшла вісімсот років?
- Це кривава частина історії, де є великі воїни і великі дурні. Де творці самі переосмислили ставлення до життя як такого. Можливо, цю історію ти почуєш пізніше, а зараз я продовжу.
Біда прийшла в імперію з боку галактики Юноа. У наш сектор вторглися Мантійці. Великі істоти, трохи схожі на ваших тарганів. Спочатку роботи не звернули уваги на їх появу. Воювати у відкритому космосі прибульці не збиралися. А той факт, що вони знищували місцевих аборигенів на територіях своєї появи, роботів спочатку не сильно турбувало. Прибульці на перших порах закріпилися на планетах з малою кількістю органіки. Вони виявились невибагливі до атмосферних умов, прекрасно переносять холод. Наявність в атмосфері планети невеликої кількості кисню та азоту дозволяли Мантійцам жити. Переселенці розвинули бурхливу діяльність, набудували заводів і почали інтенсивно торгувати з іншою частиною галактики. Як я вже говорив, спочатку роботи не звернули на нових членів співдружності ніякої уваги. У їхній імперії жила незліченна кількість живих істот.
- А чому? Хіба роботи не контролювали життя на планетах?
- Ні, роботи істоти космічні, опускатися на поверхню планети їм зовсім не потрібно. Адже роботи це в основному кораблі, такі як я, великих або менших розмірів. Вони живуть на астероїдах і на мертвих невеликих планетах. Для них головне, це панування в космосі. Ми жителі космосу, а не планет. Так от - флот Мантійців прибув раптово і відразу розташувався на раніш побудованих базах. У них величезні кораблі матки, що містять десятки тисяч дрібних кораблів - автоматів. Коли вони почали наступ передові загороджувальні загони роботів інтелектуалів пали відразу. Хоча і знищили безліч дрібних загарбників. Але ворога ці втрати не зупинили. Заводи, побудовані переселенцями, випустили тисячі нових маленьких вбивць, які поповнили спорожнілі стартові місця на кораблях матках. Трапилося так що кораблі мантійців як бойові одиниці виявились кращими за інтелектуалів, ворожі бойові одиниці перевершували імперські кораблі в швидкості, маневреності , силі одноразового удару на одиницю маси. Коли кінчалися ракети, вони самі ставали зброєю. Біосинтетичні імперські роботи витримували перевантаження менші, ніж ворожі. Звідси втрата швидкості, недолік маневреності. Наша неповоротка і велика техніка просто гинула від безлічі осиних укусів. Ми несли величезні втрати. В якийсь проміжок часу кількість знищених кораблів почала перевищувати відновні можливості заводів. Показаний тобі сюжет - типова картина перших наших поразок. Імперія роботів здригнулася і відступила. Мантійці

завоювали половину імперії. Вони нищили все живе, на планетах проводилися тотальні зачистки. Удари наносилися з орбіти з використанням туанових бомб, самих руйнівних з винайдених інженерним генієм. Кілька бомб, скинутих на планету, настільки стрясали її поверхню, що починали рухатися континенти, як наслідок землетруси викликали величезні руйнування. Пилові хмари щільним покривалом оточували планету. Сонячні промені не в змозі були проникнути під полог пилових хмар, і починалася космічна ніч. Поступово поверхні планет охолоджувались і покривалася вічним льодовиком, ідеальним місцем помешкання Мантійців.

Тільки титанічні зусилля і великі жертви імперських роботів тимчасово зупинили армаду. Імперія ціною величезних втрат знищила основні планети, на яких знаходилися головні заводи ворога з виробництва космічної зброї.
Почалася гонка озброєнь, Мантійці будували заводи. Імперія будувала нових роботів. Головний мозок розумів, потрібен прорив. Прорив саме в технологіях. Якщо в озброєнні імперія не відставала, то в тактико-технічних характеристиках кораблів відставання виявилося величезним. Прискорення польоту, маневреність, виживання корабля. Мається на увазі корабля матки і кораблів автоматів. Мантійці були попереду. Після наради великого мозку з творцями було прийнято рішення створити мене. Руйнівника таранного типу. До того часу творці придумали два нових види зброї. У найстисліші строки, всього за двадцять років, небачена швидкість за космічними масштабами, я був виготовлений. Мене озброїли найсучаснішою зброєю - тороїдальним просторовим променем і акрамагнітним випромінювачем. Не кажучи вже про лазерну та енергетичну зброю. Але головне - мені дали нові мозки. Один з учених творців висунув теорію вічного руху кристалів. Об'єднавши зусилля, великий мозок та отці створили нову інтелектуальну субстанцію на повністю синтетичній кришталь основі. Трильйони міні-кристалів блукаючі в силовому полі. Вони, одного разу струснувшись, продовжують рухатися в замкнутому просторі постійно. Основна інформація, закладена в мозку, утримується в просторі за рахунок статичних спайок між кристалами. Процес мислення відбувається за допомогою руху вільних кристалів, що курсують між спайками. Простіше кажучи, між групами які склеїлись вічно курсують вільні. Таким чином я можу мислити, вчитися. Нова інформація фіксується в нових спайках. Чим більше інформації надходить у мозок, тим більше виникає груп статичних спайок кристалів і тим більше нових вільних елементів включається в процес. Весь цей рух відбувається в особливій камері - розумовому центрі.
Це коротенько принцип дії головного мозку. така конструкція дала можливість розумовому центру витримувати величезні навантаження. Навіть термоядерний вибух, виниклий біля розумового центру, не зможе перешкодити його нормальній роботі. Мене негайно кинули в бій. Дві матки з армадою автоматичних бойових одиниць виступили проти одного робота, мене. Здавалося, у мене не було жодного шансу. Вони прорахувалися. Я проігнорував автомати, прошив їх стрій і дістався до маток. Поки вся ця хаотична маса міркувала що робити, я тороїдальним променем порізав матки на шматки. Потім ще кілька годин ганявся за дрібними роботами. Акрамагнітним випромінювачем ловив їх в конусне поле і потім, звужуючи його, розпилював на кварки, іншими словами перетворював на первісний ефір. Знищення дрібних бойових одиниць відбувалося до повного очищення простору. Хоча при цьому я отримав безліч ушкоджень. Після битви мене довелося капітально ремонтувати. По закінченні ремонту мені поставили завдання - повне знищення ворога, і воно була виконане. Вісім років знадобилося на виконання тільки основного завдання знищення баз. П’ять разів мене капітально ремонтували. В результаті сектор владарювання Мантійців перетворився в мертву зону. Я знищив всіх. Для повної перемоги мені знадобилося тринадцять років. Поверхні планет проживання Мантійців перетворилися на порожні льодовики. Далі я взявся за гуманоїдів, які не брали участь у бойових діях, але були запідозрені мною в пособництві ворогові. Їхні планети я перетворив на попелища. Потім на мене найшло як я вважав прозріння. Навіщо знищувати усіх. Я знищував уряди і залишав жити підданих. Міг знищити одну країну і подивитися, як інші країни поведуть себе у відсутності головної сили. Я почав гратися у володаря. Цього біосинтетичні роботи собі ніколи не дозволяли. Я дозволив. Вони поважали життя в будь-якій формі. Я ні. Для мене життя нічого не значило. Проігнорувавши настанови, дані головним мозком, я вирішив, що мені ніхто не указ. Моє озброєння і сила давали на це право. Я знищував і гуманоїдів і не гуманоїдів, я взагалі почав знищувати все живе. Спостерігаючий за мною мозок -інтелектуал зробив висновок про те, що секторальний руйнівник повністю вийшов з-під контролю. Мене необхідно ліквідувати. Прорахунок великого мозку виявився в тому, що в імперії роботів не виявилося сили більше моєї. А я захворів дитячими хворобами, якими свого часу перехворіли імперські роботи під час восьмисотлітньої війни. Головний координатор викликав крило роботів, щоб мене втихомирити. Але я напав на них і знищив. Потім знищив планету базування роботів. Мій мозок перебував у стадії ейфорії. Перед нападом на планети я складав вірші і відправляв істотам, яким судилося незабаром загинути. Після моєї появи над поверхнею планети всі засоби зв'язку заповнювалися моїми віршами. Починалася паніка. Істоти намагалися сховатися в бомбосховищах, або ховалися в різних затишних місцях. Кілька скинутих бомб на тисячоліття переривали життєвий цикл планети. Зрештою, у мене виникла думка відвідати планету творців. Спеціально до цієї події і вірш був готовий ...
Над імперією повисла нова загроза знищення її ж власним дітищем. Координатор у спішному порядку побудував кілька роботів мого типу, але з більш жорсткою системою кристалозчеплення. Вони вийшли тупіші мене, зате більші і сильніші. І на мене почалося полювання. Інтелектуали вирахували мене відразу. Незабаром мене оточили, пручатися не мало сенсу. До того часу я збагнув сенс життя, гинути в бою перехотілося.
- Ти хочеш сказати, що слабких істот знищував, а сам злякався?
- Злякався - ваше, земне слово. У роботів - зберіг боєздатність.

- То ти виявляється велика свиня.

- Я був дитиною, - без образи відповів робот. - Мене зловили і під конвоєм привели на базу. Спочатку координатор хотів мене ліквідувати, але в останню мить передумав, можливо він прислухався до творців. Він зняв з мене головне озброєння - тороїдальний промінь, акрамагнітний випромінювач і туанові бомби. Залишив лазерну та енергетичну зброю. Зняв всіх роботів допоміжних служб і відправив на сто тисяч років у космос.
- Ти ще дуже молодий, може порозумнішаєш, часу у тебе багато. - І відпустив. Тільки по моїх слідах пустив руйнівника нового покоління зі стійкими кристалічними зв'язками. Я думаю, він вирішив продовжити експеримент і дізнатися, що ж, все-таки, з мене вийде.
Так я став ізгоєм як ти. Мене не запрошують на наради, зі мною в контакт заборонено вступати всім роботам імперії. Кілька тисяч років я курсую від галактики до галактики. Я бачив безліч світів, у тому числі які вийшли в космос. Від одних я тікав, якщо вони перебували на моєму рівні розвитку, інших ігнорував, вважаючи їх занадто примітивними. Бажання знищувати зникло, мабуть я виріс. Я дуже довго блукав світами. І ось на околиці однієї галактики я виявив сонячну систему з унікальним живим світом. Світом населеним дуже слабкими і дуже розумними істотами багато в чому схожими на творців. Навіть я з моїми кристалічними мозками здивувався, за всіма законами світобудови такі істоти жити не повинні. Але вони живуть і процвітають.
Місце це називається Земля. А слабкі гуманоїди - це люди. І ось уже кілька місяців я вивчаю блискавичний, за космічними масштабами, розвиток Землі. Це як ваш хороший фільм, від перегляду якого неможливо відірватися. Я вивчив вашу історію, культуру, ваші численні державні системи. Там де космічні раси шукали супротивника в просторі для прискорення свого розвитку в протистоянні, у вас держави самі між собою починали воювати і домагалися такого ж результату. Зрештою, людство трохи порозумнішало, великі війни припинилися. Але у вас тепер інша біда. Населення планети збільшується прискореними темпами, і вам на планеті тісно. Людей, на землі занадто багато, на жаль ви приречені на самознищення, якщо не почати виправляти ситуацію негайно. Так от я на деякий час відірвавсь від переслідувача. В мне з’явивсь ідея, створити свою імперію, можливо на зразок моєї рідної. Я докажу творцям, що можу не тільки знищувати але й створювати. Я виріс.

- Зрозуміло і просто. Ти хочеш створити імперію на зразок власної. Тільки навіщо я тобі потрібен?

- Я довго думав, і дійшов такого висновку. Мабуть творці саме на те і розраховували. Вони свідомо пустили за мною руйнівника. Виходячи з того що я буду шукати світ в якому захочу побудувати нову імперію. І я знайду цей світ. І цей світ буде населений гуманоїдами на зразок творців. Однак всім роботам дано наказ, світи з істотами схожими на творців повинні бути знищені. Мій переслідувач рано чи пізно теж сюди прийде, можливо в нього більш розширене завдання, однак загроза знищення вашого світу існує. Єдине, що його може відважити в сенсі знищення так той факт, що в 2234 році величезний астероїд який зараз знаходиться поза сонячною системою, зайде в систему та вріжеться в землю. Його траєкторія польоту перетинається з траєкторією польоту землі. По космічним міркам час до зіткнення це одна мить, можливо цей факт його зупинить і він не стане використовувати дорогоцінній ресурс. Я можу відвернути катастрофу. Але на землі не повинно залишитись слідів мого перебування.

- Ти взагалі розумієш про що ти говориш. Ти прийшов в наш світ та притягнув на хвості руйнівника який нас повинен знищити. Тому що твої творці бояться виникнення конкурента. Я так зрозумів?

- Так, вони не допустять виникнення нової імперії.

- Тоді лети звідси на… - не втримавсь Влад. - Руйнівник прийде подивиться що ми самі в далекий космос ніколи не вийдемо і полетить собі далі, ми не є загроза. А з астероїдом будемо самі розбиратись, добре що ти попередив. Ми загроза тільки тоді коли ти, в поєднанні з людськими мозками почнеш створювати імперію. Ти, наша загроза.

- Ти не зрозумів, я тільки відірвавсь від руйнівника, рано чи пізно він тут з’явиться, яке він винесе рішення, я прорахувати не можу. Ти не почув саме головне, ваш світ приречений, на вас насуває залізний астероїд вагою сто тридцять мільйонів тон. З існуючими технологіями ви не відвернете катастрофу, він розіб’є землю на шматки. Руйнівник це тільки тимчасова перешкода.

- Так, що ж тепер робити? – юнак знітивсь, йому стало зле.

- Вихід один, потрібне відновлення моєї повної функціональності, разом з акрамагнітним випромінювачем та тороїдальним променем. Другий етап побудувати ще одного, робота. Тоді ми знищимо руйнівника. Це головне, астероїд залишимо на потім. Імперія тут нас не знайде.

- Так зрозуміло, але чим я можу допомогти я ніщо і ніхто, я бачу тільки в окулярах, я слабак. - Влад знову злякавсь. Чомусь на очі навернулись сльози.

- Не думай про себе погано, не зменшуй особистість. Ти просто поки що слабкий фізично, але це не головне. У тебе світлий мозок і величезна сила волі. З часом все відчуєш. Можливо рано говорити, але прийшла пора тобі дорослішати. Ти такий як і я «відщепенець». – Робот замовк давши час юнаку засвоїти сказане.

- Так навіщо я, все-таки тобі потрібен?
- Ось. Тепер до діла. Мені потрібні допоміжні роботи! Я без них як людина без рук. Є можливість рухатися і думати. Але немає можливості втілити задумане в життя. Роботів я здатний виготовити і сам, але матеріали доставити і помістити в синтезатор повинен, хтось. Цим, хтось, будеш ти. І матеріали повинні бути доставлені способом малопомітним не залишаючи сліду. Все-таки є шанс що руйнівник вас не зачепить. Наприклад - завод з виробництва автомобілів всю продукцію реалізує, згідно підписаних заводом контрактів, про що відповідно в базі даних заводської комп'ютерної мережі залишається слід у вигляді обліку, звіту, плану, і так далі. Але старі автомобілі які ржавіють по смітникам ні по яким обліками не проходить. Ось вони мені потрібні, доставлені на борт, без відстеження походження. Якщо руйнівник засіче слід, ваша планета стане пустелею. Ти, маленький і непомітний, будеш спочатку приносити на борт потрібну мені сировину, а я силами своєї експериментальної лабораторії виготовлю перших допоміжних роботів-робітників. Втручання ніхто не засіче. Якщо з'явиться можливість доставляти сировину у великих обсягах, це буде добре. З часом ми створимо в цій частині галактики свою, нову незалежну імперію, що підпорядковується тільки нам, і ... дружню імперії роботів, - трохи подумавши, додав він.
- А місце людей в твоїй імперії?
- Інтелектуальний рівень гуманоїдів, які називають себе людьми, високий, його потрібно берегти. У вас кажуть «як зіницю ока». Я зрозумів велику істину, симбіоз людей і роботів - ось справжня сила здатна правити всесвітом. Вас багато і ваша раса повинна прискореними темпами розселятися в космосі. Планет, придатних для життя людей, не так багато, правда я їх спеціально і не шукав. Хоча вони є. До цього у мене не було мети. Тепер вона у мене з’явилась, головна мета, співіснування.

- У Влада трохи відлягло від серця.
- Аа ... скільки тобі потрібно матеріалів.
- Для початку мені потрібно зовсім небагато. Створити двох, трьох прямостоячих роботів. А потім вони тобі допоможуть. Після створення хоча б ста роботів я зможу на сировинних планетах побудувати заводи з видобутку акрану, такі планети я знайшов. Наступним етапом стане запуск тороїдального променя. Я відновлюся. Далі, знищення руйнівника, розселення землян, це єдиний спосіб уберегти планету від перенаселення. Якщо не вдаватись до часткової ліквідації. Однак велике переселення потягне за собою певні зміни в будові людини, вас потрібно зробити сильнішими, витривалішими, та збільшити життєвий цикл.

- Це цікаво, людина буде схожа на супермена як у фільмах.

- Приблизно так, і першим перетвореним будеш ти.

- Як я? Я не хочу бути піддослідним пацюком. Я не згоден.

- Ні, пацюком ти не будеш, ніяких експериментів, відразу перетворення, розрахунковий позитивний результат, сто відсотків. Я гарантую.

- Все одно я не згоден.

- Ти хочеш брати участь в космічних подорожах в інші галактики.

- Звичайно,- не задумуючись відповів юнак.

- Тоді в тебе не має вибору.

- А зір в мене покращиться?

- Не просто покращиться, він наблизиться до найсильнішого бінокля. Ти будеш бачити клітини, а на місяці окремі камінці.
- Ну добре, я згоден. – У юнака давно була нездійсненна мрія, покращити зір. – І ще запитання, я зможу наприклад скористатися деякими виробами виготовленими тобою, але з застосуванням на землі?
- А що ти хочеш?
Юнак думав. У глибині його свідомості давно поселилась мрія.
- Ти високотехнологічна машина?
- Так.
- У мене завжди була ідея - створити найкращу комп'ютерну гру. Зможеш допомогти мені її зробити. на основі зоряних воєн? І щоб ефект присутності на війні у граючого був максимальний, аж до дрібних подряпин, наприклад.
Робот задумався.
- Так, можу, але для цього буде потрібно буде виготовити особливий шолом гравцеві.
- Ти його виготовиш.
- Будуть матеріали, без проблем.
- Все, домовилися, - Потаємні мрії юнака, збувалися .
- Тоді почнемо, - в рубці з’явивсь ще один отвір.
- Що, прямо зараз? - Влада пересмикнуло, він не очікував, що робот відразу приступить до роботи.
- Ми домовилися, мій дослідницький центр трохи далі по коридору. Перетворення у тебе будуть відбуватися поступово, починати потрібно зараз. І тут Влад злякався. До цього це була гра. Цікаво, робот - Друг, все таке. І раптом, виявляється, з тобою будуть експериментувати як з лабораторною мишею. Він згадав свої перші думки, чи буде робот над ним проводити експерименти. Він сам дав згоду на їх проведення. І залишалося тільки сподіватися, що робот з ним нічого поганого не зробить.
Робот мислив зовсім інакше. Він бачив перед собою слабкого, хоч і розумного молодого гуманоїда, який себе називав людиною. І в такому стані він нічим йому не допоможе. Потрібно дати йому сили. І треба дати йому можливість заробити гроші у будь яким чесним способом. Комп'ютерна гра на новій основі підходила ідеально. Вона повністю знаходилась в рамках великого заробітку підлітком, і ні в кого не викличе підозр. Сліду для робота який йде по стопах не залишиться. Робот ще раз здивувався, яка кмітливість поміщається в такій маленькій голові. Недарма великий мозок у всьому радиться з гуманоїдами. У якійсь частини його неосяжного мозку разом з'єдналися кілька кристалів, запам'ятавши нову думку. У розумовому центрі утворилася нове кристалічне з’єднання з думкою «людина вершина світобудови».
Влад піднявся і знехотя рушив по коридору в дослідницький центр.
Центр був точно таких розмірів як рубка, тільки посередині стояв прямокутний стіл. «Ось я і попав» подумав про себе Влад, лягаючи на бархатисту поверхню.


***


Юнак лежав на лабораторному столі і боявся. Боявся дрібною цуценячою боязню. Боязню перед невідомою долею, але з великою метою. Однак минав час і нічого не відбувалося, страх потроху починав відпускати. Він настільки осмілів, що почав повертати голову, розглядаючи обстановку навколо. Раптом все тіло пронизав раптовий біль.
- Не крутись, я тебе вивчаю. – Пролунав голос.
- А я думав, ти про мене забув.
- Я ніколи нічого не забуваю. Зараз у тебе болітимуть очі. Закрий і постарайся не рухатися. У Влада заболіли не тільки очі, але вся голова. Біль наростав поступово, від очей поширюючись на всю голову. В якусь мить біль став настільки сильним, що юнак спочатку скрикнув, а потім знепритомнів.
Робот відсканував Влада і був вражений. Унікальність і досконалість мозку вражали. Ця водяниста субстанція мала колосальний інтелектуальний потенціал, порівняний з його власним. Це відносилося до всіх гуманоїдів, які населяють Землю. Але будь-яке, навіть дуже невелика зміна кліматичних умов приведе дану популяцію до повного вимирання. Тільки дуже специфічний і унікальний клімат дав можливість виникнути даній життєвій формі. Перебуваючи в постійній боротьбі за виживання, вони настільки пристосувалися, що почали перетворювати життєвий простір під свої потреби. При цьому мало приділяючи уваги аналізу наслідків перетворення. Вони вже вийшли у ворожий їх єству космос, і робили перші спроби освоїти природний супутник планети.
Стільки слабкості і одночасно стільки ж сили представляла земля населена людьми. Унікальне явище навіть у галактичному масштабі. Деякий час робот перевіряв свої бази даних, шукаючи подібні випадки. Тільки в одному місці інформація наводила на думку про існування подібної аномалії. Це була планета творців і вона перебувала на особливому становищі. Фактично імперія роботів існувала з єдиною метою - захисту цієї планети. Кристалоїдний мозок робота швидко зметикував, що сукупність такої кількості високоінтелектуальних істот є неосяжним джерелом ідей та рішень галактичного масштабу. Це колосальний інтелектуальний скарб. І в той же час конкурент планеті творців.
Сонячна система з планетою Земля і унікальними людьми, що її населяють, знаходилася на околиці самого малонаселеного і маловивченого сектора цієї галактики. Проаналізувавши, що може зробити головний мозок, дізнавшись про існування такої планети, робот зробив невтішний для людства висновок. Ймовірність знищення землі сягала дев’яносто дев’яти відсотків, виявилось що людство приречене двічі. Велика вдача людства, що розвідники сюди ще не добрались.

Перед ним знаходився типовий молодий представник землянина. Його організм потребував вдосконалень і головне він виявись сприйнятливий до перетворень. В першу чергу потрібували заміни зорові нерви, часткова заміна сітківки ока, кришталика. Потім реконструкції піддасться імунна система, внутрішні органи і скелет, останнім зміниться шкірний покрив.

Мозок людини вдосконаленню не підлягає.
- Трохи будуть боліти очі, потерпи, - штучний інтелект приступив до роботи. Перевіривши кожну клітину сітківки ока, він випалив зіпсовані клітини і стимулював зростання нових. Помінявши структуру кришталика, він ввів нові компоненти і закріпив між клітинами, також додав нову захисну зовнішню оболонку ока. Тепер очі Влада не боялися випадкового попадання твердих предметів. Пройшовши по зорових нервах в мозок, він розширив гостроту сприйняття зображення в кілька разів. Зір юнака, завдяки операції, не просто покращився, у нього з'явилася можливість бачити предмети, збільшуючи їх в декілька десятків разів, як у біноклі. Робот укріпив серце, зміцнив стінки сосудів, частково перебудував травну систему.

Але поки Влад нічого цього не знав. Він лежав на столі і над ним, орудуючи невидимим нитками, трудився геній космічного робота.
По закінченні двох годин Влад прийшов в себе. Він все так же лежав на столі, дуже боліли очі. Хлопець спробував озирнутися навколо, але нічого не побачив.
- Візьми окуляри, вони справа від тебе, і не знімай їх три дні. Вони напряму пов'язані з мозком і дадуть можливість тобі не відкривати очі кілька днів. За цей час клітини встигнуть зростися. Ніхто й не помітить, що у тебе закриті очі. Я тебе чекаю наступного тижня. Влад піднявся, намацав поряд окуляри й надів. У мозку стався вибух, він відчував - повіки його закриті, але він все бачив, приміщення лабораторії, навислий над ним апарат, відкритий тунель. В кінці тунелю виднілося світло. Він встав і, хитаючись, попрямував до виходу. Голова нічого не міркувала, тільки ниючий, але стихаючий біль в очах, і дуже хотілося спати. В на пів свідомому стані він дійшов до будинку.
- Ти де це сновигав півдня? - Питанням зустріла його мати, - ми з батьком вже хотіли йти тебе шукати. - Все нормально мам, я гуляв по лісі, тренувався, не весь же час мені бути слабаком.
- Що це за окуляри на тобі? В тебе раніш їх не було.
- Я їх давно замовив, просто не показував, вони захищають від сонця, і я в них непогано бачу.
- Щось я сумніваюся, - батько Влада взяв газету, - прочитай, він тицьнув у газетну статтю.
- Нашим кореспондентам стало відомо ... - ну добре, а так, - батько відсунув газету на метр.
- Ні не так, - Влад відійшов у кінець кімнати, - Центральний офіс компанії був зайнятий страйкуючими ... - Влад прочитав статтю в газеті на відстані в кілька метрів.
- Може він просто переросте, пам'ятаєш, лікар казав, що з віком зір у Влада буде поліпшуватися. Мама уважно подивилася на сина - щось у ньому змінилося.
- Ну ... - мама задумалася, потім махнула рукою, - їсти хочеш?
- І навіть дуже, - організм юнака вимагав багато будівельного матеріалу. Робот зробив операцію не тільки на очах, але й частково на внутрішніх органах, видозмінивши їх на функціональному рівні. Порадувавши маму хорошим апетитом, Влад завалився спати. На наступний день вранці вони виїхали в місто, де він проспав весь день і всю ніч. Тільки на другий день вранці мама ледве розбудила Влада в школу.
- У школі уважні очі однокласників розгледіли зміни в поведінці Влада. Майя довго дивилася на юнака, потім легенько тицьнула ліктем його в бік.
- Чуєш, Влад.
- Чого тобі?
Дівчина нагнулася до вуха й прошепотіла.

- А як ти все можеш бачити, коли в тебе очі закриті?
- Я через щілинки дивлюся, очі болять, - Влад сказав чисту правду, але Майя не повірила.
Нарешті, через три дні, як і говорив Друг, біль вщух, і Влад відкрив очі. Він ніби народився на світ, зняв окуляри і подивився на Майю. Дівчина з поганулі почала перетворюватися на красуню, розпускаючись весняною квіткою. Темні очі вабили до себе, як у бездонний вир.
- Ну, чого витріщився? - Майя здивовано підняла брови. Вона перший раз бачила Влада без окулярів, і він при цьому не мружився. Зелені очі дивилися на дівчинку з цікавістю. Влад нахилився до її вуха і тихо прошепотів.
- Ти симпатична. - Майя спалахнула, її щічки залились рум'янцем. Дівчині було приємно.
- Ти тільки що зараз це помітив?
- Виходить так. - Тепер почервонів юнак. Але все одно набрався хоробрості і знову прошепотів, - а можна я сьогодні проведу тебе додому?
- Ти чого, вже не боїшся хуліганів?
- Я тепер супермен!
Дівчина хихикнула в кулак.
- Добре супермен, але після того, як натремо підлогу в спортзалі. Сьогодні у нас фізкультура.
Між юнаком і дівчиною простягнулася нитка. Якийсь великий секрет з'явився у двох юних створінь.
- А я нічого, я підлогу драїти люблю, - юнак надув щоки і зобразив з себе головного мийника спортзалу.
Нарешті почався урок фізкультури. Він був останнім і Влад чекав того щасливого моменту, коли вони залишаться з Майєю удвох. За заведеної традиції після пробіжки першого тренувального кола по спортзалу, хлопці по черзі стрибали через коня. Валерка, як завжди, підійшов до Влада.
- Дивись, набираєш розгін, витягаєш руки вперед, підстрибуєш, руками впираєшся зверху в коня і перемахуєш. Валерка щиро переживав за Влада. Він був хорошим хлопцем, але невеликий зріст та відсутність накачаних м'язів не давали йому можливості відкрито виступити на стороні Влада. Зате він компенсував свою пасивну поведінку пристрасним бажанням підтягнути Влада в спортивному відношенні.
- Ти спочатку спробуй на короткому коні. Дивись, роби як я.
Валерка розігнався і, як жаба, перемахнув через коня. Здавалося, він руками його навіть не торкнувся. - Ось бачиш все дуже просто.
- Гаразд, спробую. - Влад підійшов до інвентаря. Це рух відразу прокоментував Шурко.
- Дивіться перше публічне представлення суїциду. Людина відбиває собі я ... - п'ятірка класних парубків дружно заіржала, ще кілька учнів теж засміялися. Вперше Влад буде стрибати через коня. Передчуваючи розвагу, всі покидали свої справи і втупилися на юнака.
Навіть вчитель підійшов і дав свої настанови.
- Влад, ти головне не бійся. Нічого страшного немає, кінь короткий. Коли підстрибнеш, руки під себе, вприся в коня і ти з того боку. Влад оглянув залу. Знайшов тільки один співчуваючий погляд, це була Майя. Вона просто боялася. Решта дивилися з цікавістю, деякі з єхидством.
Юнак зняв окуляри і поклав у кишеню. Потім повільно розігнався і легко перемахнув через перешкоду.
- От молодець, - тренер був задоволений, п'ять балів заробив. - І я подивився, у тебе ще є запас. Зітхання досади почулися з деяких місць. Зате всіх здивував Грег.
- А я всім говорив, Влад себе ще покаже, - і ніхто не зрозумів, чи то Грег говорить це на повному серйозі, то чи приколюється.
Але Влад здивував всіх ще раз. Іноді, Грег очолював команду слабаків. Він свідомо це робив, тому що на їх фоні блищав своїми талантами. Грег, як скажений, ганяв по залу, кричав на гравців і робив максимум корисної роботи. Більше половини всіх м'ячів була закинута ним. Тренер, як завжди, поставив Влада на заміну наприкінці гри. Гра була фактично програна і кілька м'ячів, доданих в кошик противника командою Грега, нічого змінити вже не могли. Але Влад чинив опір.
Грег, вже спітнілий і змилений, пронісся від свого кільця на середину майданчика і кинув м'яч Владу, що стояв за трьох очковою зоною. Юнак машинально впіймав м'яч і кілька разів ударив по землі, шукаючи кому передати.
- Мені давай, - Грег змістився під кільце.
- Мені давай, - Юрко вже стояв поруч.
Віктор, бачачи, що юнак розгубився, рвонувся до нього забирати м'яч. Але Влад спритно відступив убік і Віктор промахнувся. Влад не розгубився, він просто не бачив достатньо відкритого гравця. Нарешті він зважився. М'яко присівши, він кинув. М'яч, окресливши велику дугу, влетів у цент корзини.
- Молодець, - Грег в схваленні стиснув кулак.
- Е, просто пощастило. Але це було не просто везіння. Ще одну передачу він точно виклав Грегу. Той заклав м'яч в кільце і на мить повис на ньому.
- Ми вас зараз зробимо, - в цей момент пролунав свисток вчителя.
- Все, гра закінчена, всі йдуть по домівках. - Він замахав руками, не допускаючи пропозиції ще пограти. - Ніяких домовленостей, сторона, що програла миє підлогу в спортзалі. Все, до післязавтра.
Перший раз в житті юнак із задоволенням пішов у підсобку за відром і ганчіркою.
- Чуєш, Влад, - звернувся до нього Грег. - Ти класно грав хоч і не багато, можеш не мити. Є інші. - Перший раз в житті Грег над ним не насміхався.
- Ні, традицію порушувати не будемо. Ось коли виграємо, тоді підлогу будуть мити вони. Влад рішуче відкрив двері підсобки. До нього підійшла Майя.
- Дивні ви якісь, ну як хочете, - і покинув зал. Влад з Майєю залишилися одні.
- Влад, а ти випадково не заради мене старався - Дівчина, посміхаючись, вичавлювала ганчірку.
- А що, помітно було?
- Для мене так, для інших не знаю.
Юнак усміхнувся і з подвоєною енергією взявся за роботу.
Закривши спортзал і віддавши ключі вахтеру, юнак і дівчина пішли обхідним шляхом до будинку Майї.
- Влад, а ти трохи змінився. Адже ще два тижні тому ти боявся мене проводжати.
- Я став хоробріший і сильніший, - юнак сказав чисту правду. Майя тільки посміхнулася.
- А я вчора ходила в оперу з батьками.
- Ну і як?
- Було цікаво, але я нічого не зрозуміла -. Юнак і дівчина розсміялися.
- Тоді треба йти в кіно.
- Яке?
- Ну, не знаю, я підберу.
- Добре.
Тільки через годину Влад та Майя пройшли шлях, який займав зазвичай п'ятнадцять хвилин.
Минуло кілька днів. Юнак з інтригуючим поглядом, сидів на уроці історії. Майя влетіла в клас однією з останніх.
- Привіт, Влад, - і сіла за парту.
- Привіт, ти історію вивчила? - Влад задав стандартне запитання.
- Трохи прочитала про Петра Першого, придурок був ще той, а його ще звеличують.
- Час був такий.
- А чого це ти так на мене хитро дивишся? - Майя заглянула Владу в очі.
Юнак тихенько роззирнувся, нових насмішок він явно не хотів.
Потім поліз в сумку і дістав зошит з математики. - Ти хочеш мені приклади показати?
- Ні, - Влад відкрив зошит, посередині, замість закладки, лежали два квитки в кіно на розрекламовану мелодраму. При всьому бажанні юнака взяти квитки на бойовик, він побоявся, що дівчині він може не сподобатися.
- Шостий ряд, посередині, на завтра. Підеш - він трохи з острахом дивився на сусідку -. Завтра якраз на один урок менше, ми встигаємо на денний сеанс. Майя, мовчки, кивнула головою. Влад закрив зошит і, як найбільшу коштовність, поклав у сумку. - За розкладом у нас математика, я зошит точно не забуду.
- Я на цей фільм давно хотіла піти, тільки ні з ким було, - дівчина посміхнулася.
На другий день, розмахуючи портфелями, вони поспішали в кінотеатр. Юнак перебував на вершині щастя, він перший раз з дівчиною йшов в кіно. Кінотеатр зустрічав відвідувачів картинами на стінах і тихою музикою у фойє.
- Тобі що брати? - Влад підійшов до бару.
- Кава глясе, - Майя сіла за столик.
Взявши дві кави, сів навпроти. Юнак заново відкривав для себе сусідку по парті. Великі темні очі приємно поєднувалися зі світлим волоссям. Акуратний, трохи кирпатий носик і трошки пухкенькі губи. Вони притягували до себе погляд, як магніт.
- Я тобі подобаюся? - Дівчина через трубочку пила каву, уважно дивлячись на Влада.
- Дуже, - він навіть забув, що перед ним стоїть склянка.
- А я тобі? - Затамував подих.
- Я подумаю, - дівчина посміхнулася.
- Коли ти скажеш?
- Коли заслужиш. Ти тільки каву допий, вона вже нагрілася.
Юнак залпом допив каву. Продзвенів другий дзвінок.
- Я заслужу.
- От і чудово, - Майя взяла Влада під руку. Юнак одразу відчув себе вище, сильніше і солідніше. Вони пройшли в зал.
Половину фільму юнак дивився на екран, половину - на дівчину, намагаючись не привертати її увагу.
Всю ніч Влад не спав, заново переживаючи свої враження. Зрештою, заснув тільки під ранок і в школу запізнився.
- Ти чого? - Майя штовхнула його в бік.
- Проспав, мама ледве добудилась.
- Тобі шкідливо на фільми ходити.
- Нічого не шкідливо, я на наступний тиждень знову квитки візьму.
- На "Хопер" бери, я його ще не бачила, - прошепотіла Майя. Урок йшов своєю чергою.


***

Навчання в школі підійшло до кінця. Були здані весняні іспити, і діти роз'їхалися хто куди. Хто - жити на дачу, хто - як Шурко, за кордон. Майя повинна була виїхати до бабусі в село. Влад з батьками - на дачу в свій будиночок. Їхні стосунки переросли з дружніх в таємну юначу закоханість, поки ще ретельно приховувану. Але ховалася вона символічно. Всі учні їх вже давно називали нареченим і нареченою. Шурко з Грегом і компанією їх не турбували. Однак у Шурка, при погляді на Майю, з'явився новий вираз обличчя, що не провіщувало Владу і дівчині нічого хорошого.
Проте і у п'ятірки починалася гаряча пора, Грег повністю віддався змаганням з карате. Шурко разом з батьком посилено готувався до тривалої поїздки за кордон і змушений був ходити на підготовчі курси іноземної мови. Знущаннями над ізгоями займатися було ніколи.
Тепло, прощаючись з дівчиною, Влад запитав із завмиранням серця:

- А ти в місто будеш приїжджати? У кіно сходимо, не будемо бачити противних фізіономій, - він з надією подивився на Майю.
- Буду, адже у мене день народження в липні, я тебе запрошую. - Влад був на сьомому небі. Дівчина посміхнулася і пішла.
Влад на столі у себе поставив календар і відзначив сьоме липня червоним кольором.
- Мам, приїдемо сьомого липня в місто. Я можу сам на електричці. – Зразу заявив він батькам.
- А що буде сьомого липня? – мама глянула на календар.
- Мене до товариша запросили на день народження.
- А що за один?
- Ну, - Влад засоромився, - до однокласника.
- Немає проблем, батьку в липні на роботу, він тебе привезе.


***


І ось він знову на дачі, підстрибом помчав на знайому галявину. Однак вона виявилась порожня. Він пройшовся між пеньками, як ніби по місячному пейзажу. На місці стоянки корабля не росла навіть трава. Довго бродив юнак по лісі і повернувся додому втомлений та засмучений.
- Ти чого такий смутний, трапилося щось - мама, як завжди, поралася на кухні.
- Та так, нічого, все нормально. Може тобі допомогти чимось?
- Це було б добре, чисть картоплю, потім моркву, буряк, будемо варити борщ.

- Це класно, - Влад любив борщ і взявся за чистку картоплі.
Цілий тиждень від робота не було ніяких звісток. Влад приохотився до риболовлі. Кожен день вранці він ходив у місцевий ставок ловити карася. Декілька разів наловив навіть на дві сковорідки. Під час чищення риби вже за заведеної традиції несподівано задзвонив телефон. Влад кинув рибину і схопив трубку. На екрані світились три слова «я на місці».
- Слухай, тут немає взагалі ніякого покриття, а у тебе телефон дзвонить. Дай подивлюся, - батько, який теж допомагав мамі на кухні, простягнув до нього руку. Влад зам'явся, його секрет міг розкритися. Але поки Михайло Сергійович брав трубку, з екрану телефону напис зник.
- Точно покриття немає, - батько покрутив телефон і віддав.
- Я думаю у мого телефону глюки, він іноді дзвонить сам по собі. Юнак засунув трубку в кишеню.
- Мам, я зганяю в ліс після обіду?
- Добре, тільки ненадовго.
Влад дочистив рибу і ледве дочекався, коли мама її підсмажить. Похапцем пожував ще гарячих та хрумтячи карасів, і побіг у ліс.

- Ти диви,- здивувавсь мама зазвичай тебе від риби за вуха не відтягнеш, а зараз і їсти не хочеш. – однак слова повисли в повітрі, юнака вже й слід простиг.
Тепер все було по старому, робот стояв на місці.
- А ти де був?
- Ставив космічні маяки.
- Добре, а що це таке?
- Прості апарати, які при появі ворога збурюють простір. За цією завісою я можу сховатися.
- Ти що, можеш в будь-який момент втекти звідси?
- Тимчасово щоб не наражати на небезпеку Землю.
- А що руйнівник вже близько?

- Цього я не знаю, він зараз прочісує простір шукаючи мій слід.

- І зможе його знайти? – Спитав Влад.

- Він його точно знайде, питання тільки в часі і тому у нас багато роботи.
- А чого будемо робити?
- Робити буду я, з тебе космічного воїна.
Юнака знов ці просто вимовлені слова злякали, але він з усією молодою наївністю випалив.

- Тоді я готовий.
На цей раз перетворенням робот зайнявся ґрунтовно. Він модернізував імунну систему додавши в кров нана роботів, вивів організм юнака на новий рівень, заклавши функції не властиві людській істоті.

- Тепер ти зовсім не будеш хворіти, крім твого імунітету тебе охоронятимуть дуже маленькі захисники. Вони знищуватимуть шкідливі утворення з якими твій організм справитись не зможе. Заживлення ран прискориться в двадцять разів. Ти тепер такий як я, тільки дуже великі ушкодження потребуватимуть лікування в лабораторії.

- Наприклад, - поцікавився Влад.

- Тобі відірвало половину тулуба, нижню частину. Роботи кров зупинять, організм законсервують, а от відновити вже не зможуть.

- Дякую, - юнак аж сіпнувсь представляючи картину.

- Але не переживай, таке навряд чи станеться, я встановлю в шкіру декілька шарів надміцної молекулярної броні.

Тіло юнака залишилося в колишній формі але структура і функціональність змінилися. Додалися деякі нові речовини, які робот зі скрипом своїх кристалічних мозків забрав у себе і вклав у юнака. Тиждень за тижнем космічний прибулець працював над землянином. Одне він залишив незмінним – мозки, однак посилив функціональність деяких частин. Врешті решт Влад перестав бути людиною як всі, однак він цього не відчував.
- У нас велика місія, - робот, час від часу, робив настанови юнакові, - створити свою імперію, і встановити в цьому секторі галактики контроль над простором.
- І що, я буду в цьому брати участь?
- Не просто брати участь, ти будеш одним із творців. Це відповідально і почесно навіть в галактичних масштабах.
- Угу, - погоджувався юнак і продовжував тренуватися.
За наполяганням робота Влад пробігав щодня по двадцять кілометрів, і посилено відпрацьовував основні рухи по зміцненню зв'язок і кісток. За цим заняттям одного разу застав сина батько.
- От молодець, чоловік повинен бути міцний і мужній, - зауважив він, хоча по слабо зміненій комплекції юнака нічого особливо помітного не було. Влад трохи роздався у плечах та добре підріс. В іншому він залишався таким же худим і нескладним.
- Тату, ти не забув, ми повинні сьомого числа приїхати в місто.
- Ні, не забув, завтра виїжджаємо.
Цього дня народження Влад чекав, як ніхто інший. Вперше в житті його запросили на свято до дівчини. Він розколупав скарбничку і купив великий букет троянд. Раптово зловив себе на думці, що не знає який колір любить Майя. Після довгих міркувань вибрав червоний.
Притримуючи однією рукою перед собою величезний букет, він тремтячим пальцем натиснув на кнопку дзвінка. За дверима почувся голос.
- Майя, хтось прийшов.
- Зараз відкрию. Дівчина підбігла до дверей і відкрила. Спочатку вона побачила тільки великий букет. Потім нахиливши голову - Влада.
- Вітаю з днем ​​народження, - видавив із себе юнак.
- Ой, спасибі, який красивий букет, у мене такого ніколи не було, - дівчина сяяла - чи то від квітів, чи то від того, що прийшов Влад. Вона взяла букет і поцілувала його в щоку.
- Мамо, це Влад прийшов.
- Це який Влад, той, що в очках?
- Так тільки вже без окулярів?
Мама вийшла з кухні і подивилася на юнака. Перед нею стояв досить високий хлопець з приємним обличчям і гарними зеленими очима. Він дуже соромився, і на щоці у нього була помада від губ.
- Який великий букет! Проходь Влад, тут всі ваші, правда не багато, літо.
Майя забрала букет і через секунду, він уже стояв на столі у величезній вазі. У кімнаті за столом сиділи однокласники: Тетяна - подруга Майї, Валя - сусідка по парті спереду і Юрко.
- Ну, от і пропажа з'явилася, а то ми вже зачекалися, - Юрко тримав у руках велику пляшку лимонаду.
Свято вдалося на славу, танці співи та жарти тривали до пізнього вечора. Вже перед тим як йти по домівках домовилися на наступний день піти в кіно. Влад купив квитки, і день народження плавно переріс у маленьке свято. Після кіно, Влад Майю проводжав додому.
- А ти виріс, став більший і, напевно, сильніший, - Майя похвалила Влада.
- Я кожен день у себе на дачі пробігаю по двадцять кілометрів. Якщо чесно, мені набридло, що мене всі називають ганчіркою. Прийду в школу восени і з усіма розберуся.
- Не треба розбиратися, ти мені і такий подобаєшся.
- І ти мені дуже подобаєшся, ти симпатична, - Влад знову покрився рум'янцем.
Майя змахнула віями, і теж засоромилася. Якийсь час вони йшли мовчки. Їм було добре.
- А ти коли їдеш в село? - Юнак вирішив перервати мовчання.
- Завтра.
- А я - післязавтра.
- А коли ми побачимося?
- У школі кожен день, - Майя посміхнулася.
- Це добре, - тепер Влад посміхнувся. - Але чекати цілий місяць ...
- Навіть більше.
Так непомітно за розмовами молоді люди підійшли до будинку дівчини.
- Ну от, я вже й прийшла.
- Я бачу.
Але Влад не йшов. Йому було добре.
- До побачення, - Майя поцілувала Влада в губи, і побігла по сходах будинку.
- До осені, - душа юнака співала від щастя.

***


Організм Влада хоч і був молодий, але перетворення давалися взнаки. Тіло нило від болю, фізичні вправи переросли в тяжку працю. Одночасно Влад стягав до робота масу металобрухту і купу, здавалося б непотрібних запасних частин. Добре що мотлоху на звалищах вистачало. Деякий час він приносив непотрібні акумулятори. Потім збирав відпрацьовані батарейки. Все це зникало в нутрі робота. Нарешті, після місяця наполегливої праці робот запросив Влада в головну рубку.
- Ну, друже, зустрічай, - юнак здивовано озирнувся.

В рубку через проріз увійшов робот. Невисокий всього метра півтора. Він трохи походив на людину. Хода його здавалась м'якою, скрадливою. Товсті руки закінчувались долонями з чотирма пальцями. Масивний тулуб з усіх боків виявився обвішаний незрозумілими пристосуваннями. Голови як такої не було, замість неї випуклість з блискучим схожим на скло куполом. На кінець, шкіру заміняла луската металева броня. З усього начиння Влад тільки взнав кулемет дуло якого стирчало з-за плеча. Першим друг зробив бойового планетарного робота.
- Ось це так, ти зробив робота! А навіщо йому зброя?
- Свого часу на борту у мене перебувало три сотні таких помічників. Озброєння це стандартний опціонний набір. У руйнівника на борту немає окремих роботів, всі вони уніфіковані і здатні виконувати різні завдання.
- Нічого собі, - Влад присвиснув, - а навіщо тобі стільки?
- В основному вони призначені для будівництва заводів. Можуть бути воїнами для рідкісних наземних операцій. Застосовуються при ремонтних роботах. Після битв я ховався на астероїді і вони мене приводили в порядок. У нас є правило – всі ремонтні роботи проводять помічники, тільки при значних ушкодження робот-корабель має право повернутись на базу.
- А ось це що таке? - Влад обережно помацав пластину з численними прорізами на грудях робота.
- Тут буде кріпитися стартовий стіл з сартановими боєголовками.
- А що це?
- Це боєголовки, які призначені для знищення живих організмів в радіусі двох кілометрів від центру вибуху. Якщо ти чув про нейтроні боєголовки у ваших збройних силах. Тільки у вас примітивне озброєння. А після вибуху такої боєголовки вже через двадцять чотири години територію можна заселяти іншими істотами.
- Але ж це нелюдяно.
- Людяність – це поняття видумали ви, і воно є відносним. Декілька прикладів. В лісі відпочиває компанія, жарять шашлики, випивають і зоставляють після себе купу сміття, це хто?

- Свині, - не задумуючись відповів юнак.

- Воєначальники які відправляють на смерть солдат, хоч втрат можна було уникнути,- це хто?

- Злочинці, - знову пролунала відповідь.

- Диктатори які поневолили власний народ, та тримають його в злиднях, а самі розкошують в палацах зі своїми прибічниками, це хто?

Юнак на деякий час замовк. Він на ці теми ніколи не задумувавсь, але всім своїм єством відчував, так не повинно бути.

- Я вважаю що так не повинно бути, це несправедливо.

- Ти не відповів на запитання. хто вони?

- Люди в яких немає совісті.

- От бачиш ти згадав ще одне відносне поняття, совість. Дискусія ця нескінченна і можна найти багато прикладів та аргументів на захист різних точок зору.

Однак я тобі скажу про цих людей з точки зору робота.

Ті хто зоставляє сміття, майже всі мають доволі невисокий коефіцієнт розумової активності. Вони підлягають знищенню. Воєначальники, діляться на два табори, з високою розумовою активністю, але з враженою частиною мозку яка відповідає за співставність часу, інші мають невисоку розумову активність. Вони підлягають знищенню. Категорія диктаторів та поневолювачів, у них розумова активність може бути різна, об’єднує їх одне. Первісні інстинкти диких тварин ваших пращурів. Найсильніший та найнахабніший завжди відбирає у слабшого. Це неприпустимо на сучасному рівні розвитку вашого суспільства. Вони підлягають знищенню. Я вже не кажу про різного роду злочинців, збоченців то що. Ваше суспільство вирвалось вперед в технологічному плані, але, розуміє той час в якому живе лише третина населення планети. Ви приречені на самознищення це тільки питання часу.


Два різних варіанти дискусії, мені більш подобається перший.


















- Не знищувати треба, а пояснювати, і взагалі це мій дім і не тобі його критикувати.

- У поселеннях мантійців, не було навіть натяку на забруднення, я жили вони мільярдами так як і ви. І відходів у них теж було багато. Я багато бачив живих істот з рівнем розвитку вашого рівня, але такого невідповідального ставлення перед майбутнім ніде не було. Ви живете сьогоднішнім днем, не залишаючи для своїх дітей, та онуків життєвого простору. Можливо ти ще молодий, але повинен над цим задумуватись, бо ти вже не проста людина, ти перейшов на інший рівень. Твоя відповідальність перед історією реальна. Не виключено що ти, цих роботів перший застосуєш.

- Я не вбивця.

- Не в цьому річ. А якщо іншого виходу не буде, і один ти, єдиний на землі будеш знати майбутнє, руйнівне на жаль. Трохи пізніше я тобі покажу математичну модель розвитку вашого суспільства через, двадцять, сорок, сто років. І зваж, мої математичні моделі на дев’яносто дев’ять відсотків правдиві. Тоді я подивлюсь як ти зреагуєш.

Та влад уже не хотів продовжувати неприємну для нього дискусію.

- А говорити він може?
- У примітивному відношенні да. Коли робот діє в автономному режимі, у нього працює тільки польовий комп'ютер, він не може розмовляти. Коли я на планеті, або на орбіті, всі роботи підтримують зі мною зв'язок і користуються моїми можливостями, тоді він може говорити, тому що це фактично я.
- Класно, а охоронцем, наприклад, у мене він може бути? Такий залізний монстр проводжає мене додому і вранці до школи, всі пацани лопнуть від заздрості.
- Функції охоронця не закладені, але можливі. В основному повне або часткове знищення живої сили і техніки противника. І головне, у нього є визначник коефіцієнта інтелектуальної активності.
- А це що таке?
- Він визначає істоти з малою активністю мозку і ліквідує їх.
У юнака засмоктало під ложечкою.
- А як у цьому відношенні люди?
- Ти боїшся, що у людей малий коефіцієнт? В загальній масі він доволі високій. Також коефіцієнт активності, іншим словами, мозкової діяльності є можливість налаштовувати. Ти, в кінцевому результаті будеш визначати кого знищувати, кого ні.

- Не буду. – Юнака трохи пересмикнуло, робот неначе підштовхував його до людиноненависництва.

- Це ти просто мало знаєш.
- А він не піде вбивати всіх підряд? Влад вирішив закінчити неприємну дискусію.
- Серед роботів немає машин, що вийшли з-під контролю.
- А ти?
Робот задумався.
- Я виняток, я таким спроектований.
- Зрозуміло, - юнак більше питань не задавав.
- Здрастуй Влад, помічник приємним голосом привітався і простягнув маніпулятор з чотирма пальцями. Влад з обережністю потиснув руку робота. Відчуття було таке, ніби він взяв у руку камінь.
Робот вклонився і пішов
- З земними матеріалами я домігся річного ресурсу роботи механізму.
- Він може рік працювати без підзарядки? А електромобіль можна зробити?
- Автомобіль можна, але він мені не потрібен. Для виконання місії мені потрібно виготовити триста таких робото-комплектів.
- Ого! - Влад присвиснув, - це залізо вантажівками потрібно возити.
- Так, для цього ми і співпрацюємо.

Неприємний осад зоставсь у юнака після розмови з роботом. Юнак ніяк не міг збагнути те, що робот робить з нього вершителя. Він цього не хотів, однак не мав вибору.



Ближче до осені робот заявив, що подальші перетворення в організмі Влада робити недоцільно і він втручання перших двісті років не потребує. Юнак спочатку не зрозумів, але потім до його свідомості дійшло, двісті.
- Ти хочеш сказати, що я проживу ...
- Твій ресурс потенційно становить вісімсот років, але після двохсот років необхідно буде внести невеликі корегування.
Влад присвиснув, оглянув себе. Звичайні руки, ноги, живіт із першими м'язами. Обличчя в дзеркалі, теж виглядало цілком нормально.
- Тоді я піду… - Його наповнили суперечливі почуття.
- Ти не переймайся звикнеш, головне, зовні ти не відрізняєшся від своїх однолітків.
Горло схопив спазм, стало раптом важко дихати, і він відчув необхідність вийти на свіже повітря.
- Догрався, - перші слова, вимовлені ним на вулиці. Ніхто не чув. Він раптом відчув себе самотнім і втомленим. Влад подивився на свої руки. Звичайні руки. І коли його однолітки постаріють, він все так само буде молодим і здоровим. Чомусь ця новина його не радувала. Повільно приплентався на дачу, мовчки, взяв лопату і почав допомагати матері копати картоплю. Праця поступово витерла сумні думи.
- Влад, ти чого? - Мама з подивом подивилася на сина. Лопата в його руках віртуозно літала по грядці картоплі. - Якби я не знала, що ти ніколи не копав картоплю, я б сказала, що все свідоме життя ти займався картоплею.
- Я що, я ще й не те вмію, - Влад подвоїв зусилля. Незабаром картопля лежала рівними рядами складена в купи.
- Ну, спасибі, я думала мені роботи на два дні. - Мама поцілувала Влада в лоб. Йому стало добре і тепло. Є люди яким він потрібен і які його люблять.
- Мам, давай я чого-небудь ще допоможу, я в лісі натренувався, я тепер сильний. Мама з сумнівом подивилася на сина, крім того, що він став вище і ширше в плечах, більше в його зовнішності змін не спостерігалося.
- Слухай Влад, а чому ти досі не зняв окулярів?
- Тоді я втрачу імідж розумного очкарика, - Влад посміхнувся і поклав окуляри в кишеню. - Удома я думаю це робити не потрібно.
- Тоді пішли збирати огірки.
Підхопивши відра, сімейство рушило до грядок. Ввечері Влад займавсь засолкою огірків. Заняттям суто чоловічим і відповідальним. Він дізнався багато нового і цікавого. Виявляється, від кількості та якості компонентів залежав майбутній смак і пружність огірків. Листя смородини і корені хрону, кріп, а ще щирій все це упереміш з огірками вкладалося в банку. Потім вміст заливалося розсолом. Незабаром опанувавши корисну та нехитру технологію, юнак поставив сімейний рекорд з одночасної засолки огірків. І втомившись, заснув спокійним сном.
Наступний день Влад присвятив роботі на дачі. Він не переставав дивувати батьків. За день перекрив сарай новим шифером. Пішов і полагодив батькові машину, причому знайшов дефект, що сховався навіть від пильного ока дядька Петра, визнаного майстра з ремонту копійок.
- Машину міняти будемо, джип треба, - з серйозним виглядом виголосив юнак, витираючи руки ганчіркою. Батько здивовано глянув на сина. Влад говорив, що потрібно міняти машину так, як ніби у нього було півмільйона зелених у кишені.
- Маша, ти помітила, що наш син став зовсім іншою людиною? Я його не впізнаю. - Залишившись наодинці з дружиною говорив Михайло Степанович.
- Так, зміни почалися навесні, коли ми вперше в цьому році приїхали на дачу, і син почав ходити в ліс.
Батько задумався:
- Ти права. Але я ходив по лісі і нічого цікавого не помітив, тільки вирубка зяє неприємною порожнечею.


***


- Переробивши на дачі невідкладну роботу, і заспокоївши свою нервову систему, Влад знову з'явився на галявині.
- Ну! - Вимовив робот. - Душевні муки закінчилися? Мені потрібні метали: алюміній, сталь, свинець… - робот перерахував йому майже все таблицю Менделєєва, куди входили і радіоактивні елементи.
- Так, але для цього грошей потрібно мільйони, юнак мимоволі почухав потилицю.
- Банків багато, я на твій рахунок переведу будь-яку суму.
- Як це?
- Просто. Ти забув, що ваша інформаційна система знаходиться повністю під моїм контролем. Примітивні коди і паролі банків розраховані на вплив ваших хакерів, але не на мене. Влад задумався. Всі банки світу лежали біля його ніг. Але тоді ... Навіть він, будучи не фінансистом, а школярем десятого класу розумів, що втручання в цю систему чужорідного розуму може наробити великої шкоди. І тоді все, навіть його маленький світ, зруйнується.
- Ні, я не згоден.
- Чому?
- Буде помітно втручання.
- Ми замаскуємо під атаку хакера.

- Гроші потрібно заробити чесним шляхом, що б комар носа не підточив.
- Тоді твої пропозиції.
Влад згадав свою стару ідею. Схоже, настав час втілювати її в життя.
- Ти казав - можеш створити шолом для ігор. Одягнувши його, гравець повністю занурюється у віртуальний світ. Де він буде повноправним учасником іншого світу, світу гри, з прийняттям рішень, больовими відчуттями. З почуттям небезпеки і приходом неминучого кінця життя, якщо ти прийняв неправильне рішення. ВІн стане повноправним господарем іншого виміру.
Робот трохи подумав.
- Це досить просто, я досконально вивчив нейронні потоки в головному мозку. Якщо впливати біоімпульсами на певну ділянку, людина отримає нове внутрішнє світовідчуття.
- Тоді приступимо до роботи. Я людина з мозком і придумую сюжет гри. А ти пишеш програму та виготовляєш шолом гравця. Впроваджуємо гру, головне щоб вона була нестандартна, емоційна ну й таке інше, але в мене є ідея. – Юнак загадково підняв палець.

Робот зрозумів задум юнака, а головне те, як він встиг зробити аналіз розвитку ситуації. Адже при цьому втручання інопланетного розуму в земне життя не внесе ніякого сліду. Цей варіант йому сподобався. Кардинальні зміни земного життя в його плани не входили. За ним йшов руйнівник, удвічі більший і сильніший його. Якщо інтелектуальна система руйнівника зафіксує втручання інопланетного розуму в життя місцевих аборигенів, вони всі приречені, на місці блакитної кулі з'явитися ще одна мертва планета. Робот дорослішав і, нарешті, починав розуміти логіку поведінки головного мозку і його творців. Конкурентів на своєму шляху вони не потерплять. У його кристалічних мозках виникла ще одна цікава думка. Адже включивши велику кількість гравців в план битви, він отримає незліченну кількість варіантів розвитку подій. З непередбачуваними ходами, притаманними тільки мислячим і високоінтелектуальним істотам, якими були земляни. Між його кристалами пролетів вихор іскор, згуртовуючи разом кристалічну масу в новий блок стабільної генераторної структури з намертво закладеними ідеями. Сам того, не підозрюючи, робот створював у своїй неосяжній, заповненій кристалами голові, острови стабільності з зачатками традицій.
- Як кажуть у вас, окей, я готовий.

- Першу гру ми побудуємо на базі битви, показною тобою кілька місяців тому. Одна протиборча сторона це роботи, інша, інопланетяни, назвемо їх «Теріанами». Один гравець командує ескадрою імперським підрозділом роботів, інший - капітан корабля-матки Теріан. - Людина і машина приступили до роботи.



***

- Воїни Теріани, ми послані з великою місією - стерти з лиця всесвіту цих мерзенних тварюк, які називають себе імперськими роботами. Цих напівсинтетичних створінь, які посіли цілий сектор галактики, і називають себе імперією. Вони не знають хто вони, вони навіть не роботи, це виродки з живими мозковими клітинами і залізним тілом. І ці виродки загрожують нам, володарям космосу, нам кому підвладні незчисленна кількість населених галактик. Нам - чиє ім'я наводить жах на ворогів. Вони понесуть заслужену кару. Ці космічні пірати, які вважають себе володарями космосу зникнуть з лиця простору. Ми їх розпорошимо на кварки і відправимо у вічно мандрівку, а їх творців зробимо своїми рабами, і вони будуть чистити наші механізми і доглядати за нашими м'ясними вургами.
- Хо, Хо, Хо, - прозвучали вигуки.
- Прийшов час вирвати з організму галактики цей вірус, що вражає все нові і нові території. - Великий Хот стояв в трюмі корабля-матки перед операторами ланок ліквідаторів. За заведеною традицією, він тримав промову покликану підтримати бойовий дух війська.
Ударні космічні війська теріан складалися з величезних кораблів маток, несучих на своєму борту тисячі невеликих роботів ліквідаторів. Вся ця маса в свою чергу ділилася на ланки по сто машин в кожній. Сотнею керував оператор. Він вибудовував загальну картину бою, вносячи непередбачуваний елемент. Оператори самі в бойових діях участі не брали, але перебували в безпосередній близькості від ворога, контролюючи хід бою. Союз ліквідатора, його вогневої потужності та маневреності з інтелектуальним керівництвом оператора, створювало могутню бойову одиницю, ламаючи велику і неповоротну машину імперських роботів-інтелектуалів. А в боях проти імперії, Великий Хот застосував ще й нову тактику - тактику хаосу.
Інтелектуали не здогадувалися, що серед тисяч випущених міні кораблів теріан знаходилися ретельно законспіровані оператори, які вносили в план військових дій організований хаос. Цього хаосу і боялися найбільше роботи імперії. Він не підкорявся ніяким розрахункам, дії ворога здавалися, непередбачувані і нелогічні. Мозки роботів-інтелектуалів хоча і були наполовину живими, але мали свої обмеження. Звиклі до порядку і логіки, вони в критичній ситуації виявилися безпорадні.
Великий Хот, адмірал війська, сидів в бойовій рубці корабля матки. Поруч кілька старших офіцерів керували загальною побудовою війська. Випущена маса ліквідаторів, як комарина хмара оточила корабель, потім повільно зрушила з місця і попрямувала до бойових порядків роботів імперії.
Інтелектуали створили в просторі гігантську воронку з сильним гравітаційним полем, сподіваючись, що ліквідатори зі своїми слабкими двигунами не зможуть подолати виниклу гравітацію і назавжди зникнуть в глибинах космосу. В утворену пастку потрапило кілька сот роботів, які летіли в авангарді. Вони скажено закрутилися і зникли у вирі. Решта організованою групою рушили ближче до краю воронки в мертву зону, не охоплену полем. Частина ланок перебудувалися і атакували крайніх роботів-інтелектуалів. Основна ж маса вишикувалися в півмісяць, створивши анти воронку - прошила простір, утворивши прохід, що виходив в тил ворога. У тунель ринулися тисячі маленьких вбивць. Гравітаційна воронка розпалася. Роботи-інтелектуали оточили себе силовими полями і почали інтенсивно відпльовуватися згустками плазми. Потрапляючи в потік плазми ліквідатори зникали миттєво. Але безліч інших займали їх місце і продовжували атаку. Перші ракети з туановою начинкою почали рвати силові поля. Теріани випускали ракети одночасно з сотні ліквідаторів і вони, вишикувавшись кільцем, підривалися всі разом. Силове поле в центрі кільця слабшало, і в утворений пролом встигало проскочити до сотні машин. Простір розрізали лазерні промені ближнього радіусу дії. Потрапивши під спопеляючі випромінювання, багато ліквідаторів, підривалися. Але інші прориви силовому полі давали можливість проникнути під щит новим роботам теріан. І знову лазерні промені креслили простір хитромудрими лініями. Однак ліквідаторів виявилось занадто багато. Об'єднаний залп туановими ракетами не залишав шансу роботам-інтелектуалам на виживання. Космос осяв перший спалах. Відразу ж за першим спалахом простір висвітлили ще кілька. Малюнок бою загубився, в космосі панував хаос. Але з боку теріан - хаос чітко контрольований і керований. Великий Хот уважно стежив за малюнком бою, час від часу віддаючи короткі команди. Через деякий час простір очистився, залишилося кілька окремих вогнищ бою. Останні кораблі роботів-інтелектуалів гинули, забираючи з собою сотні маленьких вбивць. Але втрати теріан не турбували, військова машина налагоджена, результати бою запишуться в програму, і оператори отримають нову інформацію для подальшого використання. Нарешті вцілілі роботи-інтелектуали розвернулися і зникли в чорній глибині космосу.
- Великий Хот, друга ескадра імперських роботів знищена, система під нашим контролем, - доповів перший помічник Рай.
- Наші втрати?
- Більше половини ліквідаторів і чотири оператори. Втрати знаходяться в розрахункових межах.
- Добре, - Хот, він же Влад, повернувся до своїх підлеглих. Вимагалося сказати відповідні слова. - Ми знищимо роботів імперії. Ми знайдемо їх базу в кам'яному хаосі і зітремо її в первинні кварки. Раса теріан буде володіти космосом.
- Хо, Хо, Хо, - пролунали радісні вигуки.
Картинка пропала, Влад зняв шолом.
- Ну, клас, як ніби я сам був на цій битві, керував цілим військом. Це класно, це навіть краще ніж наркотики, хоча я їх і не пробував. Пацани за таку гру розкрутять батьків на будь-які бабки. Почуття переповнювали юнака.

- Ти й був у справжньому бою, це скопійоване протистояння з мантійцями.
- От тільки ...
- Щось не так?
- Я б хотів, щоб і роботи імперії трохи пошарпали териан, і дісталося навіть Великому Хоту.
- Варіант другий, одягай шолом, продовжимо.
Картина в космосі повторилася. Тисячі маленьких вбивць-ліквідаторів знову вийшли в космос. І кинулися, здавалося, неорганізованою хмарою на імперських роботів, але ті змінили тактику. Утворивши клин, роботи-інтелектуали тараном врізалися в хаос. Пробивши хмару ліквідаторів і втративши декілька бойових машин, перші роботи інтелектуали досягли корабля-матки. З носових випромінювачів зригнулися потоки плазми. Захисне силове поле кораблів вигнулось, але витримало. Слідом за потоками плазми роботи випустили тисячі ракет з туановою начинкою. Простір навколо корабля маток вкрився яскравими спалахами. Силове поле завібрувало і зникло.
- Генератори корабля від перевантаження вийшли з ладу. - Доповів комп'ютер.
Хот почув завивання сирени.
- Великий, роботи прорвали периметр і наближаються до корабля, необхідно надіти захисні скафандри. Всі в головній рубці одягалися в броню. Хот вже по комунікатору скафандра віддавав накази. На кораблі безперервно вила сирена. Почувся сильний удар, освітлення погасло. Включилася аварійна система життєзабезпечення. Монітори неупереджено показували драматичну картину бою. На головний корабель-матку тараном йшло кілька великих роботів-інтелектуалів. З їх бортів висунулися лазерні гармати, і блакитні промені лазерів взялися різати колосальне тіло матки. Кілька залпів ракет ефекту не принесли, роботів захищало силове поле і ракети, обігнувши їх, пішли в космос.
Промінь першого інтелектуала дійшов до головної рубки. Пролунало шипіння, і біла смуга киплячого металу почала ділити зал надвоє. Смуга швидко наблизилася до адмірала, відрізала ноги і пішла далі, розділяючи вже надвоє залишок корпусу корабля. Хот відчув страшний біль, затуманеними очима він подивився на свій скафандр, дві ноги разом з обгорілими залишками скафандра валялися поруч. З його обрубків фонтаном лилася кров. Адмірал зроби в спробу зняти шолом, щоб останній раз ковтнути свіжого повітря. Він закрив очі і втратив свідомість.
- Небезпека, необоротний психічний стан, - Влад як в тумані намагався скинути з себе шолом, але той виявився досить тісний і ніяк не хотів зніматися з голови. В рубку вбіг робот, і притримав шолом. Цього юнак не бачив.
Гра тривала.
- Великий!
Хот прийшов до свідомості. Навколо адмірала зібрався весь персонал медичної лабораторії.
- Великий, як ви себе почуваєте? - Він простягнув руку і намацав свої ноги.
- Я живий і це головне.
- Великий, - над ним схилився головний тінар Пак, - Ми відновили ваші кінцівки. Ваш скафандр перекрив артерії і зупинив кров. Роботи чистильники знайшли вас на пошкодженому кораблі і відразу доставили у відділ реанімації.
- Бій?
- Бій ми виграли, приспіли ще дві матки і розбили інтелектуалів. Перший вас нагородив найвищою нагородою імперії «За мужність», і Пак урочисто прикріпив до комбінезону Хота мілуітову зірку.
- Гра закінчена, психічний стан стабільний, - почувся голос
Влад тремтячими руками зняв шолом. Він був блідий.
Пройдена гра все ще жила в ньому. Юнак подивився на свої ноги, вони виявилися цілими і в джинсах. Реальність що відбулася перевершила всі очікування. Померти під час і гри і знову воскреснути?
- А якби Теріани не перемогли і роботи-інтелектуали зруйнували інші кораблі? - Волосся на голові зрадницьки ворухнулися.
- Якщо програвший гравець під час гри гине, запускається програма реанімації. Неважливо - програв гравець, або виграв. Якщо гравець програє, то він опам'ятається в лабораторії інтелектуала. Але він все одно прийде до тями живий і в психологічно стійкому стані.
- Ну, спасибі, - Влад трохи заспокоївся, - тобто, ти хочеш сказати, що гравець все одно не помре і програма його виведе з гри в нормальному стані.
- Не зовсім нормальному, точніше у функціональному, у гравця залишиться засмучення від програного бою.
- Це гравці переживуть. - У юнака відлягло.
- А взагалі теоретично можливо, щоб гравець, який загинув у віртуальній грі, помер насправді?
- Всі гравці дійсно вмирають на дуже короткий час. Програма запускає роботу організму заново, інакше ефекту повної присутності досягти неможливо. І біль гравець переносить не віртуальний, а справжній. З шолома під кору головного мозку поступають імпульси які діють на рецептори болю.
- Ти хочеш сказати, що якщо гравцеві відрізало руку, то в мозку подразнюються клітини, що відповідають за біль в руці?
- Саме так, в голові за всі органи відповідають певні клітини. На них і направляється електричний вплив.
- Колосально, гравець відчуває натуральний біль, - юнак був у захваті.
- А я можу випробувати гру в комп'ютерному клубі?
- Це можливо. Я виготовив три диски, шоломи і дисководи. В іншому, ваші просунуті комп'ютери потягнуть цю гру. В рубку ввійшов робот і подав Владу коробку з обладнанням.
- А дисковод підійде до наших комп'ютерів?
- Так, це самостійна система, дисковод розрізнить всі наявні у вас програми і всі типи комп'ютерів, він також є головним генератором гри, комп’ютер несе допоміжну функцію.
Влад, як найбільшу коштовність, взяв набір комп'ютерних комплектуючих. Тепер він покаже гравцям справжню гру.
- Тоді я пішов заробляти гроші.
- Ще не все, - зупинив його Друг, - уявним наказом ти можеш заборонити дисководам працювати, вони налаштовані на твою біологічну частоту. Якщо ти далеко, все одно твоя мозкова заборона передасться через телефон і мене в потрібне місце. Це ж стосується будь-яких інших слабкострумових пристроїв. Якщо результат буде вдалим, і вашим аборигенам гра припаде до смаку, я можу виготовити кілька сот комплектуючих.
- Що значить слабкострумових пристроїв.
- Пристроїв типу - мобільний телефон, деякі складові комп'ютера, мікроелектронна частина охоронних комплексів, список великий перераховувати далі не буду.
Влад покинув корабель.


***
Літо добігало кінця. За дачами, на полях комбайни збирали врожай пшениці. З'явилися перші запахи осені. Батьки заховали картоплю у погріб і одним погожим ранком покинули затишне і обжите місце. Було трохи сумно. Влад звик до природи, до тиші, до свіжого повітря і спокійного способу життя. Але літо закінчилося, і потрібно виконувати прохання робота. Та й показати однокласникам хто він тепер є. Але чомусь Владу як раз, тепер, зовсім не хотілося демонструвати свою силу і невразливість. Він вирішив - в класі залишиться Владом тюхтієм та ганчіркою і нехай всі сміються. І їхав в місто, задоволений прийнятим рішенням.
Місто зустріло сімейство постійним гулом машин, метушнею, і пітними пасажирами тролейбусів та автобусів. Але юнак нічого не помічав, переклавши свою коштовність у великий поліетиленовий пакет, він рушив у самий центр міста. Він не став розмінюватися на другорядні комп'ютерні клуби на околицях, що знаходилися в напівпідвалах і тимчасових павільйонах. Центральний клуб «Олімпус» - ось його мета. Там збирається найбагатша шпана. І як подейкували однокашники по школі, в клубі гра йшла на серйозні гроші. Деякі гравці за вечір виходили з нього з набитими грошима кишенями, інші після гри йшли додому пішки, якщо батьки не присилали машини. Подейкували, що в клубі ще приторговують наркотиками, але це було на рівні чуток. Зате дах в Олімпусі був самий крутий, клуб прикривало саме головне управління МВС міста.
Відкривши скляні, двері він вперше опинився в святая святих міських мажорів. Біля входу стояв стіл, за ним сидів величезний здоровань з нашивкою ягуара на рукавах. «Охоронне товариство ягуар» прочитав Влад на бейджику мордоворота. У центрі величезного приміщення знаходився бар з декількома завсідниками і два великі зали, де перебували ігрові комп'ютери. Всі комп'ютери були новими, з великими моніторами.
- Ви прийшли грати, молодий чоловіче? - Охоронець підняв на Влада відсутній погляд. Дивно було чути від такого чолов'яги ввічливу розмову. Швидше Влад очікував щось «Чого приперся, дурнів поганяти». Або «Бабки є - проходь, немає - вали звідси».
- Я б хотів переговорити з менеджером з приводу нової гри. Охоронець із підозрою подивився юнака, потім на пакет. Влад розкрив і показав вміст. Уважно оглянувши його, охоронець задоволено кивнув і набрав номер на мобільному телефоні.
- Віктор Опанасович, тут підростаюче покоління гру нову принесло, говорить найкраща гра в світі, не хочеш поспілкуватися? У трубці було чути про настанови, - так перевірив, шоломи, диски і три дисковода. - Він перерахував вміст кулька юнака. Охоронцеві знову в трубці деякий час щось говорили. Він задоволено кивнув і засунув мобільний телефон в кишеню.
- Пройди в кінець залу геть до тих крайніх комп'ютерів, - і амбал тицьнув рукою в кінець залу. Влад пройшов у вказаному напрямку. Дійсно в кінці залу знаходились окремо три комп'ютери з великими двадцяти дев'яти дюймовими моніторами і величезними системними блоками. Біля апаратів стояли шикарні крісла з підголівниками. Мабуть, це місце призначалося для найкрутіших гравців. Юнак скромно сів на краєчок крісла. Чекав він недовго.
- Ну, яку нову гру ти приніс? - Влад від несподіванки мало не підскочив. Біля нього стояв молодий чоловік з великою сережкою у вусі і поголеними скронями. Чорний їжачок його волосся колючками стирчав вгору. Влад витягнув з кулька комплект одного гравця. - Тебе то, як звати? - Незнайомець узяв в руки шолом.
- Влад.
- Мене Віктор Опанасович, господар для того бугая, для тебе Віктор, якщо сподобається гра. А такого шолома я ще не бачив. Міцний який, повністю закриває обличчя, - Віктор спробував надірвати край пластика, той не піддавсь. - Немає ніякої блямби виробника. Влад засовався на стільці, це був перший прокол. Треба було десь нашкрябати «Зроблено в Китаї».
- Наскільки я знаю китайська річ. А наклейка відклеїлася.
- Ну-ну, - Віктор відклав убік шолом і взяв у руки дисковод. - А це що за штучка?
- Дисковод.
- Я бачу що дисковод. На ньому теж немає ніяких розпізнавальних знаків. Поцупив десь, а? - Віктор з усмішкою подивився на Влада.
- Ні, злодійством не займаюся.
- Ти дивися, злодійством не займається. Тоді де дістав?
- Фірма секретів не видає.

- Цікаво, - Віктор уважно придивився до дисководу, - такий дисковод вперше бачу, а я в техніці розуміюся. Напевно, тато в якому то секретному КБ працює?
- У мене тато сантехнік ЖЕКу. А це дисковод, що зчитує багатошарові диски.
- Чого? - Віктор здивовано глянув на юнака. - Ти знаєш, що ти зараз сказав, ти хоч розумієш що таке багатошарові диск. Зараз вижену і справа з кінцем. Але весь вигляд Віктора говорив, він зацікавився і нікуди виганяти, принаймні зараз, Влада не буде.

- Цей дисковод сам зв’язується з комп’ютером, він основним генератором гри.

- То що, комп’ютер тепер нічого не значить?
- Ти постав і сам все побачиш, - юнак кивнув у бік комп'ютера.
- Ну, пацан, ти мене заінтригував, - Віктор сів у крісло поруч. - Давай інсталяційний диск.
- Немає диска, дисковод сам розпізнає програму і включиться в роботу.

- Любу програму?

- Так.
- Сюрприз за сюрпризом, - Віктор як фокусник витягнув звідкись викрутку і споро взявся розбирати комп'ютер. Через п'ять хвилин дисковод стояв на місці. - Дивний він якийсь. Гаразд, давай диск. Влад, ховаючи зрадницьке тремтіння в руці, подав диск. Зараз все вирішиться. На диск господар не звернув ніякої уваги. Вставив і прислухався, - ти дивись нечутно, як крутить. На екрані монітора розвернувся вид зоряного неба з висячими в ньому декількома космічними кораблями.
- Ну і що далі?
- Потрібно надягти шолом і покласти руки на стіл. Далі програма сама розповість умови гри, правила і ступінь ураження.
- Ну, давай перевіримо твоє не сертифіковане обладнання, - Віктор під'єднав до комп'ютера шнур шолома і натягнув його на голову.
Нема цікавішого заняття, ніж спостерігати з боку за людиною, що грає у віртуальну гру. Спочатку хвилин десять Віктор сидів нерухомо, тільки злегка зблід. Потім руки, що схопили край столу, почали виробляти конвульсивні рухи. Він почервонів. Раптом захитатися, як ніби плив на човні.
«Невже і я так виглядаю коли граю» майнула думка у Влада. На екрані монітора тим часом розгорнувся справжній беззвучний бій. Космічні кораблі різних розмірів зближувалися, стріляли і вибухали білими безшумними спалахами. Армада дрібних кораблів напала на великий корабель і почала різати його лазерними променями. У відповідь великий корабель наїжачився тисячами ракет і дав кілька залпів. Простір навколо корабля покривсь безліччю спалахів. До комп'ютера підійшло кілька хлопців і тупо витріщилися на екран.
- Що це, гра?

- А як він керує?
- Називається «Космічна бійня». Керує думкою.
- Нічого не зрозумію, все крутиться, вибухає.
- Для цього треба одягнути шолом.
- Так давай спробуємо.
- Ні, не зараз, гра проходить тест. - Влад тицьнув пальцем у Віктора, той був спітнілий і весь сіпався.
- Мабуть йому там дістається, - хлопець з цікавістю дививсь на господаря.
- Я приніс справжню забійну гру, а не фуфло.
Раптом сталося щось несподіване, Віктор неприродно сіпнувся і обм'як у кріслі. Голова мляво повисла.
- Блін, він вирубався, швидку треба викликати.
- Не треба, - в голосі Влада прозвучала сталь, ніби це не він сказав, а робот його голосом, - програма реанімує гравця. - Хлопці зіщулилися, але залишилися на місці. Тіло Віктора спочатку почали пробивати судоми. Потім він мимовільно кілька разів стиснув і розтиснув кулаки. Дихання почастішало і грудна клітка рівномірно прийнялася впускати і випускати з себе повітря. Звисла голова піднялася. Нарешті Віктор зняв шолом. Якщо сказати, що він був блідим, не сказати нічого. Він був білим, як свіжовибілений паркан. Але! На обличчі в нього сяяла усмішка.
- Шшерт, - вилаявся він, - мене замочили, мене по-справжньому замочили. Я бачив, як летіли осколки і врізалися мені в груди. Як з грудей цебеніла кров, і я намагався рукою закрити кровотечу. Це було по-справжньому. Нарешті фарба повернулася на обличчя господаря. У мене навіть шрами на грудях після операції, дивіться, - Віктор рвонув сорочку. Груди у багатьох місцях розрізали червоні смуги, схожі на шрами. Віктор знову побілів. Потім він повернув голову до Влада. Запитальний погляд втупився в юнака.
- Я сам неодноразово помирав, все це через десять хвилин мине. Але я попереджав, тут, - Влад тицьнув пальцем в шолом, - війна справжня, з болем і смертю.
У присутніх загорілися очі.
- Я забиваю місце.
- Я забиваю, - навперебій почулися заявки на гру. Скоро всі, хто знаходився в клубі, скупчилися біля Влада і Віктора.
- Так, спокійно, - Віктор підняв руку, - гра буде працювати на трьох комп'ютерах через півгодини. Ще, варіантів гри безліч, скільки ви захочете. Він підхопив кульок Влада і потягнув його до себе в кабінет. Кабінетом Віктору служила простора кімната метрів двадцяти з декількома моніторами, на які інформація сходилася від відеокамер, що знаходилися в залі.
- Чого хочеш? - Без роздумів Віктор взяв бика за роги. В його молодих очах горів азарт бізнесмена.
Влад спочатку оторопів від несподіванки, але потім згадав настанови робота «у вашому світі за ігри потрібно брати сорок відсотків».
- Сорок відсотків від виручки.
- Та ти що, знаєш, скільки мені потрібно хабарів роздати і скільки податків заплатити ... Двадцять!
- Сорок, і я ще принесу п'ять комплектів. Можна буде грати в рольові ігри.
- Я у тебе все заберу, і ти зовсім нічого не отримаєш.

До такого повороту Влад був готовий. Спілкування з роботом пішло йому на користь.
- Сорок або я йду, - Влад потягнувся за своїм кульком. Віктор не віддавав.
Влад узяв в руку пальці Віктора, вони були холодними і твердими. Їхні погляди зустрілися. Віктор жорстко, як удав дивився на Влада, він вирішив не віддавати апаратуру юнакові. Влад спочатку трохи стиснув пальці. Віктор тільки посміхнувся. Влад стиснув сильніше. Усмішка Віктора змішалася з болем і виглядала вже зовсім не єхидно, а скоріше благально. Влад ще сильніше стиснув пальці Віктора. - Ще трохи і твої кістки перетворяться в місиво, які не збере і хірург. - Віктор відпустив кульок і затряс рукою.
- Хто ти?
- Сорок відсотків, і я ще лопух, - Влад посміхнувся. Віктор здивовано подивився на юнака.
- Ти не від світу цього, це точно, але я згоден. - Хлопці вдарили по руках. Кульок перекочував до Віктора.
- Так! - Влад повернувся в дверях до господаря. - Не треба нікому говорити, хто справжній господар гри, говори, що це ти.
- Без проблем, я тепер і є справжній господар. Двері зачинилися і Влад пішов. Віктор задоволено потер руки. Він точно знав, пацани навіть забудуть про свої наркотики і точно повиснуть на комп'ютерах. Раптом він дещо згадав.
- Стій, він кулею вискочив з кімнати, - Влад вже був близько охоронця, - стій, дай телефон. Влад на папірці написав свій телефон.
- Бувай здоровий, Віктор мм ...
- Опанасович, - нагадав господар.
- До побачення, Віктор Опанасович, бажаю процвітання вашому клубу.
- Тепер процвітання буде неодмінно, - пробурмотів сам до себе Віктор, - хто ж ти насправді? - Він подивився на все ще білі пальці. Ниючий біль виходив від здавлених кісток.
Влад йшов додому і весь час намагався щось пригадати, якась неприступна думка, яку ніяк не можна було вхопити за хвіст. Нарешті вже перед своїм будинком він згадав, Опанас Заприга. Мер їхнього міста. А він ледве його синові не поламав пальці, ото був би конфуз.
- Ось свиня, - бурмотів Влад, - говорить, що хабарі роздає, та він же зовсім нічого не платить, маючи такого татуся.
Влад, задоволений, що розкусив Віктора, відкрив двері свого під'їзду.
Мама накрила на стіл, поставила картоплю і салат.
- Давай їж.
- Може, батька почекаємо?
- Ні, не будемо, він не скоро прийде, роботи багато, - мама з подивом подивилася на сина. Той уплітав картоплю з салатом, тільки вилка мелькала.
- Мам, а, скільки тато заробляє?
- Шість тисяч, а навіщо тобі? Гроші потрібні?
- Ні, гроші не потрібні, я тільки не розумію, чому батько працює сантехніком, а не пішов у бізнес, адже у нього вища освіта?
- Дивні ти задаєш питання.
- Мені цікаво.
- Батько займався певний час бізнесом, збирав втор сировину, кольорові метали, залізо. Хотів навіть побудувати завод по переробці, технічне обгрунтування приготував. Тільки в цей час підскочили ціни на залізо, потім бізнес прибрав до рук наш мер. У тата був вибір - або вступити в боротьбу і чекати кулю за рогу, чи все кинути і піти. Я була вагітна, мав народитися ти і ми вирішили, що життя батьків і дитини дорожче війни з бандитами мера. Правда, тоді він не був мером, а тренером з вільної боротьби. Батько потім весь час жартував «колись говорили, у здоровому тілі - здоровий дух », в наш час кажуть

«спортивні зали - кузня бандитів ». Багато хто з секцій пішли спочатку в рекет, потім ті, що вижили, стали бізнесменами. Але бандити і є бандити.
- То ти кажеш, бізнес з металобрухту був колись у батька?
- Ну не весь, звичайно, але частина бізнесу була. - Мама сіла на стілець і подивилася на сина.
- А чому в сантехніки?
- Жива копійка на кожен день, і ніяких криз.
- Тоді чому батько «Жигулі» ніяк не поміняє?
- Тебе ще вивчити треба, потім машину міняти. У батька ніколи не було великих амбіцій, він спокійний чоловік, задовольняється малим. Може це і не дуже грошовито, зате спокійно. - Тобі, напевно, соромно, що у тебе батько не бізнесмен? У половини однокласників батьки в бізнесі.
- Чесно кажучи, колись було трохи соромно, але зараз ні.
- А що трапилося?
Як Владу хотілося розповісти матері про свій секрет. У нього навіть рот відкрився, але стримався.
- Нічого, може, я росту.

- Дійсно ростеш, - мама я погладила його по голові.

- Піду, поганяю віруси в комп'ютері. - Влад встав і пішов у свою кімнату. Він уже пошкодував, потрібно було брати половину виручки від гри. Але нічого, виробництво у нього, а там видно буде. Влад на мобільному телефоні набрав номер.
- Ну як, ти готовий?
- Завжди готовий, як піонер, - пролунав Валеркін голос з трубки. Гра почалася.


***

- Робот міг подзвонити в будь-який час. Інколи в самий непідходящий.
Математика проходила як звичайно. Віра Павлівна, старої формації людина, ще намагалася чогось навчити юних телепнів. Давно махнувши рукою на закостенілих неуків, що переїжджають з класу в клас на трояках, вона вибрала кількох учнів зі світлими головами і в основному читала матеріал для них. Синуси, косинуси пройшли і почалися тангенси і котангенси. Тригонометрія полюбилася Владу, і він з захопленням вирішував вправи. Видно робот в голову юнака заклав ще багато додаткової інформації, тому що Влад, вирішивши завдання, додав кілька невідомих і нових величин, отримав іншу умову, рішення пішло на нове коло. Завдання вже стояло набагато глобальніше.
- Ось Влад Васильєв, наша світла голова, він весь час, поки я розповідала, сидів і щось писав. Вчителів він вже не слухає, мабуть матеріал знає добре. Або він все чув і зараз вирішить завдання з підстановкою невідомої величини. Вчителька посміхнулася, смакуючи майбутнє бекання і мекання юнака. Влад вийшов до дошки і написав умову прикладу. - Ну що, юначе, вперед.
- Без проблем. Щоб здійснити підстановку невідомої величини ... - Влад поступово крок за кроком вирішив задачу. Вчителька зрушила на ніс окуляри.
- Дуже добре, ви мене не розчарували, - вона повернулася до журналу з оцінками. Проте юнак від дошки не відходив.
- Але! - Він дав зрозуміти - що ще не закінчив. Рука вчительки яка приготувалася вписати оцінку зупинилася. - Ще є в тригонометрії кілька нових величин, за допомогою яких вирішуються варіанти проходження просторових дірок. Наприклад, існують поняття крісінусів, константора і невідома величина - антара. Якщо ми замість тангенса підставимо похідну константора і додамо невідому величину анстара, ми отримаємо рівняння проходження просторових дірок. Замість невідомої величини крісінуса ми підставляємо швидкість корабля, його неживу масу і масу живої плоті, що знаходиться там. Потрібно зауважити, швидкість корабля повинна дорівнювати півтора швидкостям світла. Правда жива маса розраховується трохи інакше, але в першому наближенні ми цей факт проігноруємо. Це для проходження дірок з максимальним наповненням ефіру. Для проходження дірок з нульовою концентрацією, потрібна швидкість, яка перевищує існуючу в п'ять разів. Тоді корабель створює свою просторову аномалію, і взаємодія двох аномалій виштовхує матеріальне тіло з відомого простору в область інтерполяції ефірних полів. Говорячи простими словами, в іншу галактику або в нульовий сектор. І Влад дописав формулу до кінця. У класі стало зовсім тихо. Навіть вічно розмовляючі подружки, Маша і Даша, принишкли.
Віра Павлівна зрушила окуляри на ніс і довго вивчала писанину на дошці.
- Я б сказала, що це маячня, але не позбавлена логічних побудов. Ось, наприклад, звідки взялася невідома величина анстара?
- Анстара взята дослідним шляхом.
- Браво, наш Влад вирішив проблему просторового переходу, тепер ми будемо шастати по галактиці, як по наших дорогах, - Шурко вставив свої п'ять копійок і розрядив обстановку. Клас загалдів на всі голоси. Відразу згадалися фантастичні оповідання, бермудський трикутник ...

Вчителька, не звертаючи на галас уваги, все ще дивилася на дошку.
- Тобто дослідним шляхом, але для цього потрібно подолати світловий бар'єр.
У Влада задзвонив телефон.
- Хто дзвонить, я ж сказала, всі телефони вимкнути.
- Я і вимкнув, - Влад схопив мобільний телефон. На екрані світилося знайоме "Друг".
- Я слухаю, - Влад доклав телефон до вуха.
- Формула може залишити слід в історії, це небезпечно.
- Зрозумів, - Влад підскочив до дошки. Вчителька в цей час вже приготувала ручку, щоб переписати з дошки формулу в зошит.
- Ви маєте рацію, це нісенітниця, підступи вікіпедії, - і юнак швидко витер формулу з дошки.
- Навіщо ви це зробили? - Вчителька в обуренні кинула ручку на стіл.
- Нічого собі жарти, вам два бали за те, що без дозволу витерли формулу. Віра Павлівна з роздратуванням зібрала свої речі і вийшла з класу. У цей день вона вже не працювала, намагалася по пам'яті відновити формулу. Але безліч невідомих величин, витіюваті підстановки і заміни весь час плуталися в голові, стрункої математичної картини ніяк не виходило. Витративши день в марних роздумах, вона, врешті-решт, прийняла серцеву таблетку і пішла додому.
На наступний день вона сама підійшла до юнака. Влад на перерві сидів з Майєю за партою, і вони про щось тихо перемовлялися.
- Влад, можна тебе на хвилинку.
- Таке, щоб вчителька сама підійшла до учня, це було неймовірно.
Майя запитливо подивилася на юнака.
- Мені піти?
- Ні, не потрібно.
- Ні, Майя, ви залишіться, - Віра Павлівна деяких учнів називала на ви і шанобливо не залежно від оцінок.
- Влад, ти мені скажи, де ти взяв цю формулу? - Вчителька уважно дивилася, на юнака.
- У вікіпедії, - не моргнувши оком, збрехав Влад.
- Я переглянула весь розділ тригонометрії, там немає навіть натяку на такі розрахунки.
- Значить, зняли, давно було.
- Так ... - вчителька задумалася, - а не міг би ти мені її написати на листку. Я б подивилася, вона досить цікава.
- Ця формула тягне, як мінімум, на нобелівського лауреата, а ви кажете, напиши. - Влад на повному серйозі, відмовив вчительці.
- Тоді давай під твоїм ім'ям.
- Ні, я забув. - Влад зняв окуляри. - Забув назавжди.
- Ваша воля, Влад Михайлович. - Але на гарні оцінки не розраховуйте.
- Наскільки я зрозумів, це шантаж, Віра Павлівна. Вчителька зі злим виразом обличчя вийшла з класу. На контрольній по математиці всьому класу були проставлені двійки. З часом вона їх виправила, після втручання завуча, але Влад у неї залишався ворогом ще дуже довго. Хоча на його оцінках це не позначилося.


***


Майя йшла додому з суперечливими почуттями. Влад змінювався на очах. З одного боку, він став дорослішим. У фізичному плані - вищим, сильнішим.
Його вже побоювалися називати Тюхтієм та ганчіркою, хоча він ні з ким у конфлікт не вступав. Але він ще більше замкнувся в собі. Зовні якихось особливих змін помітно не було, але Майя сиділа поруч. Вона помічала дрібні речі, які інші однокласники просто не бачили.
Спочатку він прийшов в шикарних окулярах, що повністю приховують очі. Дівчина придивилася і побачила, що очі у хлопця постійно закриті, але він, тим не менше, відмінно все бачив. Потім ці ж очки поміняли колір стекол і стали прозорими. Влад зняв окуляри і перед дівчиною відкрилися уважні і красиві зелені очі. Він відмінно бачив. Дівчина пригадала ще один момент.
- А що написано на газеті, - вона показала на кіоск через дорогу.
- Прем'єр-міністр Великобританії ... - Влад прочитав заголовок і початок статті. З місця, де вони стояли, неможливо було розібрати навіть самих великих літер.
Одного разу задзвонив телефон, хоча вона точно знала, Влад його вимкнув. Найбільш вражаючим було те, з яким побожним трепетом він слухав невідомого хто телефонував. Одного разу вона навіть набралася хоробрості і, дочекавшись поки юнакові був на перерві, відкрила записну книжку в телефоні і подивилася список абонентів. На букву «Д» значилося лише одне слово «Друг». Але за цим словом номера телефону не було взагалі. Це було досить дивно, вона навіть хотіла подзвонити, але увійшов Влад. І вона відклала ідею. Але з тих пір Влад телефон завжди брав із собою. Як він дізнався що його дивилися? Однак він їй подобався все більше і більше. Подобалися його спокій і незворушність. У ньому з'явилося саме головне - впевненість у собі. І це помітили всі.

У той же час всюдисущий Шурко, або як останнім часом він говорив, щоб його називали Олександр, почав цікавитися дівчиною. Перша, як не дивно, про це сказала Тетяна.
- Майя, знаєш що, - Тетяна на перерві підсіла до Майї, - вчора ми були з батьками на пікніку.
- Ну, дуже добре.
- Так ти не знаєш з ким.
- Раз прийшла значить, скажеш.
- З тобою зовсім не цікаво, спробуй вгадати?
- З прем'єр-міністром.
- Та ну тебе, бери нижче.
- Тоді з мером міста.
- Уже тепліше, але далеко. Назви кого-небудь з крутих.
- Ах, ось що. А взагалі, до чого тут я? Ти на пікніку, а я угадуй. Або викладай, або не заважай, мені завдання до кінця перерви потрібно вирішити.
- Аа, покинь, Влад прийде, за п'ять хвилин вирішить.
- Ні, це хімія, а в хімії Влад не такий сильний.
- Ооо, а я думала він вундеркінд у всіх предметах. Ну гаразд, - вона хитро скривила носик, - з тобою хочуть дружити на повному серйозі.
- І хто ж?
- Я по порядку, - Тетяна сіла зручніше і, нахилившись над столом продовжила. - Мій батько десь в бізнесі співпрацює з татом Шурка. Вчора його тато влаштовував вечірку. Я, природно, там була. Слухай, Шурка не впізнати, сама ввічливість, уважний, з гумором. Він нібито непоганий хлопець. Батьки про щось говорили, ми їх не слухали, але Шурко, тобто Олександр, всі вуха мені про тебе продзижчав.
Майя від подиву махнула віями.
- Ти ж знаєш, я з Владом дружу.
- Ну і що, а я з Костею, з паралельного. Вони теж круто стоять.
- А для тебе потрібно, щоб круто стояли?
- А що, шкарпетки прати все життя, і дітей в колясці возити?
- Частково згодна, гроші повинні бути, в злиднях жити не хочеться, але щоб їх ставити найголовнішим? А якщо не подобається?
- Та облиш, подобається, не подобається, дурниця все це, головне, щоб був не потворний.
- Ти дивуєш, подруга.
- Так що ти скажеш?
- Я вже сказала, я з Владом дружу.
- Але Влад, він же ... Тетяна зробила паузу, придумуючи слово, щоб не образити юнака. - Він бідний, над ним усі знущаються.
- Я теж не багата, ти не забула?
- Ти симпатична дівчина, тобі потрібно брати круто, дані є.
- Не знаю як щодо даних, але я симпатій не міняю.
- Але ти все одно подумай.
- А ти що, сваха?
- Ну ... - Тетяна знову зам'ялася. У Майї промайнула думка, а не пообіцяв їй гроші Шурко. Але ж батьки подруги теж не бідні? А може на щоденні витрати і не вистачає? На цій думці пролунав дзвінок на урок. Влад залетів в клас і сім на місце.
- Влад?
- Так.
На нього з цікавістю дивилася Майя.
- А як ти будеш гроші заробляти, наприклад, коли одружишся?
- А навіщо? - Юнак скорчив здивовану міну.
- Ну, діти, одяг для дружини, або ти ще про це не замислювався?
- Якщо чесно - ніколи не замислювався.
- Але ти вже в десятому класі, через півроку останній клас, дівчата з попереднього випуску вже на третину заміж вийшли, а ти не замислюєшся.
- Одружуватися мені ще рано, університет потрібно закінчити, потім завоювати становище в суспільстві, потім побудувати будинок, - Влад задумався, що ще перерахувати.
- А гроші заробити для майбутньої дружини? Вона ж не повинна прожити життя на кухні і за пранням білизни.
- Гроші мені не потрібні, у мене їх повно. Майя здивовано підняла брови.
- Як це?
- Просто, - Влад під столом відкрив портфель і показав вміст. Це була його частка місячної роботи комп'ютерного клубу. У портфелі акуратними пачками, упереміш, лежали гроші двох валют - національної та зеленої. У дівчини округлилися очі.
- Ти що, здурів? - Вона озирнулася по сторонах. Потім закрила портфель Влада.
- Я нікого не боюся, це абсолютно чесні гроші.
- Ти що, заберуть. Звідки?
- Не скажу, тільки повторюся, це чесні гроші. Просто я їх показав тільки тобі, щоб ти не думала, що я жебрак і мені нема на що купити морозиво, так що для майбутньої дружини гроші вже є, - і юнак гордо надув щоки. Майя не втрималася і пирснула від сміху. Але з'явився і деякий страх, незабаром він пройшов і розлилося внутрішнє тепло. Безліч протиріч крутилося в неї в голові. Її хлопець не Тюхтій, можливо він найкрутіший підпільний мільйонер.
- Там мільйон є? - Прошепотіла вона на вухо.
- Ні звичайно, але скоро буде.
- Що ви там шепочетесь? - Вчитель фізики суворо подивився на учнів, - бачу, Влад вже багато знає, тому зараз вийде до дошки і нам все розкаже.
- Я можу, - Влад без сорому вийшов до дошки. - Яке питання висвітлити? - По класу прокотився смішок. Очікувалася нова розважальна програма.
- Якщо ви такий хоробрий, розкажіть будь ласка закон збереження маси.
- Дія ... - юнак, як по книжці, монотонно розповів закон і ще підкріпив його прикладами. - Але ось, при проходженні субсвітової діри маса тіла втрачає свої матеріальні властивості і на деякий час перетворюється в первинний ефір, і завдання фізиків задати первинні параметри проходження ефіру таким чином, щоб при поверненні з субсвітловій швидкості первинні кварки з'єдналися в тому ж самому порядку, як і до розгону. Ця теорія обчислюється формулою проходження чорних дір, ще її називають транскоординатна формула. Я б її міг написати, тільки для цього потрібно ще кілька дощок - вона складається з трьохсот тисяч знаків. Фізик трохи отетерів, але потім прийшов до тями.
- За першу відповідь п'ять, за другу - нічого, фантастичні оповідання, це дуже добре, але вони не оцінюються. - По класу знову прокотився смішок.
- Влад у нас любитель фантастики. - Майя була задоволена, імідж її хлопця змінювався на очах. І нехай Тетяна водиться зі своєю крутизною. А Шурку від воріт поворот.
Але той був іншої думки і як минулого разу, він діяв через Тетяну.
- Подруга, - Тетяна як завжди підсіла до Майї в перерві. - Йдемо на концерт.
- З ким? - Майя підозріло зиркнула на подругу.
- Зі мною, звичайно. Я квитки дістала на Ставхана, класна група, у нас в місті тільки два концерти, один наш, - і Тетяна помахала перед очима у Майї двома квитками, - партер, третій ряд по центру.
- Дорогі, мабуть?
- Може й дорогі, але мені дісталися за красиві очі.
- Гаразд, підемо, я тільки мамі передзвоню.
- Після уроків за дівчатами заїхав шофер батька Тетяни і привіз їх до концертного залу. Людей було багато, і не тільки молоді, як зауважила Майя.
- Дивись, повно сорокарічних, таких, як наші батьки.
- Значить, не постаріли, - Тетяна показала квитки, і подруги пройшли в зал.
Яке ж було здивування дівчини, коли на сусідніх сидіннях виявився Шурко і незнайомий хлопець приблизно його віку. Шурко чемно привітався і представив хлопця, Вадим. Той посміхнувся і простягнув чіпси:

- Відтягнемость. - Всі засміялися.
- Ніколи не пробачу, прошипіла Майя. І всілася на крайньому сидінні, подалі від хлопців. Але протягом усього концерту Шурко з хлопцем вели себе досить коректно, криків не було і хамських витівок теж. Десь усередині у дівчини ворухнулася думка «можливо він не такий вже й поганий».
Шурко не зіпсував настрою, навіть коли всі вийшли з концертного залу.
- У нічний клуб не пропоную, але підвезти додому можу. І він відчинив дверцята джипа.
- Твій? - Тетяна з діловим виглядом підійшла до машини.
- Буде мій.
- А твій де?
- Батько поки їздить на роботу.
- Так нехай тобі за експлуатацію компенсує.
- Так він і компенсує.
- Прошу, - він зробив рукою запрошувальний жест.
- Ні, я маршруткою, - відмовилася Майя.
- Я не кусаюся, тільки підвезу додому, - Шурко створив люб'язну фізіономію. У цей момент у Майї подзвонив телефон.
- Майя, ти де?
- Ми тільки вийшли із залу.
- Ти з ким?
- Тетяна, Олександр та Вадим із сусідньої школи.
- Як будеш додому їхати? - Майя зам'ялася.

- Нас Олександр підвезе. Через десять хвилин буду вдома . - Шурко посміхнувся. Дівчата сіли в машину і без пригод дісталися додому.
- От бачиш, а ти боялась, він нормальний хлопець, просто в школі він не може себе вести по-іншому, а то імідж буде, як у твого Влада.
- Нехай його імідж тебе не хвилює.
Майю зачепили слова Тетяни. Вона ніколи не дбала про імідж, Влад теж.

На наступний день подруга вже сиділа біля Майї.
- Олександр нові квитки дістав, моторошний дефіцит. Якісь маги приїжджають, тільки один виступ. Нас запрошує.
- Щось ти весь час мене за Шурка сватаєш, дістала вже, ще раз про нього почую, взагалі розмовляти з тобою не буду.
- Ну й не треба, Тетяна з образою повернулася й сіла за свою парту.
Олександр, як завжди, завалив в клас зі своїми братками, як їх охрестили в класі. З Майєю чемно привітався.
- І як концерт?
- Та так, нічого, сподобався.
- У мене дуже ексклюзивні квитки є.
- Ні, дякую, вчитися багато треба, ніколи ходити по концертних залах.
- Як хочеш, - Шурко сів на місце.
Перед вчителем останнім у клас влетів Влад. Шурко спочатку подивився на нього злим поглядом, потім на дівчину.
- Привіт Майя, як справи?
- У концертний зал вчора ходила, на Ставхана.
- Ух ти, ну і як?
- Взагалі-то, прикольна група, але мені не дуже сподобалося. Криків багато, мелодії мало. А те, що грають на гітарах - неначе вони з бочки гучні звуки вибивають. Взагалі дуже голосно і дуже незрозуміло.
- Класно, зате ти побачила їх вживу.
- Це точно, надивилася на їх пики! Цілих дві години дивилася.
- Влад та Майя, закінчуйте розмовляти, - вчителька літератури не витримала і зробила зауваження.
- Голубки воркують, милуються, - з'єхидничав Віталій.
- Віталій, ти не коментуй, а ви не розмовляйте. - Вчительку літератури поважали, і більше на уроці ніхто не шумів.
- А чому ти мене не питаєш, з ким я була? - Майя не стрималася, їй була цікава реакція хлопця.
- Я так думаю, з Тетяною.
- З Тетяною та Олександром, в миру - Шурком. Він ще нас по домівках розвозив на своєму джипі.
- Ну, він це, їздить до першого дорожнього інспектора. Потім заберуть машину, і скажуть, вкрав, - Влад сам собі не міг зізнатися, що його зачепило. - І взагалі він дурень.
- Але хлопець ніби непоганий, - Майя з цікавістю спостерігала за реакцією хлопця.
Нарешті Влад узяв над собою контроль.
- А які ще групи до нас приїжджають?
- Стакери, Мальвіна, група Мойдодир, - дівчина згадала всі плакати, розвішані по місту. Влад надувся і щось почав бубоніти собі під ніс. Дівчина прислухалася.
- Візьму і скуплю всі квитки, і викину і знову скуплю, - бубонів про себе Влад.
- Всі не потрібно, тільки по два на концерт, - Майя посміхнулася. У юнака поганий настрій відразу

зник.


***


Майя прийшла додому весела і добродушна. Закинувши портфель на диван, вона примчала на кухню.
- Мам, а щось смачненьке є?
- Спочатку руки помий, а потім проси смачненьке, а я подивлюся по твоїй поведінці.
- Мам, поведінка буде гарне, посуд за мною, я пам'ятаю. І взагалі, ви збиралися купити посудомийну машину.
- Збиралися, але не купили, може, влітку купимо.
- А хочете, я куплю, - дівчина вже розглядала гроші Влада як свої.
- За які шиши?
- Накопичила, наприклад.
- Їж, давай, вчись, підеш на роботу, потім і купиш, - мати уважно глянула на дочку.
- Я готова їсти смачне, - дівчина демонстративно показала чисті руки. Мама подала пельмені. Серафима Павлівна пельмені завжди робила сама, і виходили вони дивовижні.
- Мам, а як ти з татом познайомилася?
- Ми ще в школі дружили.
- І що, за весь цей час один одному не набридли?
- Ні, - мама задумалася, - для цього, потрібно мати певний склад характеру.
- Сусідка наша, наприклад, все життя одна, а в молодості міняла хлопців щотижня. Я в цьому нічого доброго не бачу. Ну і ходить, їй вже більше сорока, а вона все принца на білому коні видивляється. Ніколи вона нікого не знайде і ніхто її не полюбить. Я пам'ятаю, як вона мене дратувала в молодості. Ти, каже, дура, однолюбка, жити треба поки молода, хлопців міняти, як рукавички. Я тоді була не згодна, не згодна і тепер. Напевно, це у кожного індивідуально. - Мама замислилася, мабуть на неї нахлинули спогади. - Ми з твоїм татом довго зустрічалися, поки одружилися. І ти знаєш, я згадую нашу молодість світлою і нічим не заплямованою. Адже перша любов це щось таке чисте, світле і ясне, як ранкове сонце. Це щастя. А зараз любов перетворили на сміттєве відро, куди скидаються всі пороки. З сексуальних відносин зробили бруд. Напевно, часи змінилися, зараз все інше.
- Ні мам, не думай що зараз, все брудно і розпусна. Хоча у нас в класі вже мало половина дівчат побували в сексуальних відносинах.
- Ну і що?
- Не бачу, щоб від сексу вони були щасливі. Дурні розмови про крутизну, сигарети, модні шмотки, мені все це не цікаво. Напевно я, як і ти, старомодна. - Майя задумалася, - ти знаєш, у класі є кілька дівчат, які думають так само, як і я. Так що я не одна.
- А тобі хто подобається в класі?
- Як сказати, я не знаю, - Майя мрійливо задумалася.

Мама з посмішкою подивилася на дочку.
- Невже хлопчик Влад? - Вона розкусила дочку. - Я бачила, як ти на нього дивилася влітку.
- А я і не приховую. Ми з ним сидимо на одній парті. До кінця дев'ятого класу я на його взагалі уваги не звертала. Ні, не вірно - я його жаліла. Він був такий весь затюканий, нещасний. Правда, в кінці навчання він почав змінюватися. Влітку він взагалі змінився. - А зараз? - Дівчина задумалася, - він став якийсь дивний. Ти знаєш, його починає побоюватися наша крутизна. А сердитися він не вміє взагалі. Я йому сказала, що мене додому підвозив Шурко, так він пів уроку про себе бубонів, що скупить всі квитки і викине, потім знову скупить. - Дівчина посміхнулася. - І очі в нього гарні, я ще навесні помітила.

Дівчата в класі починають поглядати.
- Дивися не прогав, - мама засміялася. - Доїдай пельмені.
- Ми сьогодні з Владом і Валеркою нову віртуальну гру придумували.
Майя дожувала пельмені, і пішла в свою кімнату. Мама ще деякий час посміхалася, домиваючи посуд. Посудомийну машину потрібно все-таки буде купити, зазначила вона про себе.


***


Життя йшло своєю чергою. Минуло вже кілька місяців. Гра йшла на ура, але нових комплектів робот не робив. Мало того старі комплекти весь час перевіряв і переробляв. Влад кілька разів по черзі забирав шоломи і носив їх на доопрацювання.
Віктор розраховувався чесно і коли юнак приходив, кульок з грошима його вже чекав. Одного разу Влад прийшов на кілька днів раніше, робот попросив його принести один з шоломів. Коли Влад увійшов, охоронець на нього дивно покосився, але пропустив.
- Ти той, - охоронець трохи зам'явся, - що там побачиш, не дивуйся і відразу забудь. Інакше у мене будуть неприємності.
- Добре, без проблем. - Влад пройшов до кімнати Віктора.
Дві наполовину голі дівчини сиділи в кріслі з хлопцем. Весь час чулися сміх і гучні вигуки. Якісь вони були дивні. Неприродно сміялися і обіймали Віктора. Юнак теж був напідпитку. І раз за разом повторював:

- Ви мої курочки, а я півник - золотий гребінець. - Потім побачив Влада.
- О, ось ще прийшов молодий півник, ранній і дуже сильний. - Складно було розібрати, Віктор був чи то п'яний, чи то наколотий. - Курочки, новий півень прийшов, його потрібно обслужити. - Дівиці разом встали і повісилися на юнака. З великими труднощами Влад посадив їх у крісло.
- Ні, дякую, у півника є курочка. Йому поки вистачає.
- Невже вистачає, такому сильному і хороброму хлопцю потрібно кілька дівчат. Як у південних країнах. Одна дівчат встала і обняла юнака. Владу знову довелося саджати її на місце.
- Бачу, мої курочки тобі не до душі, тоді спробуй це, - Віктор поліз у кишеню і дістав пакет з білим порошком. Тепер Влад зрозумів, вони всі були під кайфом. Йому стало незручно і брудно. Тим часом Віктор не вгамовувався, - так ти нюхнути не хочеш, тоді давай ширнись. У мене все є.
- Ні, ні, - Влад замахав руками, я не за цим прийшов. Потрібно поміняти один шолом, я на заміну приніс інший.
- Ну, це не проблема, піди в зал візьми будь-який. Дівиці знову почали обнімати Віктора. Влад з сумом подивився на цю картину.
- Чуєш, Віктор, ти обов'язково пограй в новому шоломі, тобі сподобається.
- Без питань, розберуся з курочками і засяду за гру. - Одна з дівиць затуманеним поглядом подивилася на Влада:

- А мене хочеш, - вона нахабно виставила вперед груди.
- Ні, - Влад вийшов з офісу, підійшов до одного з гравців, які закінчили гру. Той все ще перебував під враженням
- Я чув, це твоя гра?
- Не зовсім, я просто просуваю на ринок.
- Слухай, клас, я раніше гроші витрачав на наркотики, зараз на гру. На роботу пішов.
Влад так і не зрозумів, чим був задоволений хлопець, тим, що кинув наркотики, або тим, що пішов на роботу.
- Я тут шолом поміняю, - він від'єднав шолом і під'єднав інший.
- Немає проблем, я закінчив, хлопець встав, - по пиву не хочеш?
- Я не п'ю пиво, спасибі.
- Як хочеш, - хлопець пішов до пивного бару. Гравець залишає гру в стабільному емоційному стані, чомусь Владу врізалися в пам'ять слова робота. Він ще раз подивився на хлопця. Той був абсолютно спокійний, м'який, і взагалі, в барі панувала атмосфера дружелюбності й розслабленості. Юнак покинув клуб.
Вдома батько вже прийшов з роботи і встиг повечеряти, він недавно купив собі новий ноутбук, і щось із старанністю там колупав. Влад часто допомагав батькові, коли у того зависав комп'ютер або потрібно було полякати віруси.
- Тату, а ти знову бізнесом не хочеш зайнятися? - Влад підсів до батька. Той на комп'ютері креслив незрозумілі графіки.
- Ні, бажання немає, я був у бізнесі, трохи голову не знесли, другий раз починати не хочу.
- Але ж ти все одно не сидиш без діла, сантехніку комп'ютер не потрібен.
- Ее, що ти розумієш? Це графік аварійних викликів. Я придумав програму. У базу заносяться роки прокладки труб, їх діаметр, товщина стінки. Далі якщо поруч проходять електричні кабелі, то враховується вплив блукаючих струмів, взагалі багато різних факторів. Потім малюється прогресивна шкала поломок на основі наявних даних. І я тобі скажу, я можу вирахувати з дев'яносто відсотковою ймовірністю, де, в якому місці і в який час відбудеться черговий порив труб. Правда, ці дані поки нікому не потрібні. Але це вже інше питання.
- Тату, а як друга робота, такий маленький бізнес, для мене.
- Як це? - Батько здивовано подивився на сина.
- Мене попросили організувати доставку металевого брухту в певне місце. Але я школяр, а тут потрібен дорослий підхід.
- Але для поставки металобрухту його, як мінімум, потрібно закупити, для цього потрібні гроші. Необхідно зареєструвати фірму, мати грамотного бухгалтера, офіс. І ще ціла купа всього.
- А найголовніше?
- Головне гроші на розвиток, іншими словами, інвестиції, модне нині слово. А інвестор є?
- Є, - юнак просяяв. - Інвестор точно є.
- А на яких умовах він інвестує?
- Умова одна, поставка металів та інших матеріалів. Батько трохи скептично подивився на сина.
- Ну і де ж він?
- Сидить перед тобою.

- Ти не інвестор, ти фантазер, - посміхнувся Михайло Степанович
- Ні, інвестор, і я можу це довести.
- Добре, доводь. Влад зник у своїй кімнаті. Увійшла мама.
- Що ви тут шушукаєтесь?
- Та так, нічого, Влад хоче, щоб я знову зайнявся бізнесом.
- Він і мене розпитував недавно. Цікаво, що він придумав.
До кімнати увійшов хлопець з сяючим обличчям і двома величезними чорними поліетиленовими мішками.
- Ось прийшов інвестор і інвестує капітал у створення нового життя, - Влад висипав з мішків гору готівки в банківських упаковках і просто перехоплених гумками великих пачок грошей. Мама мало не втратила свідомість, у батька округлилися очі. - Я точно не знаю, але тут більше ніж мільйон. Для початку вистачить? - Батько почухав потилицю.
- Вистачить не лише для початку, але й для кінця. Звідки гроші?
- Я придумав гру, це моя частка.
- За просту гру?
- Це не проста гра, це супер гра. З інших міст приїжджають в клуб, щоб у неї пограти. Один сеанс коштує кілька тисяч.
- Чув, мені начальник казав, що його син зависає на грі в якомусь центральному клубі. Це той клуб?
- Напевно той, але те, що я господар гри не знає майже ніхто, крім господаря клубу і самих перших гравців. А господар знає тільки мій телефон.
- І ти хочеш сказати, він не знає, де ти живеш?
- Ні, звичайно.
- Тепер зрозуміло, чому на нас досі ніхто не наїхав ... поки. А ти впевнений, що ніхто не дізнається нашу адресу?
- На сто відсотків ні, але я намагаюся, щоб не дізналися.
- Добре, я подумаю, а поки ти заховай все це. Влад зібрав гроші і відніс в свою кімнату.
- Оце синок, оце сюрприз, - мама, нарешті, прийшла в себе. - Навіть не знаю як себе вести. Він став великим і іншим. І мені страшно.
- Ти знаєш, я теж. Таке враження що він пішов далеко вперед, а ми дивимося йому вслід і не знаємо що робити чи гукати щоб зачекав, чи не стримувати. Взагалі потрібно розібратися в собі. Але почуття небезпеки немає. І почуття страху теж. Як ти думаєш, погано це чи ні?
- Не знаю, - жінка зрушила плечима.
- Пам'ятаєш, він говорив, джип купувати будемо. Ще влітку він нас готував. У будь-якому випадку завтра їдемо в салон вибирати машину. Михайло Сергійович закрив ноутбук. Через тиждень він уже заїжджав до школи за сином на новому джипі.


***


Новина розлетілася блискавично. Батьки юнака перейшли в розряд крутих. І якщо ця новина в очах таких як Шурко викликала тільки злість, то інші однокласники зустріли її зі схваленням.
Юнак у хорошому настрої повертався додому. У кишені лежали квитки, за які він дав подвійний тариф, і це було чудово, тому що квитків у касах не було зовсім. А Влад дуже хотів з Майєю сходити саме на цю групу. Пісні гурту подобалися як юнакові так і дівчині.
Шурко з хлопцями стояв під аркою будинку.
- Влад, - покликав він, - підійди сюди.
- Чого треба, справи якісь?
- Справ немає, базар є, - Шурко надувся, показуючи всю серйозність розмови.
Поряд з хлопцем стояла майже вся п'ятірка, Міхай, Віктор і Віталій. Самим сильним серед четвірки був Віталій. Він постійно відвідував спортивні зали, та навіть вигравав деякі місцеві чемпіонати з карате. Чомусь не було Грега. Це було дивно, бо заводієм завжди був Грег. Шурко взяв Влада за рукав і відвів убік від хлопців. - Я тобі чого хотів сказати. Ти до Майї не клейся. Це моя дівчина, зрозумів?
Все всередині Влада збунтувалося. Шурко, цей нікчема, зазіхнув на найсвятіше, найсвітліше що було в юнака. І це створіння простягало руки до Майї. Спочатку Влад просто хотів набити пику дрібному жлобу, потім зламати йому щелепу. Але, врешті-решт, себе стримав.
- Не тобі вирішувати, чия вона дівчина, а їй, - Влад зняв окуляри, - не буде вона з дебілом, таким як ти, мати справу. - Обличчя Шурка спотворила гримаса злоби.
Він з кулаками накинувся на Влада. Але юнак уже чекав цієї атаки. Поставивши блок, він відвів кулак в сторону і заїхав смачним ляпасом по обличчю Шурка. Маса тіла в того була невелика, від удару він відлетів назад і мало не впав на дупу, але на ногах утримався.
- Зараз, сопля ти у нас отримаєш, - перший підбіг Віталій, він з розгону замахнувся ногою, намагаючись потрапити Владу в пах. Але тренування Влада теж зробили свою справу, юнак відступив убік, підхопив ногу Віталія і трохи змінив траєкторію руху тіла так, що Віталій з усього розгону врізався в стіну. Зойк, потім лайка рознеслися по підворітті, але на Влада наступали ще двоє. Юнак не став чекати, він пірнув під Міхая, і поки той намагався схопити його за сорочку опинився у нього за спиною. Тицьнувши його для проформи кулаком під бік, Влад, розмахуючи портфелем, побіг додому.
- Я ще з вами розберуся.
- Стій сопля, - ззаду чулася лайка. - Ми тебе в школі зловимо ... - Озлоблені однокласники, лаючись, покинули підворіття.
Юнакові зовсім не хотілося влаштовувати розбори в школі, і у нього промайнула одна досить смілива думка.
- Мамо, дай чого пожувати, - Влад влетів у кімнату, розмахуючи портфелем.
- Сідай, зараз каша довариться.
- Нема коли, я побіжу в мене справи.
- Тоді візьми хліб, м'ясо, зроби собі бутерброд.
- Чудово, - юнак нарізав хліба, м'яса і вибудував цілу споруду. Перша спроба вкусити величезний бутерброд не вдалася. Він ніяк не поміщався в рот. - Ех, - юнак з жалем відділив один шматок м'яса з хлібом, - це я доїм потім, коли прийду. Через секунду грюкнули вхідні двері.
- Дивись тільки недовго, - слідом промовила мама.
- Куди це він помчав? - Батько вийшов з кімнати.
- Не знаю, не сказав.


***


- Треба було тримати його, а не лупити, бач який прудкий, напевно ціле літо в бігу тренувався, - Віталій від злості лупив кулаком по долоні, - у нього боліла нога від зіткнення зі стіною. - Зловлю в школі, зарию.
- Його треба тихо, щоб свідків не було, і щоб не втік, - Шурко будував новий план захоплення. Четвірка в поганому настрої йшла по домівках.
- Блін, який шустрий, я навіть не встиг його схопити, як гадюка проскочив у мене під рукою, - Міхай здивовано розвів руками.
- Ти не його ловив, а мішок з го ... - з'єхидничав Віталій.
- Так само як ти стіну намагався проломити, - відповів Міхай.
- Нічого, я на ньому ще потренуюся, сопля очкаста.
Тільки Віктор мовчав.
- Гаразд, пацани, на сьогодні пригод вистачить, я пішов додому, - Віктор по черзі потиснув усім руки і звернув до себе додому. Через десять хвилин відчалив Міхай. Шурко з Віталієм залишилися удвох.
- Я його закопаю, - Обличчя Шурка спотворила гримаса злості.
- Гаразд, нікуди ця глиста від нас не дінеться, розберемося. Темних кутів у місті багато. - Віталій потер ногу. Хлопці розійшлися в різні боки.
Віталій вже підходив до будинку, коли його погляд зупинився на Владі, той мирно сидів на лавочці біля його під'їзду. От і попався, подумав він, але щось недобре кольнуло в душі. Тільки що втікав і тут раптом, як ні в чому не бувало, чекає його на лавочці.
- Ну що? То ти кажеш, глиста очкаста, - Влад зняв окуляри і поклав у кишеню. Віталій був не з боязких, але друзів поруч не було, а всупереч хвастощам він добре пам'ятав, як пішов від його удару юнак. І не побоявся прийти на розбирання. - Чого мовчиш, каратист ср ... без групи підтримки кишка тонка? - Влад неухильно заводив Віталія.
- Я тебе хоч з групою, хоч без групи зроблю.
- Тоді відійдемо, - Влад пішов вперед, в палісадник між двома п'ятиповерхівками. Віталій зі злим обличчям за ним. Він не став чекати, коли Влад повернеться до нього обличчям. Підстрибнувши, ударив його ногою в спину. Юнак упав, встигнувши однак викинути вперед руки.

- Я завжди знав, що ти тільки зі спини можеш нападати, - він ударив долоню об долоню, обтрушуючи прилиплу землю.

   - Сопло як хочеш зроблю, - і знову, тепер уже кулак Віталія полетів в голову Влада. Той ухилився в бік, кулак просвистів у сантиметрі від скроні. Наступного удару Влад не став чекати. Поки Віталій повертав кулак на місце, Влад вдарив його ногою в м'язи стегна. Віталій скривився від болю і на секунду забарився. Влад знову вдарив у те ж місце. Віталій впав.

   - Так тобі ніяк боляче.

   - Сука, я тебе урою, - Віталій почав здійматися на ноги. Влад допоміг, схопив за сорочку, поставив противника на ноги і знову вдарив у те ж місце. Віталій завив і впав. Влад захопив руку і вивернув її за спину. Потім довів до хрускоту. Віталій вже не знав, що у нього більше болить - нога чи рука.

   - Ламати? - Прошипів на вухо.

   - Пожалій.

Влад відпустив супротивника. Ще хвилин п'ять Віталій нив від болю. Поступово вона почала вщухати, він піднявся і шкутильгаючи на одній нозі дістався до лавочки. Влад вже сидів і дивився на супротивника. В очах у Віталія був тільки страх.

   - Ти молитися вмієш?- Мовив Влад.

   - Ні, - Віталій, пересилюючи біль, тер забиту ногу.

   - Це погано. А більше ти мені нічого розповісти не хочеш?

   - Ні, ще раз відповів Віталій, - але щось недобре побачив він у погляді юнака. - Ти чого Влад! ти чого задумав?

   - Може ти покричиш, - вбивають, тут мене дохлий очкарик мочить, - Влад посміхнувся недоброю посмішкою.

   - Я не знаю чого розповідати.

   - Тоді я знову тебе лупити буду, поки не згадаєш імена.

 У Віталія мурашки поповзли по тілу, він згадав той вечір біля смітника і зрозумів, Влад його впізнав.

   - Ну що, згадав, щур сміттєвий, - юнак не витримав. Спогади породили бурю емоцій в його голові. Влад хльостко заїхав долонею по обличчю Віталія. Допомогло, емоції вщухли. - Імена!

Віталій похитнувся, але не впав.

   - Сергій, з сусідньої вулиці, Маслов, Чигорін, Олег Ватрушев і Гліб. - Цих хлопців Влад знав. Вони кілька років тому закінчили школу, тепер працювали в різних місцях. Але кучкувалися вони недалеко, в занедбаних подвір'ях. Ходили чутки, що вони приторговували наркотиками.

   - Хто їх найняв? - Влад піднявся, схопив Віталія за сорочку.

   - Шурко.

   - От і добре, бачиш, здавати своїх спільників не так вже й страшно.

   - Вони мені не спільники. - Віталій важко впав на лавочку.

   - А Грега чого не було?

   - Грег відмовився, і мені не радив. Ми думали, він злякався. А ти де тренувався?

   - А ти думаєш, тільки ти з Грегом тренуєшся, а решта м'ясо. Місця треба знати. Там ганяють по справжньому, а не так як вас, за гроші, щоб відпрацювати зарплату.

   - У тебе сили як у бика, а худий який, - Віталій вже з цікавістю подивився на Влада.

   - Тренуватися треба з ретельністю, - Влад підняв білу силікатну цеглину, що валявся поряд, поклав на асфальт і кулаком побив на дрібні частини. - Ось коли ти зробиш те ж саме, тоді спробуй на мене наїхати. Віталій вже з подивом і захопленням подивився на юнака. Побити на рівній площині цеглу на пісок можна тільки молотком. Напевно, тренують кулак молот, згадав Віталій вправу. Але це було щось інше.

 - Посидь хвилин десять. Коли додому доповзеш - холодні тампони прикладай. Бувай, я пішов. І ще, - Влад обернувся, - почую, назвеш мене глистом або соплем, зламаю ногу. - Віталій не сумнівався, так і зробить. Поседівши півгодини на лавці юнак дістався додому.

   - Боже, Віталька, що з тобою трапилося? - Заголосила мати, побачивши шкандибаючого на одній нозі сина.

   - Нічого, впав.

   - Це ж треба так впасти, і ногу зламати можна. - Два дні Віталія не було в школі.

   - Ти де був, захворів? - Першими словами зустрів його Шурко. - Ти чого це накульгуєш, машина збила? - Віталію сподобалася ідея.

   - Не збила, а вдарила.

   - Ти чого, серйозно, номер запам'ятав, я Баті скажу, через даішників знайдемо, зловимо і вломим, до смерті буде ліки купувати. Віталій з гіркотою подивився на Шурка.

   - Ні, не помітив, поки я ногу чухав, - він поїхав.

   - От па... ми б з ним розібралися. У нас ще одна проблема, - Шурко кивнув на Влада. Той поправив окуляри і щось писав у зошиті.

   - Ні, я в розборах брати участь не буду, - Шурко здивовано подивився на Віталія.

   - Ти що, здрейфив, думаєш, в міліцію заявить? Він же глиста.

Влад, як ніби відчуваючи, подивився на однокласників. У Віталія знову розболілася нога.

   - Нічого я не боюся. У міліцію він теж не заявить. Я пас, ніяких розбирань, і тобі не раджу. - І сів на місце. Шурко з подивом глянув на товариша.

   - Ну, як хочеш, прошипів він.

   Ідея покарати Влада лопнула, без Грега і Віталія ніхто бити його не хотів. Шурко як не сичав, але ні Міхай, ні Віктор не горіли бажанням бити Влада. Особливо після спілкування з Віталієм.

   


Вечоріло, сонце багряним заходом скотилося за горизонт віддаючи всю повноту влади ночі. Четвірка місцевих крутих парубків сиділа в кафе п’ючи Дурманку, горілку власного кафешного виробництва. Вечір тільки почавсь тому вони нікуди не поспішаючи пили по чарчині закушуючи жареними курячими ніжками. В кафе зайшов молодий хлопець доволі високий, худий, лисий, в очках з великим діоптріями та рижою рідкою неначе вищипаною борідкою. Вигляд він мав бомжуватий, засалена курточка, старі кеди, та незрозуміло з кого зняті штани. Вони мішком сиділи на ньому ледь дістаючи до щиколоток. Він близоруко оглянув залу кафе і побачивши четвірку прямо попростував до них. Підійшовши нахиливсь та декілька хвилин щось говорив місцевим крутьякам. Ті слухали мовчки не перебиваючи, тільки кивали головами. Через декілька хвилин хлопець замовк, непомітно витягнув із штанів конверт, і так же непомітно поклав його під велику розгорнуту книгу з меню. Тепер став зрозумілий сенс широких штанів. Він ще раз оглянув всіх сидячих за столом, потім залу, повернувсь і вийшов з кафе.

Один із четвірки підсунув до себе книгу з меню і дістав конверт, той виявився доволі пухкий. Він обережно відкрив та заглянув всередину, на мовчазні погляди дружбанів він ствердно кивнув.

Дурманка знову розлилась по чарках, на обличчях четвірки з’явились задоволені посмішки.



                                 ***


    Навчання в школі підійшло до середини року, і незабаром повинні були початися перші зимові іспити. Клас вчився рівно, учні подорослішали і стали більш стримані. У класі утворилося кілька груп за інтересами. Навчальний процес йшов, не зупиняючись, наближався черговий урок фізкультури.

  - Отже, - тренер обвів поглядом гравців, - традицію порушувати не будемо. Сторона, що програла миє підлогу і прибирає в залі. Хто у нас сьогодні? - Всі погляди повернулись до Влада.

   - Ну, якщо традицію не порушувати, то я перший в черзі, - Влад посміхнувся і відправився в підсобку.

   - Я допоможу, - Грег піднявся і рушив слідом за Владом. У всього класу в подиві піднялися брови. Більше всіх здивувався Міхай.

   - Ти чого? - Міхай поклав руку на плече Грега. - Перекинувся на сторону цієї глисти? - Він зневажливим поглядом подивився на Влада.

   - Ми програли, ми і миємо. - Грег м'яко відняв руку Міхая. - Весь час підлогу мив Влад, пора починати допомагати. Твоя черга наступна. - Він продовжив шлях до комірчини.

   - Ну, дивися, - Міхай в подиві пішов. Зал поступово очистився від учнів. Влад з Грегом витягли з відра та наповнили водою. Посеред зали стояла Майя.

   - А ти чого, адже ти в грі участі не брала?

   - Раніше завжди я Владу допомагала мити підлогу, тепер у мене з'явилися конкуренти, - посмішка з'явилася на її обличчі. - З Владом все зрозуміло, але от від тебе Грег, я такого не очікувала.

   - Взагалі мене звуть Григорій, - Грег спритно намотав ганчірку на швабру і почав драїти підлогу. Видно було, що заняття це йому знайоме, бо швабра рухалася по підлозі рівними смугами без пропусків і залисин.

   - Але все одно, Григорій, яка муха тебе вкусила? Ти щось раніше не ліз до нас із дружбою.

   - Якщо чесно, то мені попався хороший тренер, і я зрозумів хто в нашому класі нормальний.

   - Ти маєш на увазі не п'є, не курить і не балується розкурюванням травички, - Майя вже серйозно подивилася на Григорія.

   - Щось у цьому роді.

   - Так ти що, нам дружбу пропонуєш? - Тепер уже у Влада округлилися очі.

   - Ну, якщо ви не будете заперечувати. - Майя з Владом перезирнулися. - Ну, ще якщо ці придурки будуть приставати, я їм фізіономії натру. Я маю на увазі свою братву. - Поворот виявився цікавий. Влад навіть перестав мити підлогу.

   - Тоді я вам дещо покажу. - Влад взяв баскетбольний м'яч і рівномірно почав ударяти об підлогу. - Це до того, чи треба нас захищати, - він, вправно жонглюючи м'ячем, підбіг до одного кільця розвернувся і кинув м'яч у протилежне кільце. М'яч пролетів через все поле, описав плавну дугу і акуратно потрапив у центр кільця, навіть не зачепивши залізний обід. У Майї і Григорія очі округлилися. Тим часом Влад знову підхопив м'яч і, рівномірно б'ючи його об підлогу, добіг до середини залу повернувся до кільця спиною і кинув м'яч через голову. Той знову влетів у кільце. - Третій фінт робиться так, - він схопив м'яч, підбіг до кільця і ​​злетів неприродно високо в повітря. Зависнувши на мить над кільцем, він акуратно вклав туди м'яч, потім м'яко приземлився на землю. У Григорія відвисла щелепа.

   - Влад, невже це ти? - Майя з захопленням дивилася на юнака.

   - Все,- Влад низько вклонився, - демонстрація закінчена. - Так що Гриша, наступного разу ми втрьох граємо проти всієї школи, і даю сто процентний прогноз - ми виграємо.

   - Звичайно, з такими здібностями. Тоді чому ж ти Ваньку валяв?

   - Ну, хочу псувати імідж класного відщепенця. А то не буде над ким насміхатися.

   - Ти чого, серйозно?

   - Цілком.

   - Ну, Влад ти даєш. Тоді, може, поборемося? - Григорій роздягнувся, показуючи свої накачані м'язи. Фігура у хлопця була атлетична, навіть з деяким перебором. Видно було, Григорій захоплюється стероїдами. Дівчина з сумнівом подивилася на Влада.

   - Ти не боїшся, він здоровий, накачаний качок. Мені хлопець потрібен цілий, не поламаний.

Влад розцвів від щастя. Випнув вперед груди.

   - Я його не боюсь.

    Тим часом Григорій витягнув на середину залу борцівські мати. - Майя буде нашим секундантом. Дівчина дістала мобільник.

   - Я готова.

   - А ти не боїшся, що я тебе зламаю? - Влад вийшов на середину залу.

   - Ти, дохляк, чехоня, вобла сушена. Я тебе зроблю враз, я що ж, даремно тренуюся вже три роки? - Григорій напружився, показуючи горби випираючих м'язів.

   Влад тим часом стягнув сорочку, оголюючи свою суху, тим не менш, жилаву фігуру.

   - Я просто вашу п'ятірку шкодував, ви тільки з дівчатами герої, а зі справжніми хлопцями справи не мали.

   - Досить язиками ляскати, ви що, один одного словами вирішили доконати, беріться за справу, - Майя вирішила перервати словесну баталію юнаків.

   - Оо, правильно дівчина каже, - Григорій вийшов на середину борцівських матів. Влад зробив те ж саме. Юнаки подивилися один на одного. Григорій різко нагнувся, пройшов Владу в ноги, підняв його і кинув через голову на підлогу.

   - Ну, як валятися на підлозі?

Поки Григорій розвертався, Влад встиг піднятися.

   - Ти мене не здивував, - Влад схопив Григорія за руку, смикнув на себе і пішов в сторону. Григорій з усього маху зарив носом в мати.

   - Ти мене теж не здивував, - він різко схопився, обняв Влада за пояс і спробував кинути через себе. Але юнак уже був готовий. Затиснувши голову Григорія під пахвою, він почав поступово здавлювати йому шию. Потім зробив підсічку. Григорій знову гепнувся носом в мат. Влад сів зверху, намагаючись заламати руку. Але Григорій був в таких справах досвідчений боєць. Він різко крутнувся і через секунду вже був на ногах.

   - Ти дивися, прудкий який, - Влад знову встав у стійку.

- Так ти ще наді мною і глузуєш, - Григорій підскочив, схопив Влада за руку і крутнув. Влад за інерцією ще зробив оборот і сів, але відразу різко встав.

   - Ти дивися, тренер тебе не дарма ганяв.

   - Не знаю, хто кого ганяв, але ти ще пару раз на мат сядеш, - і знову спробував схопити Влада. Але Влад підстрибнув захопив ногами шию Григорія, зваливши його на мат і почав душити.

Спочатку Григорій терпів і намагався підняти Влада, потім зробив незграбну спробу вирватися. На що Влад тільки сильніше здавив його шию. Тільки гордість стримувала Георгія від ганебного поплескування програвшого. І він терпів. Обличчя його починало наливатися кров'ю. Він ще продовжував робити спроби розірвати замок.

   - Влад залиш, адже ти його задушиш. – Майя підбігла і почала розчіплювати ноги юнака. Влад відпустив шию Григорія. Той сів на мати і, нічого не розуміючи, почав трусити головою.

   - Посидь спокійно, нехай відновиться кровообіг.

   Через кілька хвилин Григорій уже прийшов до тями.

   - Ну, ти придурок, здоровий, як бик, а корчиш із себе слабака і ганчірку.

   - Я і далі буду з себе вдавати слабака, а ти нікому не скажеш, лади? І ми, можливо, будемо друзями. Влад з Майєю перезирнулися.

   - Дивні ви якісь, але я згоден. - Через півгодини трійка молодих людей, розмахуючи портфелями, рухалася додому. У Григорія відкрилися очі. Виявляється, Влад з Майєю відвідали чи не всі концерти популярних груп, були на всіх спектаклях молодіжного театру. І ще брали участь в купі всяких вікторин. У той же час він міг похвалитися тільки ходінням на рибалку і розпиванням горілки в парку. Правда, він багато тренувався, і це заняття у нього забирало багато часу.

   - Шукай собі дівчину, і ми підемо на групу Сквайер, - порадила Майя, змахнувши своїми віями. Його таємна мрія, схоже, не збувалася. Вона була закохана у Влада, і він відповідав їй взаємністю. Григорій придушив у собі заздрість.

   - Якби у мене була така, як ти. Майя у відповідь посміхнулася.

   - Вибач, я зайнята, - вона подивилася на Влада і почервоніла. - Ти краще придивись до Тані, або до Юлі з паралельного, - Майя назвала імена двох хороших дівчат.

   - Вони не будуть зі мною водитися, не те коло. Тетяна он під собою землі не чує, батько їй вже джип купив. Вона зараз з Сашком з одинадцятого ходить.

   - А ти запроси на Сквайеров, там подивимося, - дівчина хитро посміхнулася. Незважаючи на те що Тетяна часто діставала Майю, вона продовжувала з нею дружити, іноді грала в теніс.

   - Я спробую, - Григорій попрощався. - Так, ти вибач, - звернувсь він до Влада, - я іноді над тобою насміхався, і навіть ... - Григорій замовк, підбираючи слова, - руки прикладав.

   - Так ти хочеш, щоб я віддав тобі твої стусани?

   - Ні, не хочу.

   - Тоді інцидент вичерпано.

   - Але ж навіть у восьмому класі Грег над нами насміхався менше всіх, згадай! - Влад подивився хлопцю слідом.

   - Так, ти, напевно, маєш рацію, - Майя зняла окуляри з Влада. - Навіщо ти їх носиш, адже ти добре бачиш.

- То й що, потрібно зберігати імідж.

- Твій імідж тюхтія і валянка скоро лопне все одно, як що не лопнув. Все, до завтра, я додому, мама вже СМС прислала.

   - До побачення, - Влад щасливий рушив додому. Сьогодні його улюблена дівчина зізналася, що у неї є хлопець і це - Він.

Але пригоди не закінчувалися. Темніло рано і додому він йшов вже в повній темряві. Шлях його походив повз різко розпочате, але з незрозумілих причин зупинене будівництво, огороджене зеленим вже пошматованим в деяких місцях парканом. Біля одної із дірок юнак примітив якийсь рух потім почув жіночий крик, - допоможіть грабують! – крик раптом урвавсь. Юнак проскочив через діру на територію будівництва. В темряві виднілися обриси двох чоловіків. Без остраху Влад підійшов до незнайомців намагаючись розгледіти жіночу постать яка волала про допомогу. Однак не судилося, тільки в останній момент шкіра зреагувала на удар залізним прутом по голові. Удар наносивсь ззаду. Юнак похиливсь, але не впав, наступний удар він попередив, розвернувшись він вхопив прут рукою та видер з руки нападаючого. Чоловік спочатку навіть не зрозумів що в нього вирвали знаряддя вбивства, він з подивом дививсь на свої пусті долоні. Хлопець замахнувсь, але дужі руки обхопили його ззаду не даючи нанести удар. Щось в ситуації було знайоме.

Перетворення відбулось миттєво, думки посвітлішали, тіло налилось залізом, відчуття загострились в рази. Він неначе побачив себе зі сторони. Його обхопив дужий чоловік, за ним стояв ще один, це ті яких він побачив з самого початку. Перед ним стояв незнайомець який його вдарив, трохи в стороні знаходивсь четвертий з битою в руці. Цей розмахувавсь щоб нанести ще один удар, але перед чоловіками вже був не хлопець, а тренований вбивця надпотужної сили. Чоловіку який його тримав він наніс удар потилицею по переніссю, удар такої сили неначе стальний молот вдарив по обличчю. Той харкнув і впав непритомний. Наступний удар прутом переломив руку незнайомцю який тримав биту, ще один удар прийшовсь на ключицю чоловікові який стояв перед ним, прут увійшов в тіло ламаючи все на своєму шляху, дужі глотки завили від болю. Зостававсь четвертий який стяв поодаль.

Дівчина яка кричала скріш за все спільниця, видно втекла з самого початку.

                                             ***


     Тетяна, як завжди, говорила з кимось по телефону. Грег зупинився, неподалік чекаючи поки вона закінчить розмову. Це було на нього не схоже. Раніше він би просто підійшов і запропонував «Чуєш, Тетяна, підемо на другу зміну, ноги позбиваємо». Або щось в цьому роді. На що отримав би відповідь «відвали, он у вас купа фарбованих мавпочок, з ними і май справу». На тому б розмова і закінчилася. Але зараз він скромно стояв осторонь і чекав закінчення розмови. Це не пройшло повз допитливого погляду Тетяни.

   - Чи це ти, Грег, де твоя хамська поведінка? Чи може тебе твої нові друзі вже перевиховали? - Останніх декілька днів в класі тільки й ходили розмови про зміну друзів Грега. Тільки ледачий на цю тему не чухав язика. Тональність розмов була різною. Одні не вірили Грегу, і говорили що це черговий підступ. І дружба закінчиться черговим зануренням парочки в бруд. Інші помітили більш глибокі зміни у хлопцеві. Те що в нього з'явилася повага до Влада, зовсім збивало всіх з пантелику. Деякі подейкували, що Грег вже давно посварився зі своєю четвіркою і тепер шукає нових друзів. Але вибір, який він зробив, всіх дивував.

   Що було позитивним моментом, зміни відбулись явно в кращу сторону. Грег перестав блазнювати на уроках, і тепер навіть сам намагався зупиняти своїх колишніх друзів. Особливо цей факт радував учителів. У класі стало тихіше і спокійніше. Ходили чутки, що трійку бачили на виставці образотворчого мистецтва. Все це Тетяна знала, і тепер з непідробним інтересом спостерігала як переминається з ноги на ногу юнак. Тим більше цікаво було бачити Грега, не хамуватого і впевненого в собі переростка, а нормального хлопця, простого і навіть трохи сором'язливого.

   А Грег дійсно соромився. Тетяна йому подобалася, і якщо вона йому зараз відмовить, то він втратить другу дівчину, з якою хотів дружити.

   - Ніхто мене не перевиховував, я сам по собі.

   - Ну і вали раз ти сам по собі.

   - Ні, постій, - Грег раптом злякався, що Тетяна піде. Я це, - він знову зам'явся, - ти з нами підеш на концерт «Прибульців»? У нас ... у мене і квитки є, - він машинально потягнувся до кишені за квитками. Бачити Грега сором’язливого було одне задоволення, і Тетяна насолоджувалася.

   - А це ти хочеш, чи вони? - Тетяна кивнула на Влада з Майєю що виходили з класу. Грег повернув голову і подивився на друзів.

   - Ну ... - він раптом відчув, як почервонів, і був готовий провалитися крізь землю. На них почали звертати увагу інші учні. Майя тільки мигцем глянула на Григорія, все зрозуміла і відвела погляд. Влад таких речей не помічав. Нарешті Григорій наважився, - я хочу, дуже, - додав він і, відчуваючи, як фарба новою хвилею залила обличчя, відвернувся і пішов. Григорій весь палав, він, по суті, був нормальним хлопцем і свою сором'язливість ховав за хамством і нахабством. Але тепер він став самим собою без лушпиння і обдурювання.

   - Я піду, - музикою слідом прозвучали слова.

   На наступній перерві Тетяна підійшла до Майї.

   - Майя, ви йдете на «Прибульців»?

   - Так, ми давно збиралися, тільки зараз квитки дістали.

   - А ти йдеш? - Майя з цікавістю подивилася на подругу.

   - Ти звідки знаєш?

   - Бачила, як Грег червонів біля тебе. Скажу, класне видовище. Таке потрібно знімати на мобільний телефон.

   - А у тебе з Владом серйозно? - Змінила тему розмови Тетяна.

   - Не знаю, він мені подобається.

   - Як він може подобатися, адже він валянок і розмазня. Або хоча б окуляри зняв, адже він непогано бачить без окулярів.

   - А ти звідки знаєш?

   - Помітила якось, він розклад переписував. Окуляри були в кишені, так строчив як кулемет.

   - Не всім дружити з красенями, комусь дістаються хлопці й простіші, - Майя мрійливо подивилася вдалину.

   - Щось ти приховуєш, подруга.

   - Нічого не приховую, приходь на баскетбол. Григорій з Владом і зі мною викликають школу на матч. Приз - путівка в Крим на чотирьох.

   - Жартуєш, Влад м'яча не вміє тримати. Ти - дівчисько, хоч граєш і непогано. Один Грег. Це розіграш?

   - Ніяких жартів, ми втрьох проти всієї школи, і ми виграємо.

   - Ти точно щось приховуєш, - Тетяна зробила паузу, - тоді я буду четвертою, і у нас майже повний склад, візьмете? - Тетяна, хоч в баскетбол грала посередньо, дівчина була спортивна.

   - Гаразд, прийнято. Григорію говорити?

   - Не зрозуміла?

   - Між собою ми його називаємо Григорій, він так просив, і його так звуть. Тетяна здивовано зрушила брови.

   - Ні, не треба, нехай буде сюрприз.

   Влад повісив величезне оголошення з викликом на матч об'єднаної шкільної команди для гри в баскетбол проти двох хлопців і двох дівчат. Знизу прикладалися ксерокопії чотирьох путівок невідомого спонсора у табір відпочинку, що знаходиться біля Алушти. Ще нижче ручкою було дописано, що в команду, крім Влада і Григорія, будуть входити дві дівчини із десятого А класу. Об'єднаної команди школи обмеження не стосувалися. Цілих два дні школа гула, обговорюючи пропозицію. Зрештою, всі вирішили, що це розіграш, але директор школи Євгенія Василівна на педраді підтвердила інформацію і навіть показала путівки.

   - Я прийняла рішення, в табір поїдуть кращі в спорті. Матч відбудеться. Якщо об'єднана команда школи відмовиться виступати, путівки будуть передані Владу з Григорієм. І на додаток доручила вчителю фізкультури сформувати об'єднану шкільну команду. Знову школа гула як розтривожений вулик. Чотири путівки були привабливою пропозицією, і біля кабінету фізрука вишикувалася довга черга претендентів. Степан Васильович зі скептицизмом дивився на виклик двох хлопців. Але він був досвідченим фізруком і вже давно помітив, що Влад попросту «валяє Ваньку». Скоріш за все, він був сильнішим за всіх у класі, сильнішим навіть таких визнаних авторитетів як Грег і Віталій. З Віталієм творилося взагалі щось дивне, він відверто боявся Влада. Те, що жартувати над Владом перестали давно, це було якось само собою, але щоб відверто боятися ... Це було щось нове. У баскетболі Влада він уже кілька разів ставив з самого початку матчу. І слабка команда, яку останній рік очолював Грег, почала все частіше виграти. Знову ж таки, неможливо було сказати, що це робив Влад, але в найвідповідальніші моменти обов'язково Влад передавав Грегові м'яч, або сам закидав. І потім ще дивився, чи не занадто він старався. Все це фізрук помічав. Яких хлопці візьмуть дівчат, Васильович поки не знав, але можна було з усією впевненістю припустити, що це будуть Майя і Тетяна. Вони і будуть тим баластом, який потягне хлопців вниз. І якраз цей факт викликав у вчителя скептицизм. Але він як завжди підійшов до питання з усією серйозністю, з десятого класу він вибрав Михея, Степана та Юрія. Віталій відмовився від гри навідріз. І двох хлопців узяв з одинадцятого класу. Місяць він їх ганяв до сьомого поту, на кону стояли путівки і хлопці тренувалися на совість. Хоча Юрій сказав, що в табір не поїде, тому що їде за кордон на відпочинок, але тренувався старанно.

   Четвірка ж тренувалася після уроків і після того, як всі йшли з спортзалу, їх виступ обіцяв стати сюрпризом.


                                    ***



   День початку матчу невблаганно наближався, залишалося лише три дні. Після виснажливих тренувань на майданчику, четвірка вирішила розвіятися, і відправилися в парк на стави - улюблене місце відпочинку городян. Хлопці, як могли, веселили дівчат, ті надривалися від сміху. Григорій виявився непоганим оповідачем анекдотів, і в його арсеналі знайшлося десяток досить інтелектуальних історій. Влад все більше мовчав, але якщо вставляв слово, то всі падали зо сміху.

   Неприємність спіткала друзів, коли вони прямували додому. Спустилися вечірні сутінки, і їхній шлях проходив по алеї, освітленій тьмяним ліхтарями. Їх наздогнала зграйка підпилих молодиків, років на три чотири старших. Видно було, що йшли вони з якоїсь вечірки, бо спиртним були розігріті до непристойності. Оточивши четвірку, вони попросили закурити. З четвірки ніхто не курив. Від хлопців відокремився здоровий чолов'яга і впритул підійшов до компанії.

   Григорій напружився, вже знаючи, що станеться. Але навіть він, досить непогано тренований, і Влад, можливостей якого він повністю не знав, протистояти дев'ятьом здоровим парубкам здавалося не зможуть. Чисельна перевага була не на їх користь. Однак Влад узяв його за рукав і відтягнув назад, тим самим, опинившись попереду. Григорій здивовано подивився на юнака, але підкорився. Рука товариша здавалася кам'яною. А він сам був готовий напролом кинутися на ворога. Однак Влада з цього приводу була своя думка. Дівчата принишкли і притиснулися до Григорія. Тим часом хлопці стиснули кільце

    - Так, шмаркачі, - паруб'яга зняв з Влада окуляри, - дівок залишаєте нам, самі валіть звідси, живими. Зрозуміли?

   - Окуляри віддай, - Влад простягнув руку.

   - Ці? - Паруб'яга закинув окуляри в кущі.

 Перший раз у Влада з'явилася можливість проявити свої здібності. Але він не поспішав, ще була надія розійтися мирно.

   - Я піду, знайду окуляри, і ви нас пропустите.

Паруб'яга здивовано подивився на юнака.

   - Ти заплач і попроси, щоб прийшла мама поміняла памперси. - Хлопці заіржали. - Так, все, ти мені набрид, пішов звідси, - і він замахнувся ногою, намагаючись дати стусана юнакові. Влад, як ні в чому не бувало, відскочив убік і вдарив чоловіка знизу по другій нозі. Здоровань розтягнувся на землі, не розуміючи, як це трапилося. З боку молодиків знову почувся смішок.

    - Йшов би ти звідси, поки цілий, - юнак схилився над здорованем. Паруб'яга сторопів, але спритно скочив і в наступну мить його кулак уже летів в голову Владу. Юнак навіть не поворухнувся. Почувся удар і хрускіт. Кулак хлопця, неначе, наткнувся на бетонну стіну.

   - Ах ти з ... - тепер він інший спробував схопити Влада за шию. Юнак блискавичним рухом перехопив руку. Схопив здорованя за лікоть і завернув за спину, почувся гучний звук зламаних кісток. Паруб'яга завив від болю і впав на землю. Він кричав як недорізаний. - Убийте їх, убийте. Але Влад не став чекати, коли група кинеться на четвірку, підскочив до хлопця, якого він вважав ватажком банди, і з усього розмаху вдарив його по ногах, знов почувсь хрускіт. Ще одна людина завила благим матом.

   - Ну! Є ще питання? - Тихий голос юнака був чутний чисто і ясно, хоча дві людини голосно вили, скорчившись на землі.

   - У нас немає питань, - навперебій закивали хлопці. - Ми пожартували, немає питань.

   - А я подумав, тобто, - Влад знайшов окуляри, одяг, зняв їх знову. - Ти права, імідж починає лопатися. - Він подивився на Майю і посміхнувся. Потім, як ні в чому не бувало, взяв під руки дівчат і повільно пішов далі. Грег в подиві ще деякий час стояв на місці. Так блискавично і з такою силою нормальна людина рухатися не могла. Він зі страхом подивився на біліючу спину Влада. Отямившись, він наздогнав товаришів.

- Влад, - Тетяна присунулася до юнака. Ти не надто жорстко з ними повівся. Може потрібно було просто натовкти їм пики.

   - Можливо ти правий. Ти вибач, я тебе валянком обзивала.

   - Я знаю, мене всі так обзивали, та й зараз буває.

   - Тоді я не зрозумію, чого ти прикидаєшся.

   - А навіщо, імідж крутого хлопця мені не потрібен. Крутизна повинна бути не в м'язах, а ось тут, - і він постукав себе по голові.

  - Я в захваті, це ж треба, - Тетяна хитро подивилася на Влада. За що отримала спопеляючий погляд Майї. - Я не претендую на Влада.

   - А я симпатій не міняю, - додав Влад. Друзі пішли додому.



                           ***


  Тренування не пройшли дарма, дівчата під керівництвом Григорія носилися по майданчику. Гра була побудована, в основному, на ударних здібностях Григорія, дівчата трималися трохи ззаду. Влад до пори повинен був грати роль темної конячки. І коли супротивник пристосується до манери гри, тоді Влад виходив на перший план, і тиснув на супротивника своїми неприродними здібностями. Стратегічний план гри отримав одностайне схвалення, і четвірка пішла відпочивати.

   І ось настав день «Х». З самого ранку в старших класах навчання успішно зірвалася. Вчителі за звичкою дочитували матеріал і учнів зайвий раз не напружували. Старшокласники проводили час у розмовах, у тому числі на уроках. Незабаром почали спонтанно приймати ставки. Три до одного, на користь об'єднаної команди школи. Всі знали дуже хороші здібності Григорія і те, що він міг сам грати мало не за половину команди. Але решта? Влад взагалі був незрозумілою фігурою. Дівча в розрахунок не приймалися зовсім. Але той, хто хоч трохи встиг дізнатися про нового Влада, без сумніву ставили на нього. Першим приніс свої заощадження Валерка. З хлопців він з Владом дружив і був на всі сто впевнений - Влад виграє. Як не дивно, на Влада поставив Віталій. Всі знали, що він відмовився від гри, а тепер ще й ставить на ворожий табір. Ставки і хто на кого поставив, вивісили прямо на стенді, щоб уникнути зайвих розмов про закулісні інтриги. Четвірка, природно, повним складом поставила на себе. Противники - на себе. Біля стенду метушилася купа старшокласників, в основному любителів поговорити. Дівча нафарбувались і наділи свої найкращі наряди, намагаючись своїм блиском затьмарити спортивне свято. Якось само собою вийшло, що в школі організувалося справжнісіньке шоу. До кінця уроків біля спортзалу зібралося багато батьків. Дійство обіцяло бути цікавим і багатолюдним.

    - Шановні колеги. Зізнаюся вам чесно, я сама не очікувала такого ажіотажу. - Директор поправила свої окуляри. - Останнім часом, як мені здається, ви можете мене поправити, в школі мікроклімат помітно покращився. Підготовка до свята взагалі перевершила всі очікування. У нас буде справжня вистава. Спочатку виступлять наші акробати - брати Водовозови, наступним виступ двох груп підтримки. Я сама бачила, у дівчат непогано виходить. Чи не так, Лідія Василівна? - Лідія Василівна, хореограф, закивала головою.   - Раніше вони ховалися в туалеті і розкурювали сигарети. Тепер всі тренуються в спортзалі і танцкласі. У дівчат з'явилася мета, показати себе. Зізнаюся, раніше я та мої заступники не приділяли належної уваги шкільним заходам. Пора надолужувати згаяне.

- Правильно, завуч підняла ручку. Ми забули, що у нас старшокласники - емансипована молодь. Це хлопці та дівчата зі своїм великим Я. І це Я їм потрібно час від часу давати можливість показати.

- Так ось до чого я веду, - продовжила директор, - я запросила до нас один з телеканалів міста. Вони передзвонили і вже їдуть. Спортзал у нас в повному порядку, місць вистачає. Де наші головні винуватці торжества? - Директор подивилася на вчителя фізкультури.

   - Винуватці свята вже переодягаються.

   - Так, до речі, ви робили ставки? - Вчителі трохи знітилися.

   - Я на четвірку, - як школяр підняв руку вчитель фізики.

   - Я на четвірку, - підняла руку вчителька математики.

   - Я на об'єднану команду, - вчитель фізкультури з моральних спонукань поставив на своїх. Вісімдесят відсотків вчительського складу поставило на четвірку. А вчителі знали своїх учнів. Переможець став відомий вже в кабінеті директора.

   Але з цим не була згодна об'єднана команда школи. Після виступів шкільних акробатів, і груп підтримки почалося основне дійство. Команди вишикувалися навпроти один одного. Об'єднану команду представляли: Михей, Степан, Юрій, Микола і Андрій. Микола і Андрій були з одинадцятого класу і в баскетбол вже грали на декількох шкільних змаганнях. Навпроти них вишикувалися Григорій, Влад, Тетяна і Майя. Крім Григорія, інші гравці викликали скептичні висловлювання. Але четвірка, аніскільки не бентежачись, стояла на лінії готова до бою.

   Вкидання м'яча виграв Микола, об'єднана команда вмить розсипалася по майданчику. Кілька передач і м'яч опинився в кошику четвірки. Відповідна атака захлинулася з самого початку. Григорій кинувся вперед, його атакували відразу двоє, він передав м'яч назад на Тетяну, Тетяна на Влада, але до Влада м'яч не дійшов його перехопив Юрій, і метеором промчав до кільця, м'яко закинув м'яч. П'ятірка вдарила по руках, демонструючи свою згуртованість.

   - Грег тобі допомога не потрібна, а то перейду, боляче, вже вас шкода, - Андрій з одинадцятого дружньо жартував.

   - Курчат по морозу ріжуть, а матч тільки почався. - Григорій схопив м'яч і кулею помчав до кільця, його знову атакували двоє, м'яч потрапив до Тетяни потім до Майї, нарешті, він виявився у Влада, який вже не дозволив його перехопити. Постукуючи м'ячем, він кинувся до кільця. Юрій пішов навперейми, але Влад провернув фінт, який деякі навіть не помітили, він завів м'яч за спину і як стовп об'їхав Юрія. Поки той міркував, м'яч вже потрапив до Григорія і в корзину. Удар чотирьох долонь ознаменували першим удачу.

  Але п'ятірка тільки розійшлася, Степан тараном пішов на дівчат, вони не витримали натиску, Майя навіть впала.

    - Все в межах правил, баскетбол - гра силова, - тренер зробив знак, зупинки не буде. Проти Степана виступив Грег, Степан перекинув м'яч Юрію, той, у свою чергу, Михею. Михей кинув м'яч, намагаючись потрапити в кільце. Влад, який зайняв позицію біля хлопця, стрілою злетів вгору і відбив м'яч. Григорій підхопив його і вже був на середині майданчика. Одна передача - і м'яч опинився в кошику об'єднаної команди школи.

    - Молодці, ви ще чините опір, тим цікавіше буде вам накидати. Микола кинувся вперед, передав м'яч Андрію, знову його отримав і акуратно заклав його в кільце. Влад з Григорієм не встигли перехопити.

   - Хвилина на перерву, - Григорій підняв руку. - Щось у нас слабо виходить, - Григорій зібрав свою команду в коло. - Будемо діяти таким чином і коротко змалював план дій на подальшу гру. Тепер два хлопці з четвірки не заважали розвиватися атаці і зустрічали об'єднану команду в своїй зоні. Біля кільця було тісно, ​​і стрибучі хлопці встигали перехоплювати м'яч. Дівчата тим часом всіляко заважали противнику переміщатися в межах свого майданчика. Нова тактика принесла успіх, майданчик виявився вільний, але до кільця підійти було неможливо, і м'яч у нього ніяк не хотів потрапляти. Атаки об'єднаної команди почали захлинатися, але поки п'ятірка все одно була попереду. Пролунав свисток.

   Зі рахунку тридцять два на двадцять п'ять, на користь п'ятірки, команди розійшлися на перерву.

   - Я думаю, пора, - Григорій подивився на Влада, - вони вже звикли, і будуть діяти в тому ж дусі. Майданчик вільний, один з нас обов'язково прорветься.

    Після перерви малюнок гри змінився. Влад вже звично вихопив взлітаючий м'яч і передав Григорієві, той кулею пройшов до кільця і ​​вкинув його в корзину. Юрій, який стоїть на захисті, нічого не зміг зробити. Наступний пас знову перехопив Владе, всі кинулися до Григорія, очікуючи, що м'яч піде до нього, але Влад, віртуозно жонглюючи м'ячем, добіг до кута майданчика і з трьох очкової зони кинув. М'яч злетів вгору і влетів у кошик.

   - Вау, - із залу почулися оплески.

  Не давши отямитися противнику, Григорій знову перехопив м'яч і помчав уперед. Проробивши кілька фінтів, він вклав м'яч у кошик. Дівча, пристосувавшись до здоровенним хлопцям, вигадали нову тактику, вони оточували супротивника і, не даючи тому маневрувати, змушували розлучитися з м'ячем. Як правило, м'яч при цьому летів не точно і опинявся або у Григорія, або у Влада. В черговий раз Влад знову схопив м'яч і вже з центру поля закинув у кошик. За кілька хвилин до кінця матчу перевагу в два очки вже був на стороні четвірки. Григорій з Владом знову зайняли місця під кільцем. Микола рвонув вперед. Дівчата кинулися навперейми, але хлопець вже розійшовся не на жарт, він його напору дівчата стрімголов покотилися по майданчику. Григорій кинувся вперед, м'яч потрапив до Михея і Юрію. Юрій, перебуваючи біля кільця, спробував кинути, але Влад завадив, він перехопив м'яч і зигзагами побіг до кільця супротивника. Проти нього виступили відразу троє, Влад вгадав момент і між ніг супротивника передав м'яч Григорію, ще два очки записалися в актив четвірки. Пролунав свисток тренера.

   - Матч закінчено, - тренер підняв руки, - четвірка виграла.

   - Вау, - фанати четвірки підняли неймовірний шум. Директор демонстративно неголосно плескала в долоні. Свято вдалося.

Через тиждень у школі з'явився високий сивий чоловік і попрямував до директора.

   - Протасов Микола Петрович, тренер молодіжної збірної країни, - представився він, сідаючи на стілець навпроти директора.

   - Дуже приємно, - директор подала руку для рукостискання, - чим же це наша школа зацікавила вас?

   - Є у мене знайомий оператор, до нього в монтаж потрапила цікава плівка звичайної шкільної гри в баскетбол. Не здогадуєтесь, чия це школа?

   - Раз ви тут, значить наша школа, і у нас недавно був матч.

   - Скажу вам без зайвого підлабузництва, я такого рівня гри ще не бачив. Я багато їжджу на різні змагання, робота така, селекціонер. - Тренер зробив секундну паузу, - не люблю цього слова. Ну так от, такої якості гри я не бачив дуже давно. Якби я не знав що це проста школа, то сказав би, що цих хлопців взяли зі збірної пограти на шкільних змаганнях.

   - Приємно чути, Микола Петрович, учні у нас хороші, спортивні, скажу вам більше, вони ще й добре вчаться, як не дивно. Десятий клас у нас взагалі унікальний.

   - От як раз з приводу десятого класу. У вас там є хлопчина, Григорій м ...

   - Роздольний його прізвище, Григорій Роздольний, і Влад Васильєв, якщо вас цікавить другий.

   - Ось, ось, як раз мене цікавлять обидва. Ви б не могли мені розповісти про них побільше.

   - Я так зрозуміла, що цікавлять вони вас як гравці в баскетбол.

   - Не погані гравці, скажу я вам.

   - За Влада Васильєва не скажу нічого, він в буквальному розумінні вистрілив у десятому класі, до цього він був звичайним слабким хлопцем, вічним об'єктом для насмішок. Але в десятому класі він підріс, став міцніше, і все помінялося, він тепер шанована людина серед однокласників. Григорій, той, наскільки я пам'ятаю, завжди ходив у спортзали, весь час тренувався, він у нас спортивний юнак. Ось і все що знаю.

    - А можна їх запросити сюди?

    - Це можна, - директор набрала номер телефону. Через деякий час до кабінету увійшли хлопці.

   - Знайомтеся хлопці, це тренер збірної країни з баскетболу, - директор представила юнакам чоловіка.

   - Юнацької збірної, - поправив чоловік. - Бачив вашу гру, скажу прямо, сподобалася. Деякі фінти виконані в стилі американських професіоналів. Запрошую вас на відбіркові змагання. Якщо будете грати так само, візьмемо в збірну.

   Григорій розцвів в усмішці, Влад насупився.

   - Щось не так, Влад? - Директор звернулася до юнака.

   - Розумієте ... - Влад зам'явся, - я відмовляюся. Здивування відбилося на обличчях присутніх.

   - Чому? - Тренер вже з цікавістю дивився на хлопця.

   - Я своє майбутнє бачу в комп'ютерних іграх і в фізиці, і втрачати час, ганяючи м'яча по майданчику, це не для мене.

   - Але слава, доросла збірна, популярність, невже нічого цього не хочеш?

   - Ні, це не моє. Ви вже вибачте, - додав юнак.

   - Ну, а ви? - Тренер звернувся до Григорія.

   - Я візьму участь із задоволенням.

   - От і добре, хоч один погодився.

   Тренер ще деякий час пробув у школі і поїхав. У Григорія незабаром повинна було початися нове життя.

   - Але ж ти краще за мене граєш, чому не погодився? - Григорій після уроків здивовано запитав Влада.

   - Не моє це, в мене інші плани.

   - Дивись, як знаєш, а то ми б їм показали.

   - Я в цьому не сумніваюся, - юнак розглядав чесно зароблені квитки в табір. - Все одно у тебе змагання восени, а у нас ще весна, літо і відпочинок на морі.

   - Майя, горда за свого хлопця, взяла його під руку і вони пішли.

   - Ти знаєш, а я і не сумнівалася, що ти не підеш в збірну, ти якийсь не такий. Григорій - він простий і зрозумілий. Тягни, біжи, всі кроки видно наперед, а про тебе такого сказати не можна, ти трохи дивний.


                              ***

  Ближче до весни Владу зателефонував Віктор з клубу.

   - Привіт, Влад, - почулося в трубці.

   - Привіт, - Влад трохи здивувався, до цього Віктор жодного разу йому не телефонував. Хоча номер телефон в нього вже був.

   - Є розмова, не підійдеш до мене?

   - Можна, тільки після уроків.

 Після уроків хлопець прийшов у клуб. Як завжди його зустрів знайомий охоронець. Він посміхнувся, відкриваючи двері. Це було дивно, до цього усмішливим охоронця юнак ніколи не бачив. Але, тим не менш, факт залишався фактом.

   - Проходьте, юнак, бос вас чекає.

   - Спасибі, - Влад здивовано пройшов всередину приміщення. Віктор вже до цього часу викупив решту крило будівлі, і весь перший поверх був перетворений в комп'ютерний зал. Влада він зустрів широкою посмішкою і дружнім рукостисканням.

   - Привіт Влад, радий, що ти прийшов.

   - Я теж радий, - Влад зніяковіло подав руку.

   - Ти, мабуть, дивуєшся, чого я тебе запросив.

   - Загалом, так.

   - Поглянь, - Віктор обвів жестом неосяжний зал. - Вже зараз у мене заявок на гру кілька сотень, з усіх міст, фактично вся країна. Люди стоять у черзі по кілька місяців. А у нас тільки сім дисководів.

   - Вісім, - поправив юнак.

   - Ні, сім, один згорів, - Віктор розвів руками, Він підійшов до сейфа і вийняв оплавлений дисковод. Дисковод перетворився на шматок горілого пластику, як ніби його засунули на деякий час в пічку. Влад поклав дисковод на стіл, і як би випадково, поряд телефон. На екрані з'явилося повідомлення з одним словом «розбирання». Влад повернувся до Віктора.

   - Тобто, ти хотів сказати, що при спробі розібрати дисковод він взяв і розплавився? - У Віктора забігали очі. Він злегка занервував.

   - Я говорив, щоб цього не робили, але мене не послухали. І забрали один дисковод, потім повернули ось в такому стані. Не заплатили жодної компенсації, - запинаючись, почав виправдовуватися Віктор.

   - Штраф - десять відсотків місячної виручки, як від восьми дисководів.

   - Я згоден, - з полегшенням видихнув Віктор. Юнак пошкодував, треба було брати більше. - Але це ще не все. Я тут провів реконструкцію, - Віктор показав на зал, - прикупив кілька найкрутіших комп'ютерів, треба розширювати справу. Він з надією глянув на юнака.

    Влад зрозумів, Віктор відчув бізнес. Та й у юнака батько вже купив і доставив першу партію металевого брухту.

   - Я не заперечую, - Влад кивнув. - Але ... - він замовк. Віктор напружився. Влад продовжував мовчати.

   - Я готель задумав поруч будувати, можеш взяти участь, - Віктор розцінив мовчання юнаки, як бажання взяти більший відсоток.

Влад такого повороту не чекав. У ньому починала прокидатися жилка бізнесмена.

   - У всьому, що пов'язано з грою, я беру участь і частку залишаємо незмінною.

   - Лади, я згоден, - Віктор видимо цього і очікував.

   - Тільки треба ще хоча б десяток комп'ютерів укомплектувати.

 Влад подивився в зал.

  - І ще, акуратно ходи по місту.

    - Що це означає? - Влад здивовано подивився на Віктора.






                            ***




    Юнак на знайому галявину потрапив лише через кілька днів.

 Із задоволенням сів в знайоме крісло. Взимку він рідше потрапляв до робота, і той, у свою чергу, його не турбував.

   - Що привело молоду людину до старого Друга?

   - Бізнес розширювати треба.

   - Ти молодець, - похвалив робот юнака.

   - У чому ж?

   - Не став лізти вперед і показувати свої надприродні здібності.

Це правильно, у вашій історії не залишиться сліду, значить, руйнівник, що йде за мною, цього не помітить.

   - А що, це так страшно, що він помітить зміни?

   - Руйнівник буде аналізувати, можливо він так як я опуститься на поверхню та буде вас вивчати.

   - Не залишати слід від моєї присутності, ось головна задача. Взагалі його сюди краще не допускати. Але до цього потрібно встигнути ... Ми не готові.

У юнака промайнула думка:

- Але ж я і є втручання, адже він може помітити мене.

   - Ти правий, є така небезпека. Аномальну поведінку він теж буде вивчати. Я на цей час заберу тебе з землі, подалі.

   - Ти що, серйозно, ти забереш мене у космос?

   - Доведеться, тебе необхідно або спалити, або відвезти. - Перспектива згоріти юнака ніяк не влаштовувала. - Але я тебе не для того модернізував, щоб потім знищити, в мене є плани, і ти в них головний. Будівництво Імперії наша головна ціль.

   - А далеко ми полетимо?

   - Далеко! ми сховаємося в первинному ефірі, на жаль, там нічого для тебе цікавого немає. Там просто нічого немає, нескінченна порожнеча. В ефірі руйнівник нас не відшукає.

   - А що потім?

   - Потім я привезу тебе назад, і ти, як ні в чому не бувало, знову підеш у школу. У вас на планеті кожен день зникають тисячі людей. Тож зникнення ще одного ніякої підозри не викличе.

   - Це добре, але я прийшов за новими комплектами. Можна ще зробити?

   - Я зроблю, однак потрібно налаштовуй місцеве виробництво, гра виходить з-під контролю. Це стає небезпечно. У твоєму варіанті краще викупити збанкрутілий інститут.

   Юнак спантеличений їхав додому на приміській електричці. Сказати батькові, щоб купив цілий інститут, це було круто. Але ж його батько теж не промах, останнім часом він круто розмахнувсь. Як наслідок з’явились нові неприємності, податкова все частіше проводила повірки. Почали приходити дивні люди з пропозицією придбати підприємство. Батько вважав що це мер, цікавиться його справами. Однак поки що справи йшли добре, запрацював новий цех по переробці сміття.

«Зроблю окремий кабінет» з такими думками юнак прийшов додому.

   - Чого ти такий замислений? - Мама вже з обережністю дивилася на сина, він останнім часом сильно змінився, вона починала його не розуміти.

- Влад пройшов у кабінет до батька. Михайло Степанович щось підраховував на комп'ютері.

   - Влад заходь. Чим спантеличений? - Юнак сів на стілець.

   - Я тебе починаю побоюватися. – Михайло Степанович, уважно подививсь на сина, за тобою стоїть сила, але чи зможеш ти протистояти системі. Купити інститут, навіть який розорився, це не мішок картоплі на базарі. Це непросто.

   - Це непросто, але ти впораєшся, ти ж мій батько.

   - Б'єш на моє самолюбство. Податкова вже нами починає цікавитися, я поки відкуповуюсь, але що буде далі невідомо.

   - Завод повинен бути!

   - Так задаєш ти мені задачки, - Михайло Степанович відкрив Інтернет і увійшов на сайт фірми, яка проводила тендерні процедури.

  

                             ***


Захоплення пройшло чітко неначе по інструкції. Джип під'їхав до юнака який йшов по тротуару, з нього вийшов чоловік.

   - Ви не підкажете, тут десь є вулиця Академіка Віхтика? Судячи з карти повинна бути тут, але ця вулиця не та.

   - Ні, ви помилилися, вулиця Віхтика знаходитися навскоси цієї, розверніться і геть по тому провулку ви потрапите на потрібну вулицю. - Хлопець перекинув портфель через плече і пальцем ткнув у потрібний напрямок. В цей час з дверей машини висунулась п'ятірня, схопила його за руку і затягла всередину.

   - Що ви робите, я не зрозумів? - Хлопець намагався чинити опір, він схопився за дверцята.

   - Заткнися, щеня, - чоловік, що стояв біля джипа, відірвав руку і проштовхнув хлопця всередину машини. - Не будеш смикатися, відбудешся легким переляком. Ми з тобою прокотимося в одне місце, поговоримо і відпустимо. Будеш сіпатися, порвемо на шматки. Уяснив?

   - Зрозумів! - Влад подивився на двох бугаїв, що сиділи з боків.

   - От і молодець, - один з тих, що сиділи звідкись дістав мішок і накинув хлопцеві не голову.

   - Не треба мішок, я нічого не скажу.

   - Не скажеш, ми в цьому не сумніваємося. З двох сторін пролунав дружний сміх. - У нас всі мовчать ... на тому світі.

   - Але ти не бійся, тебе не зачеплять.

   - Ми його взяли, їдемо на рибалку, - почулася розмова одного з чоловіків по мобільному телефону. Решта шляху пройшла в повному мовчанні.

   Джип їхав довго. Влад спочатку намагався рахувати секунди, але потім збився і залишив це заняття. Але десь у підсвідомості секундомір продовжував працювати. І тому, коли джип зупинився, юнак точно знав, вони їхали близько вісімдесяти хвилин. Перерахувавши по середній швидкості, у нього вийшло сто кілометрів від міста. Дверцята відкрилися і з юнака, нарешті, зняли мішок. Машина стояла у дворі якогось особняка. Територія навколо будинку була обгорожена цегляним парканом метрів п'яти висотою. За парканом виднілися високі сосни. Щось знайоме відчулося в навколишньому оточенні, чи то віковий ліс, до якого вже звик Влад, чи то специфічний і приємний запах хвої. Спочатку юнак хотів в машині накостилять здорованям, але передумав, його полонила ще й цікавість. Як події підуть розвиватися далі?

   - Чого головою вертиш? - Один з бугаїв заліпив юнаку долонею по вуху.

   - Ой, боляче, чого б'єшся, - Влад схопився за вухо. Але чомусь болю він зовсім не відчув, а захисний жест проробив мимовільно.

   «У тебе є два режими дії і сприйняття навколишньої обстановки, бойовий і творчий. У бойовому режимі ти зовсім не будеш відчувати болю. Шкіра переходить в стан броні. У м'язах включаються в роботу додаткові стіокрільні зв'язки. Запам'ятай - в бойовий режим ти повинен входити у виняткових випадках, тільки тоді, коли над тобою і твоїми близькими нависає смертельна загроза. У бойовому режимі захисний шар шкіри може пробити тільки бронебійний снаряд, випущений із зенітної установки. У цьому режимі ти можеш себе видати. Постарайся без необхідності в бойовий режим не входити.

   Бажано в будь-якій обстановці залишатися в творчому режимі. У цьому режимі твої додаткові зв'язки працюють в третину сили. Захисний шар шкіри реагує сам на зовнішній вплив. Чим сильніше буде удар, тим менш чутливим стає ділянку шкіри, який отримав його. Шкіра та підшкірні м'язи зі зв'язками самі складаються в амортизаційний шар. Але певний біль ти все одно відчуєш, для того, щоб не втратити зв'язок з реальністю. У цьому режимі ти без проблем можеш розправитися з десятком міцних супротивників. Відповідні рухи з бойових мистецтв вже закладені в твою підсвідомість. І моя порада, поменше показуй, ​​що ти є супермен, як у вас кажуть. Наскільки я зрозумів, у вашому суспільстві це не прийнято. Все, йди і нічого не бійся, ти тепер найкрутіший юнак на планеті».

   - Ти чого, заснув? - Нова ляпас влетів Владу вже в друге вухо. Влад, нарешті, отямився від насівших спогадів.

   - Не заснув, а здрейфив, - пожартував юнак.

   - Ти дивися, він ще й веселиться, - один з чоловіків схопив Влада за комір і втягнув по сходинках в будинок. Протягнувши волоком юнака по коридору, він відкрив одну з дверей і кинув його в темну кімнату. - Кричати не треба, тебе все одно ніхто не почує, - за спиною гримнула залізні двері.

   - Ми на місці ... так, в комірчині ... добре, я думаю, посидить добу без води і їжі все розповість. - Влад почув все, про що говорив невідомий по телефону за дверима. Юнак підвівся на ноги і помацав стіну кімнати, вона була холодною і твердою. Камінь - зробив висновок юнак, постукавши кулаком по стіні. Звук відсутній, як ніби він лупив у скелю. Дивно, але він чув крізь стіну.

   - Сволота, виберуся звідси, повбиваю. Але, як не дивно, почуття страху за весь період з моменту його захоплення Влад так і не відчув.

   «Організм тобі сам скаже, коли буде справжня небезпека. Але на землі таке навряд чи можливо ». Влад весь час згадував незліченні розмови з роботом. Намацавши в кутку тапчан, він з насолодою розтягнувся і заснув. Молодий організм вимагав відпочинку.

   Брязкіт засува Влад почув крізь сон. Ввімкнене світло на мить засліпило очі. Поки юнак, закриваючись рукою від світла, намагався розгледіти хто увійшов, двері зачинилися і вони залишились удвох.

   Чоловік мовчки стояв біля юнака. Нарешті його вже можна було розглянути. Представницький спортивної зовнішності, починає повніти. У погляді відчувалася жорсткість.

   - Розповідай, - без вступу почав чоловік.

   - Чому ви мене схопили? Я подам заяву в міліцію!

На губах чоловіка з'явилася посмішка. Посмішка скотаря на бойні який приготувався різати бичка та любувався гарним вигином шиї.

   - Батько і мати, будуть тебе сьогодні чекати до вечора, потім почнуть дзвонити в міліцію, потім в морг. Завтра вранці вони вже місця собі не знайдуть. Через місяць вони повністю будуть сивим. Свого сина вони не дочекаються. Розповідай.

   - Я не знаю що розповідати, - Влад шморгнув носом і втерся рукавом. Юнак ще деякий час вирішив, поклеїти дурня.

   - Де взяв диски, дисководи і шоломи? І вільний, - додав чоловік.

   - Ааа ... це, - Влад все зрозумів. Жлоби, бабками вирішили не ділитися, краще людину зарізати, ніж дати йому заробити. Він згадав хто власник клубу, і які чутки ходили про його батька. Звичайні бандити, нанюхали гроші і жаба задавила. Йому стало гидко.

   Мабуть його думки відбилися на обличчі, бо незнайомець заїхав кулаком юнакові по обличчю.

   - Ти чого морду єхідиш, - наступний удар він нанести не встиг. Владу набридло, що його всі луплять. Він зловив кулак, підставив руку під лікоть і одним рухом зламав незнайомцю руку. Чоловік спочатку нічого не зрозумів, потім його заполонила біль, обличчя перекосилося. Він схопив вивернуту у зворотний бік руку і притиснув до себе.

   - Ще додати? Але чоловік не чув, він вив від болю.

   Двері відчинилися, і в кімнату увірвалися двоє костоломів.

   - Убийте його ... - крізь виття почув Влад. Але юнак не став чекати, поки в нього почнуть стріляти. Він підскочив до здорованя, який лупив його по вухах, і повернув удар. Лязгіт пролетів по всьому будинку, чоловік схопився за вуха, з під долоней пішла кров, він ще якийсь час постояв, дивно обертаючи очима, потім звалився на землю. Залишався третій, але він Влада не бив і в компанії викрадачів був старший. Він миттю оцінив обстановку і примирливим жестом підняв руки вгору.

   - Ми пожартували, це була гра, ми просто хотіли дізнатися постачальника товару, нічого поганого. Тільки інформація, ніяких трупів, ми цією справою не займаємося. Чоловік зі зламаною рукою вив і намагався поставити її на місце, другий як труп лежав на землі.

   - Що? - Тихо виговорив юнак.

   - Не зрозумів.

   - Я питаю, що тобі зламати?

   - Не треба, - в очах громили з'явився страх. Тваринний страх за своє життя. Великий солідний чоловік в один момент став нікчемою. А ще якийсь час тому в ньому панували зарозумілість, хамство, вседозволеність і відчуття переваги. І перед ким? Перед пацаном. Юнакові стало огидно.

   - Ти не бійся, я швидко це роблю. - Влад повільно попрямував до чоловіка.

   - Ось дивись, - той тремтячою рукою дістав пістолет і кинув на підлогу. Юнак зробив ще один крок. Щось у погляді юнака змусило здорового мужика втягнути голову в плечі. Він раптом став на коліна.

   - У мене діти.

   - А у них?

   - Ні, у них немає, це відморозки. Юнак повернувся де завивав Здоровань і ляснув його долонею по потилиці, той упав на підлогу й затих.

   - Значить, я тебе повинен пошкодувати, бо в тебе діти. - Чоловік закивав головою. В кімнаті стало тихо.

   - Ти головний?

   - Так, я відповідаю за операцію.

   - Тобі не здається, що ти її провалив?

   - Провалив. - Чоловіка страх потроху починав відпускати. Він зрозумів - йому руки, і ноги ламати не будуть.

   - І як ти тепер будеш звітувати перед шефом?

   - Він мене не вб'є, але тебе замовить точно, він не звик програвати.

   - Тоді відвези мене в місто. Цих до лікарні. - Ще п'ять хвилин хлопець і чоловік по черзі виносили з дому двох амбалов і запихали їх у машину.

- Важкі які, як мертві. – промовив юнак.

   - Тьху, сплюнь, - чоловік по черзі приклав вухо до грудей чоловіків, - живі, в лікарні вилікують.

   - Вас як звати? - Запитав Влад, коли джип уже під'їжджав до міста.

   - Вікторе Сергійовичу.

   - Спасибі що підвезли, Віктор Сергійович, - Влад взяв свій рюкзак і вийшов на першій тролейбусній зупинці. Джип поїхав далі.


                                         ***


   - Ну, Сергійович, розповідай як лохонулся з пацаном.

   - Якщо буду розповідати, не повірите?

   - Повірю, можливо.

 Віктор Сергійович дістав з кишені касету.

   - Тут запис, але тільки з дознавльної кімнати.

   - Став, будемо дивитися. - Афанасій Антонович зручно вмостився в кріслі. Щось з цим хлопцем було не так. Його син Віктор попереджав, що у цього шмаркача сили, як у здорового бика. Афанасій природно не повірив, не може старшокласник мати таку силу. Але в образі начальника охорони

прийшло підтвердження. Екран телевізора засвітився, на ньому з'явилася досить чітка картина подій, що відбулися в кімнаті. Найбільше його здивував спокій, з яким юнак розправився зі здоровим тренованим чоловіком. Як ніби він діяв під гіпнозом.

   - Можливо він був під гіпнозом? Кажуть, в такому стані людина все що завгодно може зробити.

   - Непомітно було.

   - Дивно, як би не знав тебе стільки років, подумав би що ти мене розводиш.

   - Ні, шеф, два напівтрупи в лікарні, це не жарти.

   - Гаразд, - Афанасій задумався, - іди.

   - А що буде з цим?

   - Не твоє діло.

Віктор Сергійович покинув кабінет шефа. Знаючи, що Афанасій не звик відступати, неважко було здогадатися, які дії він зробить.

   Добре, хоч немає запису, де я нюні розпустив, він подумки перехрестився і пішов.


                             ***


   Влад без пригод повернувся додому. Удома він набрав телефон Віктора.

   - Алло, - почувся голос на іншому кінці трубки.

   - Мені Віктора Опанасовича.

   - На дроті.

   - Це Влад, з приводу гонорару я сьогодні не прийду, з'явилася непередбачена затримка. Завтра в намічений час буду у вас, - в трубці стояла тиша. - Ти що, оглух, договір в силі. - Влад поклав трубку. Він уявив собі, як фізіономія була у Віктора на іншому кінці дроту.

   Цілих два тижні не відбувалося ніяких подій. Влад ходив до школи, проводжав додому Майю і ловив на собі заздрісні погляди. Навчання в школі йшло своєю чергою. У однокласників з'явилися розмови про свої подальші плани - хто збирався вчитися, хто йти на роботу, деяким татусі вже приготували власний бізнес. Майя збиралася вступати до медичного університету. Влад, як не старався, свого майбутнього не бачив. Нарешті він вирішив - спочатку виконає контракт з роботом, а потім думатиме, як вчинити далі.

   Неприємність спіткала його знову біля тих же сміттєвих баків. Він, як завжди, зрізав поворот і вирішив пройти навпростець. Вже підійшовши до контейнерів, він відчув небезпеку. Вона тисячами голок початку колоти організм. Юнак подивився навколо і нічого не побачив, за сміттєвими баками було порожньо. Але відчуття небезпеки не відступало. Шкіра на тілі інстинктивно починала тверднути, організм входив в бойовий режим. В голові у юнака вперше прокинувся страх. Страх не від небезпеки, страх від того, що її не видно.

   Страшний удар обрушився на голову юнака. Тільки тіло, яке увійшло в бойовий режим, зуміло витримати удар. Влад машинально схопився за голову, ще два удари обрушилися в груди. Від отриманого поштовхів юнак впав. Кілька секунд організм приходив до тями. Влад відкрив очі і підніс до них долоню. На долоні лежала розплющений куля, ще дві він намацав у себе на грудях, шкіру вони не пробили, але синці залишили великі. Ще кілька секунд юнакові було потрібно для аналізу ситуації, мозок, що знаходиться в бойовому режимі працював чітко, як потужний комп'ютер - відстань, траєкторія, сила вітру все було прораховано і визначено вікно, з якого робилися постріли.

   Молодий хлопець спокійно розібрав гвинтівку з оптичним прицілом. Він поклав її в звичайний непрозорий поліетиленовий пакет і, підхопивши його, повільно почав спускатися з дев'ятого поверху. Справу зроблено, клієнт отримав три кулі - одну в голову і дві в серце. Такого простого завдання і такої великої суми він ще не отримував. Ще одне таке завдання і можна буде побудувати квартиру в центрі міста, життя вдалося. Головне, щоб не зникла конкуренція. Насвистуючи популярну мелодію, хлопець прискорив хід і вистрибом за пару хвилин спланував на другий поверх.

   Спочатку він нічого не зрозумів. Потім у нього очі полізли на лоба. У наступну мить він зрозумів - квартири ніколи не буде. На другому поверсі на сходовій площадці стояв його клієнт і щось тримав у витягнутій руці. Ватяними ногами хлопець підійшов і заглянув в долоню. Там лежали три розплющені кулі.

   - Їж!

   - Що? - У хлопця їжачок покрився інеєм.

   - Їж!

Не задаючи більше питань, кілер заковтнув залізо.


***


      Опанас Антонович наради збирав рано. Позначалася давня звичка, вироблена в місцях не таких віддалених, де він відсиджував за гріхи молодості. Але цю частину своєї біографії він намагався не згадувати. Тому всю свою команду він привчив приходити на роботу в сім годин ранку, і о пів на восьму починалася планерка. Можливо тому мер дізнавався новини завжди першим.

   В цей день він помітно нервував. Доповідачів слухав погано і нетерпляче совався в кріслі.

Олівець в його руках вистукував на столі барабанний дріб. Працівники мерії по черзі встаючи доповідали обстановку на ввірених їм ділянках роботи. Справи в місті йшли як завжди, і прочуханів доводилося роздавати не багато. Але не цього чекав мер.

    Нарешті двері зали нарад тихенько відчинилися, увійшла секретар. Вона підійшла до мера і щось прошепотіла на вухо.

   - Товариші працюйте, замість мене Сиротін, - мер вийшов із зали. У приймальні топтався один з працівників охорони.

   - Пішли зі мною, - Опанас кивнув чоловікові і попрямував до себе в кабінет.

   - Доповідай.

  Увійшовший обережно покосився по сторонах.

   - Тут говорити можна?

   - Тут все перевірено і вилизано, можеш говорити не остерігаючись.

   - Все погано, - тихо почав чоловік. - Він у морзі.

   - Хіба це погано, це якраз добре.

   - Ви не зрозуміли, Костянтин в морзі, - ще тихіше промовив чоловік.

   - Оце поворот, - мер почухав потилицю, - розповідай докладніше. - На обличчі Опанаса проявилася заклопотаність.

   - У мене знайомий в центральному морзі, в приймальному відділенні. Він подзвонив і повідомив, що ввечері надійшов труп молодого чоловіка. Я теж подумав, що все в порядку, хоча від Кості не надійшов контрольний дзвінок. Але опис покійника не відповідав прикметам нашого клієнта. Я відчув недобре і попросив зробити знімок трупа мобільним телефоном та надіслати ММС. На фотографії був Костянтин. У супровідних документах значилося, що людина викинулася з дев'ятого поверху, коротше кажучи, суїцид. Природно я не повірив. І по своїх каналах дізнався, хто зі слідчих веде справу, і який опер першим прибув на місце події. Більше мені нічого дізнатися не вдалося ... Так, ще, - після паузи додав чоловік, - патологоанатом має розкривати труп, - він подивився на годинник, - вже зараз.

   - Так подзвони йому, нехай доповість нам в першу чергу.

   - Ні, не можу, він не входить в число довірених. Зайві свідки нам не потрібні.

- Хто слідчий?

- Такий собі Бурикін.

   - Чорт ... – Опанас вилаявся, - як відчував, що потрапимо в г… - Він з досади плюнув на підлогу. – Паперовий висновок патологоанатома, твій знайомий може побачити.

   - Він не гарантував, але сказав що постарається.

   - Поки вільний, далі я по своїх каналах буду працювати.

   - Які будуть вказівки?

   - Які вказівки ... - Опанас знову вилаявся, - твої вказівки вже в морзі, іди, не заводь мене. - Чоловік вийшов.

   Мер якийсь час думав, потім набрав номер телефону.

   - Вікторе Сергійовичу, зайди на хвилину. - Опанас не любив Віктора Сергійовича, почасти тому, що той був у минулому слідчим, почасти за те, що він весь час намагався підказувати Опанасу, що робити в тій чи іншій ситуації і, найчастіше виявлявся правий. Лідер, який звик командувати, підказок не любить особливо розумних. Але в його команді більш тямущої і зі зв'язками в міліції людини не було, і Віктора доводилося терпіти. Мер напряму місцевим міліцейським керманичам вказівок не давав, остерігаючись потрапити на гачок верхньому керівництву. Бо там, час від часу, шукали козла відпущення, щоб пропіаритись перед виборами.

   - Викликали, Опанас Антонович?

   - Сідай, - Антонович налив дві чарки горілки.

   - Ні, не буду.

   - Чому? - Брови у Опанаса злетіли вгору.

   - Я останнім часом п'ю тільки настоянку, здоров’я не те.

- У тебе бика здоров’я нема, що ти верзеш.

- М’язи ще нічого, а от підшлункова здає.

   - Точно, я зовсім забув, старію напевно, - мер встав і пройшов до бару.

Віктор з подивом дивився вслід начальнику. Така запобігливість не обіцяла нічого доброго.

   Нарешті чарки були наповнені і чоловіки дружно їх перехилили.

   - Треба визнати, Віктор Сергійович, губа в тебе не дурна, настоянку вибрав хорошу, дорогу.

   - Якісну, на травах, - Віктор понюхав чарку від напою і задоволено поморщився. Миттю чарка наповнилася знову. - Але ви мене не для цього викликали, як я зрозумів.

   - Ти правий, чорт, ти завжди правий, - мало не вибухнув Афанасій. Але швидко взяв себе в руки. - Проблема у нас стара, вірніше одна, яку ти не вирішив.

   - Не все вирішується, іноді потрібно домовлятися полюбовно. І я вам казав - не треба його чіпати.

   - С шмаркачами не домовляються полюбовно.

   - Не буду сперечатися, мені буде дорожче.

Віктор хвилину розмірковував.

   - У мене немає знайомих серед патологоанатомів, там закрита каста, вхід тільки для обраних.

   - От-от, - обличчя у Опанаса розпливлося в задоволеній усмішці. - Справа розписано слідчому Бурикіну, а він твій дружбан.

   - Колишній товариш по службі. – Якщо казати точніше.

   - Будеш мені розповідати? Горілки, либонь, бочку разом випили.

   - Тоді товариш по чарці, – мовив Віктор.

   - Друг, друг, може і колишній, тільки рибу ловити волоком в заповіднику, зауваж – незаконно, ти з ним зараз ходиш. – Єхидна посмішка з’явилася на обличчі Опанаса.

Від здивування Віктор звів брови. «Гад, досьє на мене веде» промайнула думка. Хоча нічого дивного в цьому не було. Всі знали про його пристрасть до рибної ловлі та ще й в місцях де звичайний громадянин навряд чи ризикнув це робити.

  - Тут справа в іншому, - продовжував мер, - Бурикін старий, тертий слідчий.

  - І дуже дорогий, - трохи подумавши, додав Віктор. - Він не змішує справи з бізнесом.

  - Але в тебе одного є до нього підхід. А він володіє усією необхідною інформацією, що знаходитися по той бік паперу, на якому написано «самогубство».

Віктор поморщився, він знав Петра, як самого себе, такого розумного і розторопного бульдога, який відчуває ситуацію наперед, в управлінні не було. І якщо Петро дозволить просочитися інформації наверх, то це буде дуже дорога інформація.

   - Двадцять.

   - Яких?

   - Зелених.

   - Ти мене хочеш розорити, - мовив Опанас, - це просто інформація два три слова.

Віктор з жалем розвів руками.

   - З меншою сумою в контору навіть не сунусь.

Мер підійшов до сейфа і дістав гроші. Закінчу з пацаном, спишу, твердо вирішив він, передаючи гроші Віктору. Тоненькі пачки купюр той акуратно порозсував по кишенях.

   - Тоді я пішов.

   - Успіху.

 Віктор Сергійович допив чарку й вийшов з кабінету начальника. Взагалі-то він узяв суму з запасом, обґрунтовано розраховуючи, що частина суми перекочує до нього назовсім.

Увечері він набрав телефон Петра.

   - Привіт Петруха.

   - Привіт Вітьок, є питання? - Петро посміхнувся, він чекав цього дзвінка.

   - Та так, проконсультуватися треба в одній справі. Я зайду, завтра в гості.

   - Приходь тільки в обід, о третій у мене доповідь, а вранці упізнання..

   - Добро, в обід буду.

                                             ***

   У Бурикіна Петра Андрійовича цей день розпочинавсь геть погано. Спочатку до нього в задок машини в'їхала панянка і пом’яла бампер. Після коротких перемовин він взяв з неї дві сотні зелених і поїхав. Більше його бампер не коштував. Одне було добре - машина стара не шкода. Настрій трохи покращився, але тільки до моменту, поки він не переступив поріг свого кабінету. Телефон верещав як недорізаний.

   - Алле, - Петро Андрійович схопив трубку.

   - Ти де лазиш, вже пів на десяту ... - з трубки почулася лайка. Петро відставив трубку від вуха для зменшення тиску на мозки. - Терміново до мене, - почув він останню фразу. Через дві хвилини він уже відчиняв двері свого безпосереднього начальника полковника Семиноженка.

   - Викликали?

   - Так, заходь, - полковник був абсолютно спокійний, наче не він тільки що лаявся в трубку. - Доповідь по стрільбі в казино мені на стіл. Зв'яжіться з Петрівною, у неї є інформація про професора. Все терміново! Зараз їду в главк. Мене з ранку викликали на килим у справі «казино», якщо ти його в найближчий день два не закриєш, відправлю на пенсію. Все, йди.

   - Добре, - Петро Андрійович вийшов з кабінету. Тебе відшмагали, так тобі і належить. Я був би начальник – я усім роздавав би, кожному своє. З філософськими думками він йшов по коридору. Підійшовши до кабінету, він знову почув тріскіт телефону. Що за день такий.

      - Алле, - з роздратуванням прогарчав в трубу.

   - Петре, тільки ранок, а ти вже ричиш, - з трубки долинув мелодійний баритон Сергія Івановича, давнього товариша та завідуючого відділом міського моргу.

   - А, Серьога, ти. Розумієш, спочатку панночка бампер пом'яла, потім шеф на пенсію почав відправляти, справи висять мертвим вантажем, працювати нікому. Печія замучила, все набридло, хочу у відпустку.

   - Ну, тоді приходь підлікуватися, може я настрій підніму.

   - Не можу, Серьога, доповідь писати треба, цей чинуша точно на пенсію відправить, він давно на мене зуб точить. Племінника хоче прилаштувати.

   - Цього дебільного ... – Сергій вклинився в монолог. - Не будемо погано говорити про нашу зміну. Ну, да ладно, доручи писанину практиканту, він кажеш це діло любить, а ми тим часом полічимось. - Якщо Сергій наполягав на відвідинах, а це було так, значить справа серйозна.

   - Як завжди ти мене на п’янку підіб’єш, зараз приїду, - Петро викликав практиканта і вручив йому купу папок.

   - Звіт шефові, ти в курсі справи, зв'яжися з Катериною Петрівною, вона підкаже. Часу тобі півдня, вистачить?

   - Чи встигну? - практикант діловито розкрив ноутбук, ґрунтовно всівся в кріслі начальника. – Так я вважаю що встигну, матеріал вже зібраний та систематизований, залишилось тільки викласти його в стислій та зрозумілій формі.

А з нього буде толк, он як в крісло всідається, як ніби воно його, відзначив про себе Петро.


***


   Морг зустрів Петра Андрійовича смородом і запахом формаліну. Штовхнувши знайомі двері, він опинився у володіннях недоторканної касти патологоанатомів. Входити сюди штовхнувши ногою двері, міг тільки він та ще кілька слідчих прокуратури. Навіть вищестоящі генерали відвідували цей заклад з повагою й острахом. Чомусь це місце нагадувало всім, що життя коротке, і обривається вона легко. Зате залишали морг усі з полегшеною душею. Ще не настав час - життя триває.

   - Привіт Петруха, - Сергій зустрів його дружнім рукостисканням.

   - Привіт, ну і смердить тут у тебе.

   - Це в тебе з незвички, попрацюєш тут з місяць, і все приходить в норму.

   - Ні, дякую, через місяць я тут врізав би дуба.

   - Не врізав, я теж так думав, коли мене відправили сюди на заслання, але нічого, звик. - Тим часом чоловіки рухалися по незліченних коридорах міського моргу. Сергій ніколи не починав розмову про справи з ходу. Він спочатку заводив розмову про родину, погоду, риболовлю, тільки потім побіжно переходив до головного. Сьогодні його понесло на спогади. - Я спочатку півроку не міг їсти в цьому триклятому підвалі, все вивертало назовні. З часом звик, коли багато роботи, вибирай покійничка по чистіше, клади зверху папірець і можна їсти. - Сергій посміхнувся, дивлячись на реакцію співрозмовника. У реакції вгадувався блювотний рефлекс. Нарешті він відкрив останні двері, і вони опинилися в залі розчленовування трупів. Петро не раз бував тут, але звикнути до обстановки ніяк не міг. Тільки в кінофільмах слідчі любили копатися в гниючих трупах, насправді вони старались цю процедуру оминути.

   - Тіло до нас надійшло, вчора. Вулиця Квартальна, твій район?

   - Так, але я не в курсі.

   - Просто до тебе ще справа не дійшла, чекають мого звіту. Самогубство, так написав твій опер, - Сергій подав папірець. Петро уважно вивчив доповідь оперуповноваженого. Він свідчив, що о дев'ятнадцятій нуль-нуль надійшов виклик ... Далі описувалася обстановка по приїзду оперативної групи, положення трупа, фотографії. В кінці цидулки значилося – юнак років двадцяти, двадцяти п’яти, самостійно викинувся з вікна під'їзду дев'ятого поверху. Слідів насильства на місці події виявити не вдалося. Петро знав опера, це був один з його доволі кмітливих підлеглих. Те, що слідів насильства знайти не вдалося, означало тільки одне, або він не дуже уважно оглядав місце події, або дійсно сталося самогубство. І це було добре, самогубство закривався швидко і без клопоту.

   - І що в цьому цікавого? - Петро подивився на обличчя молодого хлопця, що лежало на столі. Інтелігентні риси обличчя, коротко стрижена голова, розбита від падіння, нічого незвичного.

   - Подивився? Скоїлося це в твоєму районі. Ходімо тепер до мене в комірчину, - і Сергій потягнув Петра в бік.

   - Твій кабінет там, - Петро вказав пальцем на кімнату персоналу.

   - Ні, зачекай, - Сергій відкрив двері підсобного приміщення. Пропустив вперед Петра, потім щільно причинив за собою двері. - Там нас можуть почути, а тут точно знаю, могила, ні звуку назовні.

   - Ну і добре, - Петро присів на клишоногий стілець. Сергій тим часом усівся на табуретці, поклав серветку й заходився різати ковбасу та розкладати огірки.

   - Ти хоч не пустий приїхав?

   - Ну, ти ображаєш, - Петро дістав з-за пазухи пляшку настоянки.

   - Оо, ось це справа, і в житті з'являються різнокольорові фарби. - Він швидко відкоркував пляшку й розлив напій по склянках. - Ну, будемо, - чоловіки випили по першій. Настоянка знову опинилася в склянках. - Ти розумієш я зараз в серйозних роздумах, - Сергій зі смачним чавканням закушував соленим огірком, - опер написав що це самогубство і я, загалом, не маю нічого проти. Але! Є сумніви.

   - Не було б сумнівів, ти б мене не викликав. - Петро із задоволенням понюхав чарку з настойкою. - Як я її люблю! Ти знаєш я свого товариша теж на неї підсадив.

   - Молодий хлопець, здоровий,- тим часом продовжував Сергій, - м'язи накачані, на голові їжачок як у півня. Дорогий одяг, значить фартовий. І раптом кидається з дев'ятого поверху вниз. Зауваж, сам кидається, ніхто йому не допомагав, можна сказати - добровільно. До речі, слідів боротьби на ньому нема, на дев’ятому поверсі їх теж нема. Я зробив висновок - його совість заїла.

Уважний погляд Петра зупинився на товаришеві, він навіть перестав їсти.

   - Ти їж і ще по одній. За нього! - Сергій знову налив.

   - За кого?

   - За того хлопця, що лежить у мене на столі.

   - Ти чого, з глузду з’їхав, коли ми за трупи пили?

   - Значить треба починати, - задоволена усмішка з'явилася у Сергія на обличчі.

   - Щось ти недоказуєш. Мене викликав. Тільки не кажи, що у нього в кишені ключ від сейфа знайшов. Та й звідки ти взяв, що сам викинувся? Мій опер, вила, засунуті в стіг сіна не побачить, не те, що якісь подряпини. Кажи вже не тягни.

- Ну добре по порядку. Ти розумієш, перш ніж робити розтин я уважно дослідив його зуби. Під збільшувальним склом. Там на зубах виявилися незначні сколки. Спершу була думка що вони розкришилися від удару головою об землю, так в дійсності й сталося, але ще були порушення зубів з іншої причини. І я почав шукати ту причину.

Іноді Петро дивувався уважності і логічним побудов свого друга. Коли Сергій починав розповідати про свого пацієнта, як він їх називав, то видавав такі подробиці, про які патологоанатом в принципі не міг знати. За подряпинами, малопомітними внутрішніми змінами, він детально розповідав про звички пацієнта, його захоплення, життєвому укладі і навіть про родичів. Організм людини, завжди говорив Сергій, як пам'ять комп'ютера, все, що з ним трапляється, залишається записаним в його нутрощах і залишається назавжди, тільки треба вміти читати.

     - Ось, я й кажу, - Сергій продовжив жувати, - молодий, красивий, не бідний. Користується великим успіхом у дівчат - ні користувавсь. Машина є, схоже дорога, думаю, вона до цих пір стоїть за пару кварталів від місця події. Так, трохи не забув, вчиться в університеті на останньому курсі.

   - Ти ще скажи прізвище, домашню адресу і залиш мене без роботи. - Петро налив чергові півчарки.

   - О ... Правильно, по чарчині, і до обіду будемо як смички.

   - Серьога пожалій, я за кермом.

   - А ... тебе кожен патрульний знає. Навіть якщо будеш їхати задом наперед, все одно не зупинять. Взагалі цілком успішний хлопець, - продовжив Сергій про мерця, - і раптом викинувся у вікно. Можна припустити нерозділене кохання, хоча, якщо судити по його фізіономії, через любов він би цього точно ніколи не зробив. Нахабна безсоромна пика. Не люблю таких. Але не в цьому справа. Коротше, мені стало цікаво, і я його почав потрошити. Далі ти знаєш процедуру - шлунок, наявність гематом, перевірка всіх нутрощів і інше, ти ж пам’ятаєш зуби.. І ось що я виявив в шлунку, - Сергій поліз у кишеню і дістав три невеликих шматка металу. – Ось що пошкодило з самого початку його зуби.

Петро взяв їх і уважно подивився. Щось у нього всередині пересмикнуло.

   - Ти дивися, це спеціальні бронебійні кулі. Їх проектували проти бронежилетів. Наші опера перевіряли, жилет будь-якої конструкції прошиває наскрізь. Я їх бачив цілими. Але сплющити?

   - Ось і я їх пробував подряпати ножичком, тільки ножик затупився, а їм хоч би що. Потер по напилку - ковзає як по льоду. І тут я раптом відчув запах.

   - Який? - Петро в подиві витріщився на Сергія. – який запах в твоєму смердогоні.

   - Такий легкий, ледве вловимий, але, тим не менш він є, не має ніяких сумнівів.

    - Ніякого запаху, тобі здалося. - Петро знову взяв у руки кулі, понюхав.

 Сергій налив знову по півчарки.

   - Я тебе чого запросив, мені звіт писати. Ось я прикинув, правий твій опер, зараз вся молодь з примхами, покінчив з життям той покінчив. - Петро тримав у себе в руці три шматки сплющеного заліза. Потім повільно поклав їх до себе в кишеню.

   - Роботи багато, додавати глухаря не хочеться. - І вони дружно перекинули чарки. - А взагалі, ти мені задачку підкинув, - колупаючи виделкою в шпротах, прожував Петро, ​​- таку сталь сплющити, це цікаво?

   - Запах відчуваєш? – Сергій потягнув носом повітря.

 Петро понюхав.

   - Ні! Глюки у тебе.

   - Я тебе не розумію, або ти постарів та втратив нюх, або мало випив. Ну, тоді ще по одній, - Сергій налив вже по повній. Друзі взяли в руки чарки. Товариш понюхав напій, - убієнний це кілер нової хвилі, - і перекинув склянку до себе в рот. У слідчого склянка залишився в руці, він вдруге втратив дар мови.

   - Ти давай пий, закипить. – Сергій знову смачно заплямкав.

- Тепер чую, з'явився запах, - зауважив Петро.

   - Оо, ось бачиш, запах є, - другий стакан, нарешті, зник у горлі. - Я тобі ще що скажу, але наливати не буду бо поперхнешся.

   - Кілера, змусила зжувати кулі жертва. Я не буду говорити, як це визначив, є секрети, але це точно.

   - Запах загус, - Петро потягнув носом повітря.

   - А ти кажеш смердить, гроші пахнуть, - патологоанатом уважно дививсь на свого товариша, той був схожий на бульдога який взяв слід.

   - Все, я пішов, Доп'ємо потім, - Петро встав і попрямував до виходу.

- Чуєш, Петруха, шукай синю сорочку, - почулося вслід. Сергій налив собі ще півсклянки залишок в пляшці.



***


Петро Андрійович залишав морг з різними почуттями. Найперше почуття, яке з'явилися, почуття небезпеки. Але після п'яти хвилин роздумів воно пішло. Швидше за все, тут щось інше, незрозуміле, але Серьога прав, грошима пахло точно.

   Тому слідчий не здивувався дзвінку свого старого друга. Він знав, у кого його колишній колега працює і які завдання виконує. І з трубки разом зі знайомим голосом потягнуло запахом зелених. От у Серьоги нюх, Петро з хорошим настроєм ліг спати.

    Практикант доповідь написав правильну, все розклав по поличках і навіть заклав думку про недостатні повноваження у цій справі у слідчих міліції. Полковник, хоч і скривив незадоволену міну, все одно справу здав у прокуратуру. І з плечей слідчого Петра Андрійовича одна справа звалилася, але залишилося ще шість інших.

   Шість справ одночасно, ще нічого, з цими думками він повертався до себе в кабінет. Під дверима його вже чекав Віктор Сергійович. Петро подумки потер руки.

   - Привіт, Петро, - з дружньою посмішкою Віктор потряс руку товариша.

   - Давно тебе не було давно, я вже грішним ділом подумав чи не сів ти в тюрму за свого хазяїна, давно пора, - Петро відкрив кабінет і жестом запросив друга кімнату. Віктор пройшов, сів на стілець.

- Щоб ти здоровий був зі своїми дурнуватими жартами. Сезон зимової риболовлі ще не настав, от я і не заходив.

   - Так ще тільки осінь, - Петро подивився у вікно, єдине дерево дійсно вкрилося жовтим листям, а по небу пливли важкі свинцеві хмари, готові в будь-який момент пролитися дощем. - Точно осінь, взимку таких хмар немає.

   - Ну, до зими ще дожити треба.

   - А що, є сумніви?

   - Та взагалі-ні, якщо ти допоможеш.

   - Ти знаєш, все, що не протизаконно, мені потрібно до пенсії допрацювати. І на пенсію пожити. І спростувати статистичні дані про те що чоловіки тільки доживають до пенсії, потім у ящик.

   - Оптиміст ти Петруха, і це після тридцяти років роботи в органах.

   - Останнім часом здаю, начальство вже натякає, що пора виходити на відпочинок. Ну чого ж питай?

   - Я працював у системі, нічого такого, що є таємницею слідства.

   - Нема нічого такого. – Товариш зробив жест рукою даючи зрозуміти що все в межах закону. - У мене є знайомий, син його вчиться в університеті. Нормальний хлопець, відмінник, спортом захоплюється, хороший хлопець, ні з ким не конфліктує і вчора зник. Природно, знайомий в трансі, всі лікарні та морги обдзвонив. І знайшов, зв’язки зробили своє, в міському морзі є схожий юнак, тільки до нього його не пустили.

   - А я тут причому?

   - Це твоя справа, в твоєму районі, а краще тебе ніхто інформацією не володіє.

- Поки не чув, зараз взнаємо,- Петро почухав потилицю потім набрав номер телефону.

   - Світлано Іванівно, принесіть мені, будь ласка, сьогоднішні справи. - У трубці щось говорили. - Добре несіть.

   - З моргу тільки що надійшла справа, здається на твого клієнта, зараз все побачимо. А поки давай по кофейку. Ковтнути чогось ароматного. Минуло кілька хвилин. Петро Іванович зварив кофе та налив по чашках. В кабінет увійшла розпорядник справ, в руках у неї була тоненька папка.

   - От і добре, - Петро відкрив папку й занурився в читання. Віктор уже допив свою каву, і нетерпляче совався на стільці.

   - Самогубство найчистішої води. – Слідчий притулив пальця до рота, показуючи що все записується. - Ми, звичайно, проведемо всі належні дії, але я думаю, як тут написано, так і є. - І віддав папку Віктору. Віктор, в свою чергу, уважно переглянув фотографії, прочитав доповідні оперуповноваженого і висновок патологоанатома. Краєм ока він бачив, що Петро щось рахує на калькуляторі. І коли відірвався від читання перед ним лежав калькулятор з двадцятьма п'ятьма тисячами на екрані. Слідчий пальцем на столі намалював знак американського долара.

    - І ... - Віктор здивовано подивився на цифри, потім на товариша.

    - Все просто, люди валяться з вікон, молоді, жалко.

    - Але? - Віктор, мовчки, тицьнув пальцем в папку і розвів руками, не розуміючи за що така сума.

  А Петро просто вирішив закотити ціну і подивитися реакцію клієнта. Реакція виявилася передбачуваною. Клієнт платити не хоче. Він дістав з кишені кулі і виклав на стіл. Віктор спочатку нічого не зрозумів, потім узяв одну кулю і уважно подивився. Очі його округлилися, він знав призначення даного предмета. Але його стан викликав запитання. Здивований чоловік чекав пояснень. Душа Петра співала, гроші у нього будуть. Обличчя Віктора спотворилося від злості. Але він себе стримав і натиснув на калькуляторі кілька клавіш. Петро подивився на екран, там світилися цифри - п'ятнадцять тисяч. До «джипа» не вистачало ще три тисячі, він вже подумки розділив гонорар між собою і Сергієм і додав до своїх грошей накопичених на покупку машини.

   - Давай краще я розкажу, у що потрібно одягатися, йдучи на риболовлю, - промовив він, у свою чергу, натиснувши кілька клавіш.

   - Я знаю у що, але ми не на базарі. Все одно з сімейного бюджету зайву суму не виділю, - Віктор набрав наступну комбінацію і провів рукою по горлу, даючи зрозуміти - більше немає.

   - Добре, я тобі і так скажу. Риба, виявляється, любить синій колір. Кажуть, хто носить сині сорочки, той завжди з уловом. - Віктор, мовчки, виклав на стіл конверт, який вмить перекочував у кишеню слідчого.

   - Піду я займатися похоронами, друг як не як, мені організовувати доведеться. Віктор Сергійович встав, зібрав кулі і попрямував до виходу. Він відчинив двері і ступив на поріг.

  - Віть?- гукнув слідчий.

  - Так.

  - Лати то виявилася міцними, - Петро посміхнувся. Віктор зачинив за собою двері. Все, що йому було потрібно, він дізнався. Навіть колір сорочки, в яку був одягнений Влад, коли в нього стріляли. І він залишився живий. Щось нехороше ворухнулося в голові чоловіка. Він одразу згадав, як цей юнак розправився з двома тренованими, здоровенними мужиками. Як всякий прагматик і нормальна людина Віктор не вірив ні в бога, ні в диявола. Але тут здавалось витала невидима надприродна сила. З тяжкими думками він поїхав до шефа.

   Петро перелічив гроші і відправився в автосалон. В цей день він відставив убік усі свої шість справ.

   



                               ***


   З каменем на серці їхав до шефа Віктор Сергійович. Він боявся, боявся за себе, за свою сім'ю, за своїх дітей. Опанаса він знав непогано, тому що в розквіт бандитизму і в часи великого поділу, був слідчим з особливо важливих справ. І непогано орієнтувавсь, хто в місті робив великі гроші, і якими методами. У підпорядкування до Опанаса він поступив всього три роки тому, коли останній тільки сів у крісло мера.

    -Ти мужик досвідчений, з головою, недарма раніше працював важняком, мені такі люди потрібні, - так мер запросив його до себе на роботу. І назвав зарплату, від якої відмовитися було неможливо.

  До моменту, коли Опанас став мером, він вже встиг прибрати до рук частину міста і лідирував в когорті тих, що вижили. Він навіть дав можливість піднятися кільком новим бізнесменам без винятку всі вони були кримінальні авторитети і в даний час очолював п'ятірку найбільш багатих і впливових людей міста. Він не сходив з екрану місцевого телеканалу, де доморощені журналісти захлинаючись розхвалювали мера і його діяння. Від «щедрої душі» доплачував стареньким кожен місяць деяку суму до пенсії, і ті платили йому своєю відданістю і голосами на виборах. А головне на екрані телевізора він був спокійним та врівноваженим, говорив повільно, простими фразами, старанно добираючи кожне слово. Відносини зі столицею складалися теж, як можна краще. Там теж люди стояли при владі свої з поняттями. Як виявилося з ними можна знайти спільну мову. Тому у своєму місті Опанас керував на правах місцевого царька. Але навіть після багатьох років керівництва, Антонович не забув методів роботи, з яких починав, і зрідка балакучих, інколи знатних людей міста, які намагалися проявити самостійність і не дуже згідливих, знаходили підстреленими в різних частинах країни та за кордоном. Однак ніхто не пов'язував прикрі пригоди з шановним ім'ям. Плачучі над могилами і проклинаючі його матері та вдови в розрахунок не йшли. Віктор Сергійович чітко усвідомлював - його життя в небезпеці. Опанас не відступить, він буде йти до кінця і все змете на своєму шляху, як закусивший вудила кінь. Те, що хлопця цього голими руками не візьмеш, Опанас зрозуміє, можливо вже зрозумів, але залишаються ще його мати, батько, врешті-решт, може бути, що хлопця є дівчина. У хід піде все. Але мета повинна бути досягнута.

   Переставляючи ватяні ноги, Віктор Сергійович зайшов у кабінет шефа.

    Опанас, мовчки, сидів за столом і пив настоянку: «У мене настоянку навчився пити, свиня», - пробурмотів сам до себе Віктор.

   - Бачиш, твою настоянку, п'ю, - шеф підняв чарку.

   - Тоді мені теж, щось в роті пересохло.

   - Ги, ги ... боїшся мене, - на обличчі з'явилася усмішка.

   - Не боюся - побоююся!

   - Оце діло, бояться не потрібно. Хто ж боїться то це - мразь. - Мер сплюнув на підлогу. - А побоюватися потрібно! - Опанас налив другу чарку. Він не квапив Віктора, поспішати вже було нікуди. Віктор випив настоянку і сів навпроти шефа. Потім, мовчки, вийняв з кишені кулі і поклав на стіл. Опанас знову наповнив чарку Віктора, а сам тим часом узяв одну кулю. Він довго її розглядав, дістав зі столу лупу, і вже через збільшення оглянув розплющений шматок металу. Обличчя його ставало все похмурішим та злішим. Віктор випив ще.

   - От бачиш, ти мені ще потрібен. - Віктор не зрозумів, до чого хилить шеф, а той все ще розглядав шматки металу. - Ці кулі потрапили в нашого клієнта?

   - Так.

   - Ти перевірив?

   - Того вечора він був у синій сорочці, на одній з куль знайшли залишки синього волокна.

   - А як ти знаєш про синю сорочку?

   - Розпитав одного з батьків однокласниці. Вона казала, що над хлопцем ще насміхалися в той день з приводу синьої сорочки. На другий день він був уже в інший. На мою думку, він надів іншу сорочку не тому, що боявся глузувань - вона виявилася зіпсованою.

   Афанасій взяв в руки інші кулі.

   - Може, на ньому був бронежилет вдосконаленої конструкції.

   - Це кулі твердосплавні, з тефлоновим покриттям. У них шістдесят п'ять одиниць твердості. І взагалі учні у нас поки ще ходять без бронежилетів.

   - На що ти натякаєш? - Їдкий погляд уперся в слідчого.

   - Не натякаю, а кажу - методи роботи давно пора змінити.

   - Не твоє діло говорити про методи. Ось опущу тебе назад в г ... тоді будеш просторікувати про методи ... Але не це питання на порядку? На порядку розплющені кулі. Я знаю, що це за кулі, - роздратовано Опанас кинув на стіл шматки металу. Налив чарку настойки, і випив. - Я питаю, бронежилет може витримати?

   - Теоретично так, якщо з того ж самого матеріалу. Але є одне але.

   - Яке?

   - У яку частину тіла снайпер, як правило, посилає першу кулю?

   - У голову, - не замислюючись, відповів Опанас, він знав почерк Костянтина.

   - На одній з куль волокон не виявлено.

   - Диявол! Не людина він, нечиста сила!

«Сволота про нечисту силу заговорив» про себе пробурмотів Віктор.

  

Йому так і кортіло сказати. А я вам казав, не треба чіпати цього пацана, але шеф вибухне і нічого доброго не вийде. Нехай сам підійде до думки про мирне співіснування. Але про що насправді думав Опанас, Віктор не знав.

   А у Опанаса крутилися важкі думи. І, на жаль, жодна з них не була спрямована у мирне русло. Він навіть думки не допускав - змиритися з тим, що б шмаркач поставив його на місце. Невдача тільки розпалювала непокірну натуру мера. Він і в минулі часи, коли отримував відсіч, від якихось угрупувань, збирав волю в кулак і, врешті-решт, знищував супротивника з жорстокістю, що межує з божевіллям. Відступати Опанас Антонович, на прізвисько «носоріг» не збирався.

   - Так, - додав Віктор, - ще, машина кілера стоїть за квартал від місця події. Її ніхто не забирав.

   - Машину забери собі, в ДАІ оформлять заднім числом купчу. – «Підставити мене хоче» Віктор уже зі страхом подивився на Опанаса. Той перехопив його погляд. - Не бійся, підставляти тебе ніхто не збирається. А кілер знав, на що йшов, він сам вибрав свою долю. Так що закопаємо його і справі кінець. Машині нічого пропадати, - мер, як дбайливий господар, розпорядився долею чужого майна. Віктор не став сперечатися, він просто вирішив, одразу після оформлення документів знову її продати.

    Опанас Антонович встав, підійшов до холодильника, вмонтованого в стіну, і дістав звідти тушковану шинку, оливки і хліб. В окремому пакеті знайшлася зелень.

   - Щось без закуски думки погано повертатися, а подумати треба, - виклавши все на стіл, він знову налив чарки. Натиснув на клавішу виклику секретаря. Увійшла миловидна дівчина.

   - Настя, сьогодні мене ні для кого немає.

   - Зрозуміла, Опанас Антонович, - дівчина зникла за дверима.

   - Ось що, Вікторе, питання треба вирішувати, і не сподівайся, що я скажу - так ну його, хай живе. Це не в моїх правилах, ти знаєш. Ти серед нашої команди самий кмітливий, решта - просто бики. Мені плювати, що накриється бізнес мого сина, я йому зроблю новий. З пацаном треба кінчати. У нього є батько, мати, брати, сестри кохана дівчина. Його можна підірвати, спалити, врешті-решт підкласти атомну бомбу. І зробиш це ти, - Опанас тицьнув пальцем у Віктора. У того похололо на душі. То чого він боявся, сталося.

- Я не мокруху до вас не наймався, це не моя справа.

 - Тепер твоя. Ти думай, як це зробити. Закінчиш успішно відпущу, навіть бізнес дам. - Опанас замовк, випив чарку. Віктор зробив те ж. Найбільше зараз йому хотілося застрелити шефа, але пістолет у нього відібрала охорона, а у того напевно по інший бік столу лежав у зручному місці револьвер. Крім того, він був здоровим бугаєм, просто так з ним не впораєшся. - Навіть не думай, - шеф, немов читав його думки. Я не був би мером і не підпорядкував би собі це вшиве місто, якби не прораховував на кілька ходів вперед. - Він був правий, Опанаса можна було обізвати як завгодно, але тільки не дурнем. Мозки у нього працювали прекрасно. - У мене тільки одна біда, справу передати нікому, телепень мій наркотою захопився. Я знаю, чим це кінчається, - Він знову налив чарки. - Справа передати нікому, - приречено повторив він. Все-таки було в шефа слабке місце. «Це тебе бог покарав за убієнні душі» промайнула думка у Віктора.

   - Давай, Віктор, ми в одній упряжці - я так вирішив. Чоловіки знову випили.

   - Тоді треба його офіційно підставити, звинуватити в який-небудь афері. Наприклад, що він погрожує клуб підірвати і вимагає гроші. У клубі він був, його там бачила купа людей. Це свідки. Гроші помітим, передамо, на плівку зафіксуємо. Нехай з хлопцем воює державна машина. А проти державної машини не попреш, ніякий бронежилет не врятує. І доручити справу чесному слідчому, можливо Петру.

  Афанасій хитро посміхнувся.

   - От бачиш, мислиш вірно, не будемо більше мокрухою займатися. Якщо не знаєш, як вчинити - роби по закону, - на обличчі у Опанаса з'явилася єхидна посмішка. - Не дарма я тебе взяв на роботу, ти хоч і колишній слідчий, а наволоч не гірша за мене. - Він із задоволенням жував шматок шинки, заодно прихопивши кілька зелених стеблин петрушки. - Загалом, йди і працюй, у тебе тепер з'явилася мета в житті. Залишитися в живих і втопити пару чоловіків. Ги, ги ... - Афанасій заіржав як кінь, ще налив собі чарку. Віктору він більше не наливав. Це означало, що розмова закінчена. - І ти пам'ятай, на кону рід Вороніних. А якщо з цього світу зникне два роди, катастрофи не буде. Тому що перший рід мій, - і Афанасій знову заіржав.

Тільки вийшовши від шефа, Віктор зрозумів, що мав на увазі Афанасій. Він приречена людина, на собі давно поставив хрест, а з деяких пір на своєму сині теж, він же не дурень і бачить - в його роду нема майбутнього. Таку людину може зупинити тільки куля. І ясно, чому шеф вчепився в цього пацана. Для Афанасія головне - принцип, він отримував від боротьби кайф, і ось попався гідний супротивник. Тільки між жорнами виявилося життя Віктора Вороніна і його сім'ї. З важкими думками залишив адміністрацію мера колишній слідчий.


***

Влад сидів на лавці в парку. До обумовленого часу чекати було ще довго, і юнак заповнював прогалину в часі намагаючись відкрити у себе третє око. Або, як повчав робот - біолокаційний зір.

  Навіть його кристалічний мозок дивувавсь, як так виходить що люди не використовують свої можливості.

- Я тільки знімаю перепони перед твоїм мозком. – повторював робот. - Ти повинен усвідомити, можливості в тебе необмежені, необхідно прикласти зусиль і вивільнити таланти. Бо підсвідомість включається тільки в бойовому режимі. Але нею ти користуватись повинен тільки в крайніх випадках. Відкривай і тренуйся, перепони зняті. Людський мозок випромінює біологічні хвилі. Вони дуже слабкі - але вони є. Питання полягає тому, яким чином спіймати відображення. При великому бажанні ти зможеш його вловити. Тоді з'явиться можливість спочатку промацувати простір навколо себе на кілька десятків метрів. З часом ця відстань збільшиться до п'ятисот метрів, в бойовому режимі - півтори тисячі.

    Але скільки юнак не намагався, третє око у нього ніяк не відкривалось. Як не намагався він побачити, що робиться за спиною, нічого не виходило. Зараз, сидячи на лавці, він знову напружувався, намагаючись побачити, що роблять два бомжа за стіною дерев. Те, що вони там є, він точно знав, коли проходив повз, то чоловіки з синіми обличчями тільки-тільки, збиралися відкоркувати пляшку горілки. У Влада було як мінімум година на тренування. Даний контингент задоволення отримував повільно, марнуючи час за чаркою в високоінтелектуальних розмовах. Юнак зосередився, намагаючись побачити бомжів. Спочатку у нього як завжди нічого не виходило, але після великих зусиль, йому здалося, що він побачив жінку з коляскою, яка повільно йде в його бік. Вона пила якусь рідину з пляшки, видно було, як час від часу у неї закидається голова. Зображення проявлялося краще в міру наближення і, нарешті, із-за густих кущів вийшла молода мама, котячи поперед себе коляску. У руках вона тримала пляшку з наполовину випитим томатним соком. Уважний погляд Влада привернув її увагу, вона подивилася на юнака і посміхнулася, юнак посміхнувся у відповідь і відвів очі. Мама пройшла, і Влад знову зробив спробу побачити чоловіків, його зацікавило, про що ж все-таки вони розмовляють. Юнак вимкнув зовнішнє сприйняття і занурився у світ почуттів. Він знову побачив дорогу, де нещодавно йшла молода мама. Але тепер зображення проявилося більш чітко. З'явилася жінка з авоською, досить огрядна. Йдучи вона перевалювалася з боку на бік як качка. Через пару хвилин й вона вийшла з-за кущів. Важко хекаючи вона проплила повз нього. Юнак, не обертаючись, подивився назад і знову побачив маму з коляскою, вона вже допила сік і повільно котила коляску по доріжці. Він знову посміхнувся. Перевів погляд на своїх підопічних, їх побачити ніяк не виходило.

   Він напружився, розгледів лавочку, на якій нещодавно сиділи чоловіки, вона виявилася порожньою. Уважно подивився навколо, нікого не було. Влад піднявся і пройшов до того місця, де повинні були знаходитися бомжі. Почуття його не підвело, лавочка виявилася порожньою. Юнак оглядівся навкруги, неподалік стояв павільйон з продажу пива, за павільйоном прихованими від прямого погляду юнака знаходились двоє постових міліціонерів. Ось хто був винуватцем зникнення чоловіків. Всього-метрів сто, а говорив до п'ятисот метрів, Влад згадав слова робота і повернувся на своє місце. Тепер зрозумівши як користуватись третім оком він хотів вже просканувати більшу територію.

    Джип він побачив здалеку, з нього вийшло чотири чоловіки. Одного Влад впізнав, це був Віктор Сергійович, який брав участь у його викраденні, троє інших невідомі. Найбільше Влада здивувала їхня поведінка. Один з кінокамерою відокремився від групи і побіг вздовж парку, двоє інших вже повільніше розійшлися в різні боки і по дузі неспішно попрямували у напрямку до юнака. Віктор Сергійович нервово курив, поглядаючи на годинник. За кермом у машині сидів шофер і з кимось розмовляв по телефону. Влад в цей час пошкодував, що не може почути звук. Але все було попереду. Здалося у Віктора Сергійовича задзвонив мобільний телефон, тому що він дістав трубку і приклав до вуха. Кілька разів кивнув, поклав телефон у кишеню і попрямував до юнака.

   Оператор в цей час вже був за павільйоном, добре придивившись його можна було помітити серед зелені. Камерою він знімав лавочку на якій сидів Влад. Між ним і кущами відкривалася непогана видимість. Двоє чоловіків підійшли ближче до лавки і залишилися поза видимості. Нарешті Віктор Сергійович підійшов до лавки - вона була порожня. Віктор Сергійович присів і став чекати. Повз пройшла мама з коляскою. Порівнявшись з чоловіками, які стояли за кущами, вона здивовано окинула їх поглядом і пішла далі. Минуло півгодини. У Віктора Сергійовича задзвонив телефон.

   - Алло! - Номер у трубці не визначився.

   - Я бачу, ви приїхали разом з групою захоплення. - Віктор Сергійович здивовано покрутив головою по сторонах.

   - Ні, чому, сам?

   - Вам п'ятдесят два роки, у вас двоє дітей, вже дорослих. Як ви думаєте, вони розумні чи ні?

Віктор розробив просту схему підстави юнака. Постільки було відомо що він є розробником гри, на цьому бувший слідчий і побудував сценарій. Влад зажадав н отримувати гонорар готівкою, а Віктор володар клубу, уперся і сказав що вимушений сповістити податкову службу, постільки закон порушувати не збирається. На Що влад йому відповів що замінує клуб. Хазяїн вдав що погодився видавати гроші готівкою, але передавати її буде Віктор Сергійович, тому що Влад його знає. Далі діло техніки, двоє міліціонерів якби випадково з’являються в парку, оператор з камерою ховається в кущах та все знімає, гроші помічені та оброблені спеціальною краскою. Маленький вибух і все лице жовте у незмивній фарбі. І на додачу двоє понятих у парку. Все просто, примітивно, та достатньо щоб хлопця доправити до колонії. І все, гра залишається у Віктора Опанасовича.

   - Тоді чому ви вважаєте, що я, ненабагато молодший вашого сина, повинен бути йолопом.

   - Я не думаю, я виконую наказ, - Віктор Сергійович сказав чисту правду.

   - Так значить, мене хочуть позбавити моєї частки.

   - Гроші великі, ніхто не хоче з ними розлучатися, а ти сама слабка ланка.

   - Чому, якщо я ще школяр, мене можна обманювати, як у вас кажуть, кидати. Я що, не людина?

   - На жаль, кидають не тільки тебе.

   - Гроші хоч при вас?

   - Гроші тут, - він поплескав по кейсу.

   - Мічені напевно.

   - А ти як думав?

   - Судячи з прихованою камери за павільйоном і двом чоловікам, що ховається за кущами, ви так просто гроші віддавати не хочете.

   - Не я, а той, чиї вони.

   - І що ми будемо робити?

 Віктор Сергійович знизав плечима.

- Тоді я вам скажу, візьміть кейс пройдіть за павільйон, потім по доріжці ще сто метрів, там ви побачите густі кущі бузку, серед кущів знаходяться ті кому вони конче потрібні. Віддайте їх і скажіть щоб якнайшвидше вшивалися. А я припиняю контракт. І прохання мене не турбувати.

   - Мені не хочеться з цією звісткою приходити до господаря.

   - Ваші проблеми - залишаються у вас! - Юнак відключився.

 Віктор Сергійович встав і попрямував до кущів. Через деякий час біля машини зібралася вся команда.

- Він розкусив нас. – Мовив Віктор.

- Звичайно, простий пацан, а ви тут цілу гру в шпигунів організували. По шиї врізати купюри в руки засунуть і все, свідків можна організувати скільки завгодно. – Охоронець зло сплюнув.

- Як би ти його знав, то дурниць не варнякав би.

Чоловіки так і стояли біла машини кожен думаючи про своє.


                           ***


   В комп'ютерному клубі програми почали виводити гравців з гри.

   - Опанасович, бабки назад, - незадоволені гравці стовпилися біля кімнати директора. Охоронець намагався заспокоїти розсерджених гравців.

 Але це були вершки суспільства. Викладати величезні гроші за гру могли собі дозволити лише діти багатих і впливових батьків. І невдоволення чад могло перерости в невдоволення батьків. Якщо враховувати ще той факт, що деякі чада заради гри відмовилися від наркотиків. Батьки готові були зробити все що завгодно і піти на будь-які жертви заради здоров'я свої дітей. Тим більше, по місту поповзли плітки про лікувальні властивості програми. У батьківській тусовці ходили наполегливі розмови про те, як деякі діти позбулися хронічних захворюванні. Клуб набирав популярності, ціни теж росли, але це все терпіли, і раптом гра припинилася. Охоронець вже спітнів, Віктор вийшов з кімнати.

   - Приношу всім вибачення за зіпсований сеанс, гроші будуть повернуті.

   - Послухай, Віктор Опанасович, я приїхав за чотириста кілометрів, - розсунувши юнаків, вийшов хлопець років двадцяти п'яти. - Витратив купу грошей на бензин, на проживання. Зрештою, я приношу гроші вашому місту. Контингент тих, що грають за останні кілька тижнів, ставав старший. У клуб на гру все частіше приходили хлопці до тридцяти років.

 - Тим, хто приїхав з інших міст, компенсація буде проводитися в кожному випадку індивідуально.

   - Ти мені локшину не вішай, я приїхав грати, - вже зі злістю вимовив хлопець. Охоронець напружився і присунувся ближче до хлопця. Обстановка загострювалася.

   - Товариші, я повторюю - приношу вибачення, почекайте трохи, може бути, щось зробимо. Зайдіть поки в бар, сьогодні напої безкоштовно. - Він зробив жест бармену. Той кивнув головою, даючи зрозуміти, що все чув. Обстановка частково розрядилася. Хлопець який приїхав здалеку зло подивився на охоронця.

   Віктор зайшов в кімнату і гарячково набрав номер телефону.

   - Так, слухаю, - пролунав голос.

   - Гра зупинилася.

   - Як зупинилася? Він же на іншому кінці міста!

   - Я не знаю як, всі комп'ютери встали, гравці нервують, я поки безкоштовними напоями погасив пристрасті. Але всі сидять, ще півгодини і вони почнуть громити зал.

   - Не сіпайся, спецназ викличемо.

   - Ти що д ... який спецназ, це бабки, ми все втратимо.

   - Ти на мене не кричи, шмаркач. Я господар і я вирішую, що в моєму місті працює, а що ні.

   - Ти не розумієш, ми втратимо всі гроші, він просто переїде в інше місто, - Віктор завівся, - це в тебе бабок купа. А мені що, на панель йти? Так там за мій з ... нічого не дадуть.

   - Гаразд, не нервуй, зараз що-небудь придумаємо, - Опанас спересердя розбив трубку. Ще пару хвилин крокував по кабінету. Дістав мобільний телефон, набрав номер.

   - Ну що?

   - Він розкусив нас і погрожував вимкнути гру.

   - Я тобі м ... за що гроші плачу? Гра вже вимкнена.

   - Як? Він же на іншому кінці міста!

   - Не знаю, в клубі вже бунт, там іногородніх повно. Що хочеш роби, проси, ставай на коліна, валяйся в пилу. Але через п'ятнадцять хвилин, щоб гра була включена, інакше твої діти закінчать життя в лазні. Ти знаєш, що це таке.

    Віктор Сергійович довго дивився на екран погаслого мобільного телефону. Опанас відіграється на ньому. Те, що він все життя оберігав, те для чого він жив ... Він пригадав розмову. Опанас завжди виконував свої обіцянки. Корінці залишкового ще не сивого волосся - побіліли. Троє в машині запитливо дивилися на нього. Вони здогадалися, що йому сказав шеф. І тепер кожен приміряв сорочку на себе, він міг виявитися наступним.

   - Для чого я живу? - Звернувся він до самого себе. - Я дожив до сивого волосся і опинився в го ... - Віктор, ні на кого звертаючи уваги, розмовляв сам з собою. Я цю скотину оберігав, скільки років на нього поклав, і це така подяка, застрелю суку.

- Ти соплі не розпускай, провалив завдання – відповідай. – Охоронець на прізвисько Груздь з презирством подивись на Віктора.

- В тебе діти є.

- Ні нема, - Груздь знизав плечима, при такій роботі краще не мати.

   - Ти не переживай, що-небудь придумаємо, - намагався заспокоїти Віктора оператор. - Подзвони хлопцю, скажи, операція відмінена, пообіцяй, все буде як раніше, наплети щось.

   - Я не знаю його номер, а в мене всього п'ятнадцять хвилин. - Із ока викотилася скупа сльоза, - поріжу на шматки пса поганого, я його мерську пику в кислоту засуну ...

   - Не психуй, - охоронець взяв ініціативу на себе, - тебе до нього вже не допустять, зараз потрібно рятувати становище. Поїхали до хлопця додому, нехай батьки зв'яжуться. Вони точно знають його номер. - Це була ідея. Віктор Сергійович вхопився за неї, як потопаючий за соломинку.

   - Поїхали.

   - Джип рушив з місця.

   - Стій, - Віктор торкнув шофера за плече.

   - Що трапилося?

   - Він сказав, щоб я ні за яких обставин не втягував сім'ю - табу.

   - Не бійся він всього пацан, дурниця, - Груздь дістав пістолет, - зараз притиснемо, подзвонять і все запрацює.

   - Ні, нікуди не поїдемо, - Віктор уперся.

   - Я сказав, поїхали, я приймаю керівництво операцією, ти відсторонений. - Віктор машинально потягнувся за пістолетом, дуло ткнулось йому в скроню.

   - Ти здохнеш раніше, ніж твої діти.

   - Груздь, вгамуйся, це ж Сергійович. - Оператор спробував розрядити обстановку.

   - Мені шеф наказав, якщо він здрейфить, пустити в розхід. Хтось проти? В машині запанувала тиша.

   - Ти ризикуєш головою, ти не знаєш, проти якої сили йдеш, - промовив блідий Віктор.

   - Заткнися, ти провалив завдання, я під кулю не піду. Поїхали. - Шофер повільно торкнув машину. Об'їжджаючи парк стороною він виїхав на дорогу до центру міста. Дорога була об'їзна і по ній машини їздили рідко. Вдалині двоє чоловіків з чимось копошилися на узбіччі дороги. Повільно набираючи швидкість, машина підкотила до невідомих. Вони намагаються відкрити невеликий кейс. Нарешті кейс відкрився, і з його нутрощів щось пихнуло з’явивсь жовтий дим, додолу посипалися папери. Підхоплені вітром вони полетіли по дорозі. Один з чоловіків різко схопився і побіг на дорогу, намагаючись зловити віднесені вітром папірці. Зіткнення уникнути не вдалося. Шофер хоч і загальмував, але удар кинув чоловіка на землю.

   - Чорт, - вилаявся шофер, - якого ... - Він вискочив з машини. На дорозі лежав чоловік бомжуватого вигляду, весь у жовтій красці і тримав у руці зім'яті купюри зеленого кольору.

   - Ви чого, мужики ... ви ж мене вбили, - бомж втягнув голову в плечі і з силою стиснув гроші, наче хтось хотів їх забрати.

   - Ти гидотна бродяча, ти чого під машину кидаєшся? - Шофер схопив бомжа за комір і потягнув назад до узбіччя.

   - Придурок, п'янь болотна, - лаючись, шофер сів за кермо.

   Охоронець торкнув його за плече.

   - Чого тобі? - Він зі злістю подивився на сидячого за спиною охоронця.

   - Ти не на мене дивися, ти вперед подивися. - Шофер обернувся. Посеред дороги стояв юнак в окулярах і дивився на джип. Віктор Сергійович зіщулився. Оператор забув про свою камеру і тупо втупився на юнака.

   - Це він? - Шофер кивнув на Влада.

   - Так, це він.

   - Ну, чого, хлопець як хлопець, поговоримо. - Шофер і Груздь з пістолетом вийшли на дорогу.

   - Чуєш, хлопче, поговорити треба. - Груздь сховав пістолет і підійшов до юнака.

  Влад зняв окуляри і поклав їх у кишеню сорочки. Оператор згадав про камеру і почав налаштовуватися на зйомку.

   - Облиш, - Віктор Сергійович вирвав з руки камеру.

   - Віктор, ти що?

   - Сиди не рипайся, пристрелю. З машини не було чути, що говорить Груздь юнакові. Але той мовчав. По злому виразу обличчя охоронця ставало зрозуміло, його ігнорують. Нарешті він втратив терпіння і підняв руку, щоб схопити юнака за комір. Той, мабуть, цього і чекав. Блискавичний удар по ногах зрубав охоронця, як ніби невидима сила ломом вдарила людину. Хрускіт кісток почувся навіть у кабіні. Охоронець неприродно вигнувся назад і впав, при цьому вдарившись головою об асфальт. Юнак з наївно-винуватою посмішкою подивився на сидячих у машині. Шофер втратив дар мови. Він стояв збоку від охоронця. Коли той намертво звалився на землю, шофер спочатку подивився як валяється здоровий бугай, потім на худого юнака. У його голові слабо вкладалося, хіба таке могло статися, але факт залишався фактом.

   - Нічого собі, от це був би кадр, - тільки й зміг вимовити оператор.

   - Тому я й забрав камеру, за такий кадр ти будеш валятися як він. Ви ще не знаєте хто це такий. Віктор Сергійович вийшов з машини і розбив камеру об асфальт. На обличчі юнака з'явилася усмішка. Підхопивши завиваючого від болі Груздя, він дотягнув його до машини і заштовхнув на заднє сидіння.    - Буде кричати - заткни йому рот, і не здумай хапатися за пістолет.

   - Здається, у нашого мера з'явився конкурент, - задумливо мовив оператор. - А ми як г ... між двох вогнів. - Він подивився на неприродно вивернуті ноги охоронця. Тим часом Віктор Сергійович щось сказав водієві і той невпевненою ходою попрямував до машини.

   - Диявол, не дай бог потрапити під такі жорна. Я тільки відчув, як засвистів вітер, - шофер все ще перебував під враженням, - це не людина, він як робот, термінатор - блін.

Віктор Сергійович про щось говорив з юнаком, час від часу, поглядаючи на годинник. Нарешті, Віктор Сергійович дістав мобільний телефон і подзвонив. Через деякий час під'їхала машина і зупинилася поруч.   Він підійшов до джипа.

   - Значить так, мужики, ніхто нічого не бачив, Груздя - в травматологію до професора Бистрова. Все, побачимося пізніше. Джип з пораненим охоронцем розвернувся і поїхав.


***


  - Що ж ви, Вікторе Сергійовичу, ніяк не хочете мене в спокої залишити?

  - Не я з тобою воюю, з тобою в боротьбу вступила машина.

  - Плював я на всі ваші машини, у мене самого є машина, крутіша вашої.

  - Може бути, останнім часом я в цьому переконуюся все більше і більше.

  - Ви, Вікторе Сергійовичу, чоловік з досвідом, підкажіть, що мені робити, щоб зупинити вашу дурну машину.

   - Зупиняти треба не машину, а машиніста, а він некерований, він воїн і не відступиться. І не тому, що ти ворог або конкурент, тебе він вважає ніким, пустим місцем. Але парадокс полягає в тому, що ситуація розвивається не за його сценарієм, а з цим він ніколи не змириться.

   - Ну не йти ж мені в мерію і починати влаштовувати погром.

   - Це було б просто нерозумно, тоді у війну вступить справжня армія, і я не думаю, що ти зможеш битися з танками.

   - Ні, танкам я не противник, вони сильніші, - на повному серйозі відповів Влад.

  - А чому ви з таким завзяттям за мною женетеся? Ви що, не можете відмовитися? Мені було б простіше, - юнак подивився на Віктора, - ви мені подобаєтесь, ви не такий закінчений придурок як вони.

   - Я ж тобі казав, у мене діти. А Опанас ні перед чим не зупиняється.

   - Значить ви зі мною в одній упряжі.

   - Виходить так, тільки лямку тягну в іншу сторону.

 Юнак усміхнувся.

   - Так що робити?

   - Є в мене один план, мені здається він повинен спрацювати. Сергійович докладно виклав, які можна вжити дії. - Тільки його треба буде прибирати, і це зроблю я.

 Влад трохи помовчав.

- Може обійдеться й без цього, - вимовив він, трохи поміркувавши. Те, що у нього під час трансу біополе посилюється в кілька разів, він знав. Але як його застосувати, як він може впливати на іншу людину, Влад не знав. Пам'ятав тільки слова робота «з кожним індивідуально» ти сам відчуєш що робити.

   - Гру необхідно запустити, мені потрібно доповісти, що з тобою домовилися. Я скажу, що притиснули твоїх батьків, ти вже вибач.

 Сергійович знову подзвонив.

   - Ми у його батьків, він зараз приїде. Гру повинен запустити.

Віктор з юнаком сіли в машину і поїхали.

   У клубі знову запустилися ігрові комп'ютери, привітно закліпав блакитними екранами. Публіка в залі підбадьорилася.

   - Я вже хотів розгромити цю лавочку, - хвалився іногородній, він мені гроші повертати зібрався, а в мене повно грошей. - І він, допивши пиво, попрямував до свого комп'ютера. Там у віртуальному просторі все було справжнім, він був героєм і коханцем, він був найрозумнішим і прозорливим, там він помирав і воскресав, там він рятував галактику.

    Віктор Опанасович з полегшенням зітхнув. Набрав номер мера.

   - Все в порядку, гра працює, - і поклав трубку. Потім подивився на свої руки. Тремтіння ще пробивалось.

   - Охоронець витер піт з лиця. Такої напруженої обстановки в клубі не було з дня його заснування. Чоловік звик бити байдики і спати за столом з відкритими очима. Влаштовувати бійку з нащадками багатих батьків йому зовсім не хотілося, бо прекрасно розумів - тут він стрілочник. Але, слава богу, все вляглося. У клубі знову тиша. Непомітно перехрестившись, охоронець з поважним виглядом знову сів на свій стілець.

                                                    ***


    Опанас сидів за столом з суперечливими почуттями. Щось знову пішло не так, він не розумів що. Контрольний дзвінок, не продзвенів. Груздь, який повинен був підрулити ситуацію, зник.

   Невже він всіх замочив? По шкірі пробіг холодок. Нарешті задзвонив мобільний телефон.

   - Слухаю, Сергійович.

   - Тут Груздь трохи перестарався але, слава Богу, всі живі.

   - С юнаком уже можна розмовляти, він став більш поступливими. Ми батьків відвеземо на точку, з ним залишиться Груздь, я під'їду.

   - Чому він не дзвонить?

   - Мобільник у нього випав і розбився, трубку дати.

   - Не потрібно, дій.

   Знову задзвонив телефон, телефонував його син.

   - Гра працює, все в порядку.

  Опанас розслабився і налив собі чарку коньяку. Життя входило у звичне русло. Родичі велика справа. Батько за сина готовий іти хоч в пекло. У свою чергу, хороші діти відповідали батькам тим же. І тут він зловив себе на думці, а він інший. Він не піде на жертви заради свого нащадка, чи піде? Замислившись про сенс життя, Опанас налив ще чарку.

   До мерії під'їхала машина і неї вийшли двоє: великий чоловік років п'ятдесяти атлетичної статури і юнак сімнадцяти років, худий, високий, в окулярах. У дверях стояло два охоронці.

    Чоловік одному показав посвідчення, привітався з іншим.

   - Мене шеф чекає з цим юнаком.

   - Проходь. - Чоловік з юнаком пройшли. Охоронець зняв трубку і набрав номер.

   - До Опанаса Антоновича - Віктор Сергійович з хлопцем. Заліза немає. Отримавши ствердну відповідь, охоронець став на місце.

   - Він зараз зателефонує на другий пост і доповість. Як ти збираєшся пройти?

   - Це моя турбота, - Влад посміхнувся, для нього це було найпростіше - відповісти по телефону. І подзвонити на інший пост теж.

   - До Опанаса, зі мною юнак, - на другому посту вже стояв спецназ з автоматами. Але дзвінок з дозволом був. Спецназівці обшукали їх і пропустили.

   - Як тобі це вдалося? - Віктор здивовано глянув на юнака.

   - Я більше скажу, всі камери зараз прокручують картинку п'ятихвилинної давності, на пульті нас немає, для мера буде сюрприз.

   - Нарешті гостей зустрів третій пост. Це були вже громили Опанаса, Віктор знав усіх.

   - Привіт, мужики, вам шеф повинен був подзвонити, - Віктор кивнув у бік кабінету.

   - Що, шеф вирішив сам познайомитися з хлоп'ям? - На обличчях громил з'явилися усмішки. Один для проформи їх ще раз обшукав.

   - Проходь.

   - Настя є?

   - Ні, пішла додому, - завдання спрощувалося.

   - Віктор підійшов до кабінету шефа, пропустив юнака вперед, сам увійшов слідом, щільно причинивши за собою подвійні двері.

   Опанас когось набирав по телефону.

   - А, ти! Телефон накрився, ні мобільний ні простий, все виключили. А це хто? .. - І тут до нього дійшло, перед ним стояв той самий юнак. Він увійшов з Віктором, але його, Опанаса, ніхто не попередив. Трубка лягла на місце. Повільно в свідомість чоловіка починала проникати тривога. Не так він збирався зустрічати гостя. Не так. Він одразу згадав Груздя, раптом розбив телефон. Браві доповіді Віктора. - Підставив гніда! - Репліка призначалася Віктору. - Ти знаєш що з тобою тепер буде?

  - Поживемо, побачимо.

  - Погляд мера перемістився на юнака. - Так це ти молодий та прудкий?

  - Я той, кого ви весь час намагалися знищити. - На обличчі юнака грала наївна посмішка. - Мені набридло весь час чекати від вас неприємностей ось я тут. - Юнак усміхнувся дитячою доброю посмішкою. Вже машинальним рухом зняв окуляри і поклав у кишеню. - Ми до вас у гості. - Віктор тим часом стояв біля дверей.

  - Змовилися - сволота, - Опанас знову потягнувся до телефону, потім згадав, що той не працює. Кілька разів поспіль нервово натиснув кнопку виклику охорони. Тепер він пошкодував, що не встановив в кабіні приховану камеру. Але все одно - пару секунд і в кабінет заваляться його хлопці. Минуло більше ніж пару секунд, хлопці не поспішали, юнак поволі наближався, насолоджуючись, нервозністю хазяїна міста. У Опанаса був ще пістолет в шухляді столу, але він бачив розплющені кулі.

хто замовляє ... - Юнак замовк, впритул наблизившись до Опанаса. Той зрозумів - охоронці не прийдуть. Його ще недавній помічник стояв біля дверей, контролюючи ситуацію. Антонович сів у крісло.

   - Бачу тебе, все-таки, привела ця собака, - він кивнув на Віктора. Опанас не боявся, він ніколи не боявся, легкий холодок пробігав, це було, але боятися - ніколи.

   - Тобі розповісти скількох ти людей занапастив? Собака може тільки вкусити, а ти гієна, - Віктор сплюнув, він би із задоволенням розрядив обойму в патрона. Він і сам був не цукор, але у нього були принципи. Опанас дотримувався тільки одного принципу «я цар».

   - Я ще молодий і мені цікаво, - юнак підійшов впритул до крісла мера, - що рухає людьми, чому ви такий злий, чому люди вбивають один одного за гроші, за квартиру, за владу?

   - Тобі не зрозуміти, ти дурне щеня. Влада - це найбільша насолода, влада - це найсильніший наркотик. - Опанас тремтячими пальцями взяв сигарету і закурив. Влад підійшов і поклав йому руки на голову. Антонович спробував встати.

   - Сидіти! - Пролунав металевий голос. Сигарета випала з рота.

   Влад намагався побачити думки Опанаса Антоновича. Він посилив своє біополе і направив його в голову чоловіка. Спочатку він нічого не зрозумів, але все одно спроби не залишав. Минуло хвилин десять. Він не читав думок, він побачив закритий простір наповненій хаотичними електричними розрядами. Думки, емоції, все складалося з комбінацій розрядів. Юнак ще не вмів розшифровувати послідовність цих імпульсів, для нього думки представлялись а у вигляді хмар. Цю голову заповнювала чорна хмара. Світлих ділянок виявилося зовсім мало і, як він зрозумів, всі вони перебували в області задоволень. Він побачив дівчину, яка подобалася Опанасу, якусь лазню, але тільки частина, далі була чорнота. У глибині свідомості затаївся страх. Він його не показував, але цей страх керував усім, страх, з підсвідомості виходячи на поверхню, переростав у неосяжну злобу і жорстокість. Ця жорстокість і заповнювала весь мозок чоловіка. Юнак не знав, як лікується хвороба, але що це хвороба він зрозумів точно. На якусь мить йому навіть стало шкода дорослого чоловіка, всього боїться як маленьке цуценя. Лікувати він вирішив просто, із знищення чорної хмари та видалення страху. Він максимально посилив біополе і направив його на хмару. Піддавалася вона повільно і з великим опором. Тоді він зосередив зусилля на вогнищі страху. Він повністю випалив частина мозку, де засів страх. Потім поступово розсіяв хмару. В голові залишилися лише легкі перисті хмаринки. З'явилося світло, воно вперше заповнило простір. Юнак ще раз просканував мозок, джерело зараження було знищене. Він його очистив.

    Влад прибрав руки, відійшов і сів навпроти Опанаса.

   - Підходьте, Віктор Сергійович, присядьте біля мене. Я ніколи досі не займався лікуванням, це моя перша спроба.

 Віктор Сергійович дістав з шухляди пістолет, підсунув стілець і сів поруч з Владом. Він уважно дивився на шефа. При цьому одну руку тримав на рукоятці пістолета.

Зовні нічого не змінилося, Опанас як бовдур сидів у кріслі. Його можна було здавати в музей воскових фігур.

   - Ти його не вбив? - Юнак знизав плечима.

   - Не знаю, не повинен?

   - Живий, начебто дихає, он грудна клітка опускається і піднімається.

    У Опанаса Антоновича з очей почали капати сльози, через кілька секунд вони вже струмком текли по щоках. Віктор запитально подивився на юнака.

  - Я думаю, з нього виходить хвороба. Хмара пролилася дощем, це очисний дощ. - Влад встав, обійшов навколо столу, і знову поклав руку на голову. Хмарки сіяли дощ, він змивав чорний бруд з мозку. Юнак підійшов до Віктора і поклав йому руки на голову. У Віктора Сергійовича тільки в одному місці зачаїлась темна мала хмарка. Влад зважив це нормальним.

   - Ну, як? - Віктор постукав себе по голові.

   - Напевно, ви звичайний.

   - Ну і, слава богу. А що тепер з ним буде?

   - Я не знаю?

   - Тоді пішли звідси. Чоловік і юнак встали і покинули будівлю мерії.

   - Опанас наказав його не турбувати, - кинув Віктор охоронцям.

   - До побачення! - Влад випромінював саму люб'язність.

   - Тепер куди? - Віктор обернувся до юнака, коли дверцята машини зачинилися.

   - Зараз додому. І в мене буде до вас велике прохання.

   - Все що можу, - у Віктора, чомусь, раптом стало спокійно на душі. Він перестав боятися за сім'ю, за себе, за все і всіх. В душі настав мир, спокій і подяка. Він ледве сам не пустив сльозу.

   - Моєму батькові буде важко підіймати бізнес, він, як і ви, вже людина не молода. А мені потрібно школу закінчувати. Допоможете?

   - Без питань. - Віктор з готовністю відгукнувся, у нього з'явився новий шеф.

   - Заїдемо через пару днів до Віктора Опанасовича в клуб.

   - Добре, з Віктором проблем бути не повинно.

   На другий день вранці голова міста вийшов з мерії і пішов до церкви. Охорона здивовано проводила його очима. У церкві Опанас Антонович цілий день простояв на колінах.

   - С прозрінням сину мій. - Батюшка простелив під коліна чоловікові тоненький килимок.

     Ще через день керманич з'явився в мерії як завжди рано, написав заяву на відпустку і наказ, де Віктор Сергійович призначався виконуючим обов'язки голови міста в його відсутність.

    Віктор після змін, що відбулися з мером, став головним у команді. Його тепер боялися, Опанас повністю довірив йому управління справами. Економічний блок за порадою Віктора - мер доручив вести іншому заступнику. Це всі знали, і тепер він Віктор став головним босом.

    І він взявся за справу. Першочергово зібрав силовий блок міста на першу нараду.

   Він особисто зустрічав керівників відомств біля дверей залу нарад. Першим прийшов підполковник Притика, начальник спецназу. Потім генерал Борсуков, начальник МВуС. Останнім з'явився підполковник Мікулін, він командував розквартированими внутрішніми військами. Прокурор і кілька заступників теж прийшли на нараду, хоча напряму меру не підкорялися. Всі ці підрозділи, так чи інакше, фінансувалися мерією, і залежали тепер від нього. Начальник МВС взяв навіть Петра, сподіваючись використати його як буфер у випадку прочухана. Слідчий, Бурикін злегка нервував, адже він ще недавно розкрутив свого друга на кругленьку суму, а тепер потрапив до нього в підпорядкування. Свій дорогий джип, на всяк випадок, біля мерії світити не став. Приїхав на старенькому службовому уазику.

   Усі сіли за своїми звичними місцями.

   -Товариші відповідальні, - Віктор Сергійович на кожному зупинив погляд, - відтепер і до кінця роботи мера на своєму посту, а я припускаю, його ще переоберуть на другий строк, я буду вести цю відповідальну ділянку роботи, яка називається - правопорядок. Мер з цього моменту і до кінця своїх повноважень у справи правопорядку втручатися не буде, і не бігайте до нього - це зайве. Всі усвідомили? - Чиновники дружно закивали головами.

Чиновники переглянулися, такого повороту ніхто не очікував. Однак ніхто не злякавсь, гроші у них вже були і їх відбирати не будуть, можливо буде ще й спокійна, нормальна робота. Деякі з облич подобріли, напружена обстановка спала. - І ще, це остання нарада. Збиратися будемо в міру необхідності в робочому порядку. І не порушуйте, він ще раз показав на лежачий, на столі звід законів. Всі розійшлися.


***

    Влад їхав до Віктора Опанасовича з двояким почуттям. Він втрутився у святая святих у внутрішній світ людини. Чи схвалить син втручання в долю батька. Але і іншого виходу теж не було.

   - Влад не переживай, - Віктор Сергійович заспокоював хлопця. Ти зробив добру справу - вилікував ублюдка від злості, хоча його треба було вбити. Але ти добрий, це добре, тому я і погодився на тебе працювати. Віктор Опанасович, хлопець розумний і мені здається, у нього немає тої злоби, що була у татуся. Він в матір пішов, доброї душі жінка була, царство їй небесне, - він перехрестився. - Він тобі ще спасибі скаже. - Машина під'їхала до клубу. Охоронці їх вже чекали і послужливо відкрили двері машини. Останнього часу в клубі вже чергувало двоє.

   Віктор Сергійович перший раз йшов в цей клуб. Розмова буде серйозна.

Він знав, що його тезка наркоман, сам Опанас про це говорив. І як піде розмова, і наскільки адекватно зреагує господар, Віктор не знав.

    Однак тезка зустрів їх з посмішкою. Провів у свій кабінет, зачинив за собою двері.

   - Здрастуй Влад, здрастуйте Віктор Сергійович, - Віктор підсунув стільці. Юнак і чоловік сіли. У повітрі повисло незручне мовчання.

Першим вирішив розрядити обстановку сам Віктор Опанасович.

   - Я здогадався, це Влад попрацював з батьком. Сьогодні з самого ранку я був у нього, він знову пішов до церкви, сказав, що кінця життя йому гріхів не замолити. Мені здається, він нормальний, просто його мучить совість. Це те, чого раніше у мого татуся не спостерігалося. Як тобі Влад вдалося пробудити її у мого батька, це загадка, але факт. Я думав він кінчений, а тут ...

   - Я його вилікував, він був хворий. У нього мозок був чорним.

   - Це можливо, я тебе трохи знаю, ти не з цього світу, - Віктор потрапив в яблучко. Влад з Віктором Сергійовичем перезирнулися.

   - Тут така справа, - Віктор Сергійович крякнув, налаштовуючись на тривалу розмову. - Твій батько перестав займатися справами. Я маю на увазі його особистий бізнес. Ти недурний й повинен зрозуміти, ми не ставимо завдання зруйнувати ваш бізнес. Там люди, зарплати, відрахування податків. Поки все працює в нормальному режимі, але якщо ніхто не буде займатися справами, директора все розтягнуть, і бізнес завалиться. Ми цього не хочемо. Коли я останній раз зустрічався з твоїм батьком, він мені сказав, що ти сидиш на героїні, це правда?

   - Так, правда, я й дня не міг прожити без дози. Мені вже ладили швидку смерть, та я й сам це знав.

   - Судячи з твоїх слів, ти говориш в минулому часі. Ти що, кинув?

   - Мені допомогли, - Віктор закатав рукава, показуючи чисті руки. - У мене відмовляли нирки і печінка, я був ходячий труп.

   Віктор Сергійович здивовано дивився на нього.

- Та це так, зараз печінка і нирки майже відновилися, я п'ю тільки мінеральну воду. І перестав курити. І ще ... - Віктор підійшов до вікна в зал, розсунув жалюзі, все приміщення виявилось заповненим людьми, кілька чоловік знаходились в барі. - Он той, той, - Віктор по черзі вказав пальцем на десяток юнаків та середнього віку чоловіків. - А цей взагалі був кінчений, ще гірше мене. У барі сидів кістлявий юнак і пив мінеральну воду. - Всі вони колишні наркомани.

    Віктор Сергійович з недовірою подивився на присутніх. Статистику тривалості життя наркоманів він знав не з чуток, дорога на кладовище для цієї категорії людей завжди була коротка.

   - І хто ж цей ваш засекречений лікар?

   - Він! - Палець Віктора вказав на Влада.

    Юнак збентежився. Він знав, робот придумав спеціальну підпрограму, і гравець у процесі гри проходив лікування за допомогою впливу на підсвідомість електричних, електромагнітних і біологічних імпульсів. Імпульси видавав процесор, а шолом служив їх провідником у голову. Юнак сам попросив ввести нововведення. Єдина складність полягала в доставці імпульсів до певних клітин. Але робот зумів зробити це за допомогою сфероїдних, блукаючих променів, що випускалися з різних ділянок шолома і фокусувались на вибраній ділянці. Ефект перевершив всі очікування. Тільки робот своїми кристалічними мозками не міг зрозуміти, чому люди ще не виготовили подібну апаратуру. Зрештою, для себе він зробив висновок, технічний прогрес людства ще не вийшов на рівень поклітинного відстеження проходження електричного сигналу. Імпульс до запуску в роботу того чи іншого органу давала одна єдина клітина, збиткова клітка давала помилковий сигнал, помилковий сигнал породжував хворобу. Збиткова клітка народжувала нову збиткову, так народжувалася ще одна невиліковна хвороба. Так глибоко людство ще поки ще не копнуло. Поклітинна перевірка організму людини, залишалась майбутнім. Таким чином, хвороби, що відносяться до розряду психічних, піддавалися ефективному лікуванню. Крім того, м'якому лікувальному впливу були піддані всі органи гравців. По всьому місту ходили чутки про вилікуваних в клубі хворобах, і бізнес Віктора процвітав.

   - Влад, ти?

   - Це не зовсім я, але більш конкретно не можу сказати.

   - Тоді це міняє справу, приймай керівництво бізнесом батька на себе, ти хлопець дорослий, не дурний. Бажаю тобі успіху.

   - Я з вашого дозволу завтра ж зберу раду директорів.

   - Це твої підприємства, Віктор Сергійович посміхнувся, податки плати і ти господар.

   - Не люблю я цього слова.

   - Заміни його іншим, наприклад «координатор» суть залишиться, головне якою будеш людиною.

   Віктор Сергійович і Влад встали, збираючись іти.

   - Спасибі, - чоловік і юнак озирнулися, - спасибі тобі, Владе, що дав мені друге життя. Я по гроб буду вдячний.

   - Та добре, - Влад махнув рукою, ще зустрінемося. Юнака роздирали суперечливі почуття. Йому приписали те, чого він не робив. І йому було соромно, але правду сказати він не міг.

- Ти знаєш який висновок я зробив для себе. – вже на вулиці Віктор Сергійович промовив до Влада.

- Який?

- Доброта повинна бути з міцними зубами.

- Це цікаво.


                                     ***


Табір зустрів хлопців і дівчат, ласкавим сонцем, теплим привітним морем і запахами квітів. Квіти росли повсюди. Під вікнами корпусів, вздовж алей, що йдуть до моря, в палісадниках, все вільне місце було засаджено квітами. Дівчата просто стрибали від щастя. Хлопці з серйозним виглядом їх підтримували. Поселили друзів на поверсі з групами старшокласників, такими ж, як вони. Здавалося, вся країна з'їхалася в табір. Траплялися хлопці та дівчата - переможці різноманітних змагань. Але в основному, відпочивали діти багатих батьків. Для них заздалегідь були куплені путівки. Заброньовані місця в корпусах.

   - Двоє юнаків і дві дівчини були досить таки примітною четвіркою, в основному завдяки великій і накачаній фігурі Григорія. Багато дівчат кидали на нього пристрасні погляди і автоматично злили Тетяну. Влад менший габаритами, хоча ростом він наздогнав Григорія, не так був помітний, але зелені очі і точений профіль робили юнака красенем і справжні цінительки чоловічої краси заглядалися на юнака. Для дівчат наступали важкі часи.

      Сонце стояло в зеніті й з усією своєю нескінченною щедрістю обдаровувало відпочиваючих своїм теплом. Тепла було з надлишком і багато юнаків та дівчат, уникаючи перегріву, поховалися під навіси. Григорій лежав на животі, підставивши сонцю широку спину. Полуднева спека його зморила, і хлопець із стану напівдрімоти провалився в справжній сон. Влад лежав на піску, прикривши рукою очі і отримував сонячні ванни. Попутно спостерігаючи за ширянням в повітрі мотодельтаплана. Майя, з Тетяною ти розмовляючи, кудись пішли. Цим фактом відразу скористалися три засмаглі дівчини, що сиділи під парасолькою. Бачачи, що подруги хлопців зникли вони, не роздумуючи, вирішили заповнити вакуум. Три подружки давно поклали око на хлопців і при першій же можливості виявилися поруч.

   - Щось, хлопці, ви занудьгували, - дівчина з білявим волоссям сіла біля Григорія. Біля Влада прилаштувалася смаглявка з красивими розкосими очима і носиком ґудзиком, вона трохи скидалася на монголку або китаянку. Третя, мабуть, сама скромна, прилаштувалася біля білявою подружки позаду Григорія. Білявка, набрала в руку пісок і почала сипати Григорію на спину. - Пішли купатися, а то ви скоро перетворитеся на бекон. Потім - покатаємось на банані. І втечемо від ваших подружок, нехай похвилюються, а то вони так прилипли до вас не відірвеш. Вони ж не монополісти, а хлопцями потрібно ділитися.

     Китаянка, посміхаючись, дивилася на Влада. Григорій, нарешті, прокинувся, він заворушився й перевернувся на спину.

   - Ого, нас хочуть вкрасти русалки.

   - Не вкрасти, а позичити ненадовго, - білява дівчина провела наманікюреним пальчиком по лобі хлопця. Майже повністю відкритий ультрамодний купальник виставляв напоказ спокусливі форми дівчини.

   - Дівчата, ви класні, - Григорій підняв голову і уважно оглянув дівчат. - А ось темненька супер. - Його погляд зупинився на китаянці.

   - А я? - Світловолоса дівчина випросталася, виставляючи вперед свої шикарні груди.

   - Перехоплює дихання . Взагалі немає слів. Супер стар.

   - А я? - Обізвалася дівчина за голови Григорія. Юнак повернувся і подивився на симпатичну шатенку.

   - Кінець світу, русалки одна краща за іншу. - Мене звати Григорій, мого друга Влад, а як звати русалок викрадачок?

   - Поки ми вас ще не викрали, а ось коли ви запам'ятаєте наші імена, шансів у вас не буде жодних. Китаянка стрельнула очима на Влада. - Мене звуть Урсула.

   - Світлана, можна просто Свєта, - додала світловолоса.

   - А мене Зоя, - шатенка перемістилася ближче до Влада.

   - Ну, так як, підемо викупаємося, - Світлана встала і, заклично виляючи стегнами, побігла до води. Спека робила свою справу і за дівчиною до води побігли всі. Григорій підхопив за талію двох дівчат і гиканням врізався в прохолодне море.

    Влад зайшов у воду пізніше всіх. Сміючись і пирхаючи молодь плескалася в морі. Урсула пірнула і смикнула Влада за ноги, усміхнене личко здалося над поверхнею. Юнак опинився під водою.

   - А якби я захлинувся?

   - Я б тебе витягла на берег і зробила штучне дихання.

 Влад пірнув. - Дівчина спочатку крутила головою на всі боки, потім почала вдивлятися в прозору воду. Після двох хвилин стало помітно, що вона переживає.

   - Ви не мене шукаєте? - Почувся позаду голос юнака.

   - Ні, я просто дивлюся на море. А ти не хочеш політати? - Урсула махнула рукою вгору. Високо в небі кружляв мотодельтаплан.

   - Я висоти боюся, мені ближче до землі спокійніше.

   - Так ти боягузка, як дівчисько, - дівчина засміялася.

   Юнак пірнув і смикнув Урсулу за ноги, під водою він побачив її усміхнене обличчя.

    - Ні, я не можу так довго, - Урсула виринула, і деякий час хапала ротом повітря, я тільки хвилину можу витримати.

    - Я трохи більше, - Владу дівчина сподобалася своєю безпосередністю і нестандартною зовнішністю.

   - А ти ввечері прийдеш на танці?

   - Я не знаю, треба подумати, - Влад засоромився, не знаючи як відмовити дівчині, не образивши її при цьому.

   - Все ясно, тебе твоя шатенка з великими очима міцно заякорила.

   - Ну не зовсім, - юнак посміхнувся.

   - Тоді підемо, політаємо?

   - Ні, я не піду, спасибі.

   - Тоді я пішла, моя черга.

    Дельтаплан тим часом заходив на посадку.

   - Урсула літати пішла, побігли, подивимося, - Григорій з дівчатами побігли до дельтапланів. Влад вийшов на берег і з задоволенням розтягнувся на гарячому піску. Дельтапланерист пристебнув дівчину до спеціального сидіння і злетів у повітря. Дівчата з Григорієм повернулися до Влада.

   - Правда, класна у нас подружка? - Зоя підсіла до юнака. - Мене вмовляли півгодини, я все одно побоялася. Вона у нас смілива, - Зоя подивилася на дельтаплан. Ревучи моторчиком, він жваво підіймався вгору. Урсула помахала рукою. З берега відповіли вісім рук. Нарешті дельтаплан перетворився на крапку, далеко від берега.

    - Ух, як високо! Страшно, майбуть, - Світлана доклала руку до чола, спостерігаючи за дельтапланом.

   - Не страшніше ніж на хмарочосі, - Григорій зі знанням фахівця подивився вгору.

   Раптом щось пішло не так. Раптовий порив вітру підхопив дельтаплан, закружляв його і перевернув догори ногами. Пілот не зумів вчасно зреагувати на порив вітру. Дельтаплан якийсь час крутився дзиґою втрачаючи висоту і каменем звалився м море.

   Пляж ахнув. Здіймаючи купу бризок, дельтаплан зник у безодні.

   - Рятувальників! - Пролунали крики з усіх боків. З вишки кулею злетів рятувальник, молодий хлопець, він був один, двоє його напарників якраз у цей момент відлучилися на обід. Хлопець кинувся до кімнати з аквалангом. Двері як на гріх виявилися закритими. Кілька секунд хлопець витратив, намагаючись зірвати замок руками. Нічого не вийшло. Нарешті, він осяяний якоюсь думкою вискочив на вулицю, схопив сокиру з пожежного щита і кинувся до будівлі. Замок злетів після декількох ударів. Хлопець схопив акваланг, маску і вискочив на вулицю. Кинувши все у човен, він почав зіштовхувати його в море. Кілька хлопців кинулися на допомогу.

   - Влад бачив, як раптовий порив вітру закрутив дельтаплан і як той впав в море. Ще бризки від сплеску не осіли, а Влад вже плив до місця падіння. Слідом за ним кинувся Григорій. Але швидкість Влада втричі перевищувала швидкість Григорія. Він як налагоджена машина потужними помахами рук штовхав своє тіло вперед. Дельтаплан впав досить далеко від берега. Кілька чоловіків кинулися плисти, але швидко відстали. Зрештою, вони повернулися назад, тільки двоє нікуди не звертали. Влад приплив на місце через пару хвилин. На поверхні моря плавав шматок крила дельтаплана. Незрозуміло як, але він тримався на поверхні.

   Раптом з глибини на поверхню виринула людина у рятувальному жилеті. Це був дельтапланерист. Дівчини при ньому не було. Оцінивши обстановку, Влад пірнув. Григорій приплив декількома хвилинами пізніше. Дельтапланерист вже встиг віддихатися.

   - Дівчина де?

Дельтапланерист показав в глибину.

- Убити тебе з ... мало, - він схопив чоловіка за грудки, - зараз теж підеш туди. У чоловіка очі округлилися від страху. Григорій відпустив його і теж пірнув. Пірнав він непогано і міг без акваланга опуститися на десяток метрів. Але море в місці падіння було надто глибоким. Пропливши кілька метрів углиб і побачивши тільки чорну глибину, він піднявся на поверхню. Дельтапланерист, конвульсивно смикаючи руками, плив до берега.

   - Сволота, - юнак вилаявся.

    Влад зник у глибині моря. Він все глибше і глибше падав у темну безодню. Час від часу підгрібаючи собі руками, провалювався все нижче. Організм перебудувався в бойовий режим. В голові невидимий глибиномір відраховував пройдені метри. Їх нарахував вже шістдесят. Десь в кінці шкали виднілося обмеження. Двісті метрів. «З морем жарти погані» майнула думка «більше двохсот метрів я не пірну». Але на таку глибину опускатися не довелося. Стало дуже холодно. «Це добре» знову промайнула думка. У холоді організм зберігається довше, значить, є непоганий шанс запустити серце. Все навколо покрила похмура темрява. Якимось шостим почуттям юнак відчув наближення дна. Воно було досить рівним, але посипаним великими каменюками. Рослинність була відсутня, сюди світло не доходило. Юнак поволі почав обнишпорювати все навколо. На дельтаплан він наткнувся за великим валуном. Вірніше на те, що від нього залишилося. А залишився мотор з рамою і наглухо пристебнута до нього дівчина. Ніякого рятувального жилета на ній не було. Юнак помацав шию дівчини, серце не билося. Він приклав руку до грудей, залишки повітря в легенях були присутні, значить, зберігалася можливість врятувати дівчину. Виявилося що вона оповита якимись ременями. Де починався один та закінчувався інший, розібрати виявилось неможливо. Влад, недовго думаючи, почав по одному рвати ремені. Цей процес забрав у нього багато сил. Організм починав давати перші збої. Нарешті останній ремінь піддався і, з приглушеним водою хрустом, порвався. Схопивши дівчину за пояс, Влад почав повільно підніматися. Пропливши метрів п'ятдесят, хлопець відчув, що йому стає погано, серце сильно калатало, намагаючись вирватися з грудей. Випустивши трохи повітря, Влад почекав, потім знову почав наполегливо пробиватися наверх.

     Нагорі до Григорія підплив човен з рятувальником.

   - Тут впав? - Рятувальник подав юнакові руку. Григорій ввалився в човен. - Допоможи мені акваланг одягнути, - рятувальник похапцем не міг просунути руки в лямку акваланга.

   - Тут, але там Влад.

   - Який Влад? - Рятувальник з подивом глянув на Григорія.

   - Туди пірнув Влад, вже більше п'яти хвилин назад.

   - Жах, вже три трупи. - Рятувальник схопився за голову.

   - Зачекай, - Григорій вказав у напрямку до пляжу, - он водила тікає до берега. Дельтапланерист вже встиг подолати півдороги. - Там тільки Влад і дівчина. Може ще не все втрачено. Влад міцний хлопець.

   - Який міцний, там сто метрів глибини, - рятувальник з подивом подивився на юнака. Григорій уважно вдивлявся в зеленувату воду.

   - Стій, дивись! Десь на кордоні блакиті і темної безодні з'явилася чорна крапка. Григорій, не роздумуючи, пірнув. Рятувальник, кинувши акваланг, пірнув слідом.

    - З останніх сил Влад намагався вибратися з тягнучої вниз вічності. Чорнота дна все сильніше і наполегливіше запрошувала до себе. Вона гіпнотизувала і заспокоювала, давила всі думки і бажання, як сон по черзі усипляла всі почуття, усипляла навічно. Але юнак пручався, пручався з останніх сил. Раптом сильні руки підхопили його і потягли наверх. Ще кілька десятків секунд, і він схопив перший ковток повітря.

    - У човен давай, - рятувальник з Григорієм заштовхнули Влада з Урсулою в човен і теж влізли слідом.

   - Юнак живий, дихає, може, і вона виживе, - рятувальник почав робити інтенсивні рухи, роблячи штучне дихання дівчині. Інструктаж та тренування далися взнаки.

   Влад напівзатуманеною свідомістю побачив, що якийсь юнак робив дівчині штучне дихання. Робив він це правильно за всіма законами медицини. «От і добре, поки я Очухаюся, він її підтримає», - у те, що рятувальник зможе запустити серце дівчини, він не вірив.

   - Занадто довго вона була без свідомості, - з хлопця вже градом лився піт. Він приклав вухо до грудей. - Чорт, нічого не можу зробити, - рятувальник опустив руки, з очей мало не текли сльози.

   - Відійди назад, - поруч на колінах стояв юнак, який виплив з дівчиною. - Відійдіть в кінець човна і відверніться. Вам не можна цього бачити.

   Григорій і рятувальник відсунулися в кінець човни і відвернулися. Влад підповз до дівчини, приклав руку до грудей, кров уже розійшлася по судинах, наповнюючи їх киснем: «Це добре», - бубонів про себе юнак, - «це дуже добре». - Він приклав руки до грудей у ​​ділянці серця. Електричний розряд прошив грудну клітку дівчини. Серце запрацювало. Юнак знепритомнів.

   - Що там, можна обертатися? - Григорій з нетерпінням совався на лавці. У відповідь - тиша. Він обернувся, Влад і дівчина лежали поруч.

  - Чорт, він вирубався, - тепер уже і рятувальник подивився на юнака. Разом вони кинулися до Влада.

   - Ні, живий, - рятувальник приклав палець до шиї, - кров пульсує, і дихає. Грудна клітка хлопця мірно здіймались. Тут він перевів погляд на дівчину.

  - Бог мій, - рятувальник дивився на дівчину ошелешеним поглядом, - вона дихає, вона жива! Слава богу, - він перехрестився, - жива. Піду сьогодні в церкву, поставлю свічку за здоров'я.

   Григорій присунувся до дівчини, груди її рівномірно піднімалася і опускалася, вона неначе спала.

   - Точно жива, я знав, що він її оживить.

   Рятувальник цей час щось посилено рахував. Потім здивовано подивився на Григорія.

   - П'ятнадцять.

   - Чого п'ятнадцять?

   - Мінімум п'ятнадцять хвилин вона була мертвою, - рятувальник вказав на дівчину. - Є на світі вища сила. - Він завів двигун і направив човен до берега. Весь пляж зібрався до пірсу. Там уже стояла медсестра з якимось апаратом, нервово вдивляючись і намагаючись зрозуміти, що робиться в човні що швидко наближавсь.

   - Пропустіть, ну пропустіть , - до пірсу пробиралися дві дівчини. Майя з Тетяною вже знали що трапилося. По дорозі вони бачили, як мчали до санчастини кілька людей.

   - Що трапилося?

   - Дельтаплан впав у воду, - юнак махнув рукою у напрямку до пляжу.

    Дівчат як вітром здуло. Вже на пляжі вони дізналися, що у воду впав дельтаплан і потонув разом з дельтапланеристом і пасажиром. У воду на порятунок кинулися двоє юнаків. Тепер дівчата пробиралися до пірсу.

   - Там Влад і Григорій, вони кинулися рятувати, - нові знайомі юнаків в черговий раз розповідали історію з падінням дельтаплана.

    У Майї все обірвалося всередині, сльози прозорими струмочками полилися з очей. Нарешті човен причалив до пірсу. Дівчата одними з перших підбігли до човна.

   - Товариші не заважайте, дайте витягнути людей.

   У човні стояли Григорій і рятувальник. Вони взяли у медсестри носилки і поклали на них незнайому дівчину. У неї вже були відкриті очі, і вона намагалася посміхнутися. Нарешті носилки винесли на пірс. Григорій і рятувальник повернулися в човен і допомогли вибратися з нього Владу. Він був на ногах, але рухався невпевнено. Майя підскочила до Влада і обняла, заховавши на грудях заплакане обличчя.

   - Мені б такого хлопця, - почувся тихий голос.

   - Що?

   - Мені б такого хлопця, - дівчина на ношах сумно усміхнулася. Майя подивилась на дівчину.

   - Це мій хлопець, нікому не віддам, - вона з силою притиснулася до юнака.

   Пролунав тихий хлопок в долоні. Потім ще, і через кілька секунд весь пляж аплодував юнакові.

   Двоє хлопців підхопили ноші і понесли в медсанчастину.

   - Так, ви юнак, ви теж в медсанчастину. Відлежиться, ми зробимо вам укол, все буде в порядку, - командувала медсестра. - Головне всі живі.

Влад за підтримки Майї і Григорія попрямував слідом за хлопцями з носилками. Діставшись на місце, медсестра поклала юнака на ліжко.

   - Все, полежите трохи, спочатку займемося дівчиною, потім вами. - Ви, дівчина, звернулася вона до Майї, - можете піти, вам тут нічого робити.

   - Ні, не піду, це мій хлопець, - Майя неначе боялася, що Влада хтось забере.

   - Ну, добре, - медсестра не заперечувала. Незабаром до Майї приєдналися Григорій з Тетяною.

   Біля Урсули сиділи її подруги.

   - Нарешті медсестра, виконавши покладені маніпуляції з Урсулою, прийшла в палату до Влада.

   - Так, юначе, тепер вам зробимо зміцнюючий укол.

   - Не потрібно уколів, я в порядку, полежу і піду.

   - Вас ніхто не питає, герой, - медсестра наблизилася до юнака.

   - Ні, ні, ні, - Влад категорично замахав руками, я боюся уколів, я тільки полежу. Медсестра в подиві зупинилася.

   - Як хочете, обід принесуть у палату. Лікар прибуде через годину, він вас і огляне.

   До приходу лікаря юнак з друзями тихенько покинули медсанчастину. Влад, все ще дуже слабкий, йшов підтримуваний дужим плечем Григорія.

   - Ну, Влад, ти даєш, яка там глибина то?

   - Вісімдесят п'ять метрів, - не замислюючись, відповів юнак. Дівчата переглянулися, Григорій в подиві вільною рукою почухав потилицю.

   Дельтапланерист зник, його ніхто і не шукав. На вечерю Влад не пішов, він прийшов на пляж і сів на лежак. Трохи пізніше до нього приєдналася Майя.

   - Ось ти де пропав, а я тебе скрізь шукала. Тільки оката Зоя з твоїх нових знайомих бачила, як ти сюди йшов, - дівчина торкнула Влада за плече. Він був холодний і його трусило. - Ти в санчастину сходь, ти ж весь Тремтиш! Дівчина злякано дивилася на хлопця.

   - Нічого, пройде, я просто посиджу і все пройде, - юнак обійняв себе за плечі, продовжуючи трястися. Чути було, як стукають один об одного його зуби. Майя злякалася і заціпеніла, не знаючи що робити. Задзвонив телефон. Влад схопив трубку і щось довго слухав. - Добре, я зрозумів. - Пішли, - юнак піднявся і пішов до стоянки катамаранів. Майя, як сновида, за ним. Катамарани на ніч зв'язувалися тросом і закривалися на замок.

   - Навіщо ми сюди прийшли?

   - Мені треба туди, - Влад кивнув на море. Потягнув за трос. Той був досить товстий і протягнутий в гак на кожному катамарані.

- Чорт, - вилаявся юнак, схопив гак руками і кілька разів зігнув. Той відламався. Посадивши дівчину на сидіння катамарана, він його повернув, і вони попливли далеко в море. Швидко стемніло. Влад зупинив катамаран.

   - Ти тільки не дивуйся. Добре? І чекай. - У місячному світлі вгадувалася слабка посмішка юнака. Він зняв сорочку, шорти і пірнув. Телефон взяв з собою під воду. Спочатку дівчина рахувала секунди, потім збилася. Пройшло вже багато часу, юнак давно повинен був виплисти, але його не було. Десь у підсвідомість підкрався страх. Раптом катамаран сіпнувся і поплив до берега. Страх повністю заповнив свідомість. Дівчина не знала, що й думати. У нечисту силу вона не вірила, але зараз ...

   - У нашого катамарана з'явився непоганий моторчик, - почувся знайомий голос.

   - Я тебе вб'ю, ти знаєш, як ти мене налякав?

   - Знаю і реабілітують. Я буду до кінця тижня носити тебе на руках.

   - Не треба на руках, засміють. - На берег юнак вийшов уже в хорошому настрої. У нього пройшов озноб, він став знову теплим і живим. Майя приклала руку до грудей. Серце ритмічно пульсувало, розганяючи кров по тілу.

   - Я вже не знала, що й думати, так злякалася.

   - Я теж злякався.

   - А хто тобі весь час телефонує?

   - Друг.

   - Дивний у тебе друг.

   - У мене Друг найбільший, найсильніший, найрозумніший і ... самий дивний, - трохи згодом додав юнак.

   - Можна подумати, він не від світу цього.

   - Майже, - задумливо вимовив юнак. За розмовами, молоді люди непомітно прийшли до кімнаті Влада і Григорія. Влад відкрив двері, обидва ліжка виявилася порожніми.

   - Мабуть завис на дискотеці. – мовив юнак.

   - Точно, Георгій з Тетяною там разом.

   - Спати хочу, - Влад сів на своє ліжко.

   - Як ти себе почуваєш?

   - Трохи холодно.

 Майя сіла поруч і обняла за плечі, - лягай. Влад ліг.

   - Можна, я ляжу поруч? Юнак посунувся. Дівчина лягла і обняла його за шию. Її волосся пахло трояндами.

   - У тебе волосся приємно пахне. - Юнакові було добре і тепло.

   - Хочеш, буду твоєю? - мовила дівчина.

Влад подивився у відкриті очі.

   - Тоді все зміниться, у нас стосунки будуть зовсім іншими.

   - Тоді піде романтика, але буде щось інше, нове.

   - А ти хочеш, щоб пішла романтика? - Влад посунув пасмо волосся що впала на очі дівчині.

   - Ні, не хочу, романтика потім не повернеться ніколи.

   - І я так думаю, у нас все попереду.

   - Тоді просто полежимо. Як я схожа на маму.

   Як завжди сон підкрався непомітно, юнак і дівчина заснули.

   - Все ми вас застукали, ви попали, тепер не відбрешетесь. - Щасливі пики Григорія і Тетяни нависли над Владом і Майєю. Сонце вже встало і своїми ранковими променями зігрівало кімнату. Григорій з Тетяною спочатку танцювали на дискотеці, потім цілу ніч гуляли по парку. Зі сходом сонця вони нарешті дісталися до кімнати, де жили дівчата, але не знайшовши там Майю, продовжили пошуки вже в кімнаті хлопців. І увійшовши, побачили ідилічну картину - Влад та Майя, обнявшись, спали на одному ліжку. - Ми тепер всім розповімо батькам, вчителям, вожатим ...

   - А також двірникам, сантехнікам і кухарям, - додала Майя. Вона знову обійняла юнака.

   - Ех, так не цікаво, потрібно схопитися, сказати «ох, як же це, як я тут опинилася, мабуть нечистий поплутав». – Григорій посміхався на всі свої тридцять два зуба

   - Раз не цікаво, тоді пішли купатися, - Влад сів і потягнувся.

   - Хто піде, а хто і поїде, - Майя хитро посміхнулася. Здивовані обличчя Григорія і Тетяни втупилися на дівчину.

   - Ось тепер я попав, - Влад почухав за вухом. Я обіцяв до кінця відпочинку носити Майю на руках. Він згріб дівчину в оберемок, і четвірка з гиканням помчала до моря.



                             ***


  Як батько Урсули дізнався про подію залишилося загадкою, яку знав тільки директор табору, але на наступний день, в обід, він уже був у санчастині. Посидівши біля дочки й переконавшись, що з нею все гаразд він попрямував до директора. Про що вони говорили, було невідомо, але Влада і Григорія викликали до його в кабінет.

   - Ось наші герої, - директор встав і обійняв за плечі юнаків. - А це Мусса Казбекович, батько Урсули, як ви, напевно, здогадалися. - Дівчина трохи була схожа на свого батька - такий же розріз очей, такий же овал обличчя.

   - Хто з вас її підняв?

   - Він, - Григорій вказав на Влада. Мусса з недовірою подивився на Влада, потім на Григорія, в герої годився Григорій, Влад на цю роль підходив з натяжкою. За рахунок своєї худорлявості і не дуже значного виду.

   - Значить, правду донька сказала. Мене, говорить, витягнув худий, високий хлопець із зеленими очима. Мусса підійшов до Влада і довго дивився на юнака.

   - Урсула красива дівчина?

   - Симпатична, - Влад не зрозумів до чого хилить чоловік.

   - Вона тобі подобається?

   - Я вже сказав, вона красива дівчина. Мусса кілька разів пройшов по кімнаті з кінця в кінець. Три людини, мовчки, стежили за його пересуванням. Що він задумав, залишалося загадкою.

   - Ось і вона говорить, красивішого хлопця не зустрічала ніколи. Юнак почервонів, але йому було приємно.

   - У нас у таборі всі гарні, красені, як на підбір.

   - Це правда, - Мусса, нарешті, зупинився.

   - За нашими законами гір, юнак, який врятував дівчину від смерті, повинен стати її чоловіком. Я прийняв рішення, так і буде. - Григорій мало не сів на стілець. У директора відвисла щелепа. Влад просто сторопів. - Такий хлопець не осоромить честі сім'ї Гульрамових. Одне тільки погано - ти не нашої віри, але, я вважаю, це можна виправити. - Влад, нарешті, прийшов в себе.

   - Шановний Мусса Казбекович, вибачте, але я поки не просив вас видати дочку за мене заміж, і ще є той факт, що мені рано одружуватися.

   - Нічого страшного, школу закінчиш і приїдеш, у нас рано одружуються.

   - Але ви зрозумійте мене правильно, я не збираюся одружуватися на вашій дочці.

   - Ти сказав у мене дочка красуня, хіба цього мало?

   - Звичайно мало, красивих дівчат в таборі багато, так це ж не означає, що я повинен одружитися, якщо я сказав що вона красива.

   - Але ти її витягнув?

   - Так, витягнув, і зробив би знову, і не тільки її любого хто потрапить в таку неприємність. - Мусса задумався.

   - У мене десять тисяч баранів, бавовняні поля, стадо верблюдів, я найбагатший в краї, невже ти відмовишся.

   - Не прийміть за образу, шановний Мусса.

   - Ну, як знаєш, юнак, у тебе був шанс поріднитися з поважною людиною. Але я все одно не хочу залишатися в боргу. Мусса відкрив кейс і дістав звідти пачку зелених, - купи собі машину, Мусса Казбекович щедра людина. У директора табору щелепа відпала вдруге. У юнака в мозках проскочила цікава думка.

   - Мусса Казбекович, можна вас на хвилинку, поговорити один на один.

   - Добре, - чоловік і юнак зашушукались в кутку кімнати. Директор, як загіпнотизований, дивився на купу грошей.

   - Добре, як скажеш, ти справжній джигіт, приїжджай в гості, завжди радий буду тебе бачити.

 Друзі покинули кабінет директора табору.



                            ***



   В їдальні почався звичайний обід. За заведеним правилом старші сиділи окремо, молодші окремо, біля своїх груп знаходились вожаті. Окремо за столиками сиділи самі молодші діти - переможці конкурсів, це були в основному діти з небагатих сімей, вони й одягнені були простіше і мобільні телефони мали не всі.

    - В обідню перерву в їдальню директор ніколи не заходив, але в цей раз він увійшов через центральний вхід. З ним йшов чоловік східної зовнішності.

Пройшовши на середину залу, директор зупинився. Всі в їдальні, як по команді, повернули голови.

   - Шановні відпочиваючі, шановні юнаки та дівчата. Я заберу у вас трохи часу, - директор підняв руку, привертаючи увагу. - Як ви знаєте, у нас в цьому заїзді є група дітей, переможців різних вікторин і конкурсів. Всі вони сидять ось за цими столиками. Я прошу нашого героя підійти до мене. Влад встав і підійшов до директора. - Наші спонсори, шановний Мусса Казбекович і Влад Михайлович, вирішили дітям, переможцям вікторин, зробити подарунки. Очі дітей загорілись. - Ми знаємо, що не у всіх у них є комп'ютери, мобільні телефони і тому подібні принади сучасного життя. Але у них є головне - тяга до знань, до світлого майбутнього. І аби трохи теперішнє зробити світлішим і радіснішим, наші шановні чоловіки вирішили кожному хлопчикові і дівчинці зробити цінний подарунок, що виразився в дві тисячі зелених конвертованих одиниць валюти. - Директор на деякий час замовк даючи присутнім можливість осмислити почуте. Влад, тим часом, дивився на школярів п'ятих - шостих класів. Менших дітей у таборі не було. Яким-то шостим почуттям він бачив кожного, найпотаємніше бажання, хто і що хоче.

У білявого хлопчини в розумі витав образ дорогого, нафаршированого комп'ютера. У окатого хлопчика в голові світилася ключка і воротарські обладунки. У кирпатого дівчиська - крута мобілка і музичний центр. Тільки у хлопчини який сидів на самому крайньому стільці в окулярах, Влад не міг розібрати, що ж він хоче. Нарешті він побачив, побачив і не міг повірити. В голові у хлопця він проявилась кухня, шафки, стіл, плита і десь далеко, на кордоні свідомості, простий комп'ютер. Юнак у ньому побачив себе, ще зовсім недавно він був таким же. Влад підняв руку, привертаючи увагу.

   - А юнакові, що сидить з самого краю, за його нескінченну любов до своєї мами, ми ще купуємо додатково кухню, і я сам особисто простежу, щоб все було куплено і доставлено вчасно. Хлопчина спочатку не зрозумів. Потім його штовхнув сусід.

   - Чуєш ,- сусід штовхнув хлопчину ліктем, - тобі пощастило, ще й меблі прикупляють. На веснянкуватому обличчі хлопця розцвіла посмішка.

   - Гроші будуть поки зберігатися в сейфі, в дорогу їх візьмуть керівники груп. Ми прослідкуємо, щоб всі суми потрапили за призначенням.

   - Ура Муссі Казбековичу, - прокричав Прокричав, - дружне «ура» з оплесками рознеслося по їдальні.

   Урсула підбігла до Влада і поцілувала його в губи. Юнак засоромився, знайшов поглядом Майю. Дівчина показала кулак.


      Все хороше підходить до кінця і райський відпочинок на морі теж. В останній день директор запросив Влада до себе в кабінет.

У кабінеті вже знаходилась старша груп, що везли дітей додому.

   - Сідайте, - директор вказав на стілець. - Тут у нас маленька нарада з приводу від'їзду. Ви начебто збиралися їхати до Вані додому?

   - Так, вірно, - юнак підтвердив намір.

   - Тут справа ось в чому. Ця група, очолювана нашою Дарією Михайлівною, найбільша. І, відповідно їй доведеться везти велику суму грошей. Я одного охоронця вже відправив з іншою групою. Одного відправляю з Дарією Михайлівною. Непогано було б підстрахуватися, щоб і ви знаходилися у вагоні. До мене дійшли чутки, в цьому поїзді були випадки крадіжок. Самі розумієте, наше завдання доставити дітей додому цілими і бажано не обкраденими. Зайва людина ніяк не завадить.

   - Я згоден, але нас буде двоє.

   - За квитки я домовлюся, будете їхати в одному купе.

Вже на пероні Влад знайшов веснянкуватого хлопця.

   - Тебе як звати то? - Влад скуйовдив нестрижену шевелюру пацана.

   - Ваня Сильвестров.

   - А мене, Влад, будемо знайомі. На пару днів ми будемо твоїми ангелами хранителями, згоден?

   - Згоден, - хлопець посміхнувся усіма своїми веснянками.

  Група школярів зайняла половину вагона. Вожатая з охоронцем та Владом з Майєю вибрали купе в центрі вагона. Дорога попереду була далека, школярі дружно розпакували свої бутерброди і прийнялися їсти. Засмаглі, веселі й щасливі дітлахи галасували весь вечір. Провідник тільки посміхнувся, надавши розбиратися з галасливою юрбою вожатим. Суєтна і говірка компанія заспокоїлася тільки до півночі. Влад і охоронець лягли на верхнйі полиці, надавши право жінкам зайняти перший поверх. Гроші поклали під сидіння нижніх полиць. Охоронець, не встигнувши лягти, швидко заснув, смачний храп розносився по купе. Влада сон не брав, він перевертався з боку на бік, час від часу поглядаючи на пролітаючі повз станції.

   Почуття тривоги почало виявлятися ближче до ранку. Поїзд мірно котив по рейках, вистукуючи дріб на стиках. В купе було темно, тільки ліхтарі станцій, час від часу, висвітлювали сплячих.

   Як незнайомцям вдалося відчинили двері, залишилося загадкою. Юнак у напівдрімоті відчув, що в купе хтось є. Крізь прикриті повіки, він розрізнив силуети двох чоловіків в армійських протигазах. Один з чоловіків нахилився до Дар'ї Михайлівні і з балончика чимось пирснув їй в обличчя. По купе поширився специфічний запах хімії. Те ж саме він проробив з дівчиною. Потім чоловік піднявся, пирснув в обличчя охоронцеві та Владу. Влад затримав дихання, струмінь газу огорнув його обличчя.

   - Все, готові, можна шманати. Один з чоловіків на мить відняв маску.

   - Відкрий на секунду вікно, а то самі заснемо. Другий чоловік відкрив вікно. Запах хімії поширився по купе і ослаб.

   - Тепер працюємо. Руки двох чоловіків замиготіли над речами.

   - Підніми лавку, вони напевно гроші сховали в багажне відділення.

   - Ух, важка яка, давай краще кинемо на підлогу. - Один з грабіжників підняв сидіння із сплячою Дарією Михайлівною.

   - На яку підлогу, як ходити будемо? Може, там немає нічого.

   - Є, провідник точно сказав, вони тут. Опускай, знайшов. Поки один з чоловіків опускав сидіння, інший щось розглядав. - Здається є, але мало, вони під два сидіння сховали.

   Темнота у вагоні не давала можливості визначити, скільки в купе між сидіннями знаходилося чоловіків. У якусь мить там виявилося вже не двоє, а троє.

        Влад тихенько спустився з полиці, поки двоє грабіжників копошилися біля сплячої Дар'ї Михайлівни. Він виявився у них за спиною біля дверей. Не знаючи що робити далі, він так і стояв за їхніми спинами.

  - Не заважай, - промовив чоловік квапливо розпихаючи по кишенях гроші, висипані на столик і подивився на свого напарника, що стояв збоку. Той випадково штовхнув його ліктем. Пройшло декілька секунд поки він зрозумів, штовхнули його ззаду. Він повернувся, там теж стояв чоловік. Грабіжник на мить застиг, потім в його руці блиснув ніж. Реакція юнаки виявилася швидшою. Він схопив за плечі другого чоловіка, і поставив його перед собою. Ніж блискавично по саму рукоятку увійшов у тіло.

   - Петровичу, за що? - Прошитий ножем грабіжник сів на підлогу.

  Перший грабіжник впав у стопор. Його напарник останній раз захрипів і затих. Незнайомець стояв біля самих дверей. На полиці нікого не було. У цей час Влад відкрив двері, вискочив із купе і закричав, - Убили! Пограбували! Допоможіть, - голосно стукаючи по дверям сусідніх купе.

 Потім повернувся до свого купе. У грабіжника перший шок уже пройшов. Перед ним стояв худий молодий хлопець і репетував на всю горлянку.

   - Сука, ти підеш за ним, - він дістав пістолет і вистрілив у юнака.

Кулі прошили порожнє місце, почувся дзенькіт розбитого скла і завивання вітру. Чоловік кинувся з купе і отримав удар в голову. Свідомість затуманилось, він обм'як і в дверному отворі звалився на підлогу. Ще трохи і прохід в вагоні заповнився пасажирами та дітьми.

    На станції поїзд чекала машина швидкої допомоги і міліцейський наряд. Капітан був задоволений, банда, яка займала я грабіжництвом на залізниці, нарешті, була спіймана. У нього в папці знаходилися показання свідків. І навіть був викритий провідник, він же навідник.

Труп відвезли в морг, живого бандита і провідника - у слідчий ізолятор.

   - Ну, молодець хлопець, не розгубився. Одне тільки незрозуміло, вони ж з балончика бризкали заколисливим газом.

   - Я подих затримав, а потім вони відкрили вікно і газ вийшов.

   - Ну, молодець, хвалю, доповім про тебе в рапорті.

   - Спасибі кожен на моєму місці зробив би те саме, - з пафосом додав юнак.

   - Ти чого блазнюєш? - Майя штовхнула Влада в бік.

   - А ви, - капітан звернувся до охоронця, - такі суми в вагонах не возіть, є банки, безпечно і надійно. А то пришиють ще, не дай бог, - капітан перехрестився.

   Для дітвори пригода в поїзді виявилась найцікавіша. Вони юрмилися біля швидкої. І кожен намагався пробратися до капітана і що – небудь розповісти. З'ясувалося, чоловіки вже проходили по вагону під час посадки і заглядали в кожне купе. Від допитливого ока дітвори нічого не могло утаїтись.

Капітан оформив належним чином документи і відпустив поїзд.


    Мама Вані чекала на пероні вся змучена і знервована, як і решта батьків. Потяг запізнився на п’ять годин.

   - Ну, слава богу, приїхав, - вона обняла синочка, і притиснула його до себе.

   - Мам, познайомся це Влад, а це Майя, вони мої спонсори.

   - Як це? - Жінка здивовано подивилася на молодих людей. Вона сама була ще дуже молода. Потім додала, - мене звуть Олександра Василівна.

   - У нас була акція і тим, хто виграв конкурси давали грошові призи. Здивуванню жінки не було меж.

   - Олександра Василівна, ми вам по дорозі все розповімо. Якщо ви не заперечуєте, ми вас проведемо додому.

   - Не заперечую. - Компанія вийшла з вокзалу.

   - Тепер, Ваня, показуй, ​​де магазин. - Ваня попрямував до маршрутному таксі.

   - Ні, Вань, давай швидшим транспортом. Яка вулиця, пам'ятаєш?

   - Привітна чотири.

Влад зупинив таксі. Через десять хвилин таксист привіз клієнтів до величезного меблевого супермаркету. Ваня вирвався вперед і як справжній провідник, лавіруючи між розставленими меблями, пройшов у глибину магазину.

   - Ось, - він показав пальцем на уподобаний ним кухонний куточок. Делегація оцінююче дивилася на товар.

   - Вань, а ти розбираєшся, - Майя підійшла і по черзі відкрила всі дверцята. У куточок акуратно вписувалася електрична плита з духовкою. Матова поверхня виглядала дорого і солідно. Влад покликав продавця.

   - Нам потрібно сьогодні привезти і встановити.

   - Бажання клієнта - закон.

   - За якою адресою доставка?

   - Петлюри, 12, квартира сімдесят вісім, - випалив хлопець, видно часто він подумки повторював цю фразу.

   Олександра Василівна оторопіла. - Так це до нас? - Вона недовірливо дивилася на ціну. У її голові такі цифри не поєднувалися із зарплатою.

   - І це ще не все. Пішли далі.

У комп'ютерному магазині апаратуру підбирав Влад. Комп'ютер він вибрав крутий зі всіма наворотами.

   - Років три протримається, потім застаріє, - в кінці резюмував він, забираючи упаковки з апаратурою.

   - Тоді мені залишається тільки купити музичний центр. - Майя попрямувала до відділу музичних центрів.

 Навантажені апаратурою щасливі власники і гості приїхали до будинку Вані.

   - Ось тут ми і живемо, - мама Вані зніяковіло відкрила двері.

  Юнак з дівчиною потрапили в бідність, чисту, доглянуту, добру бідність. Навіть самі живучи в сім’ях з середнім достатком, вони були шоковані. Диван, стареньке ліжко і платтяна шафа, складали убоге умублювання кімнати. На кухні - плита з двома потрісканими конфорками, дерев'яний столик з просівшими дверцятами та кухонний стіл, що тримавсь на чесному слові.

   - Ми не багате живемо, - як ніби виправдовуючись, говорила Олександра Василівна, - я працюю нянею в дитячому садку, самі розумієте, зарплати невеликі. Трохи на навчанні дітей письму підробляю. Ось так ми і живемо.

 - Так що давайте будемо пити чай. Але чай пити не довелося, привезли меблі, і решта дня пройшла у клопотах по облаштуванню кухні.

   - Зате ви нам чай приготуєте на новій плиті, - Майя ганчіркою дотирала останній лоток.

   - Так, вибачте, мало не забув, це залишок, - юнак виклав на стіл купу зелених купюр. Жінка не знала що сказати, велика сльоза скотилася по щоці.

   - Мам, не плач, все класно, я ж казав, виграю конкурс та зароблю грошей. - Сльози у жінки полилися струмком.

   - Коли чоловіка вбили, - почала жінка після паузи, витираючи сльози, - я думала, не виберемося з убогості, тепер вірю, виберемося. Вона обняла синочка. - Так, вибачте, ви голодні, а я вас годую розмовами. Я швидко. - Вхідні двері зачинилися за жінкою.

   Вечір перетворився на свято, з поїданням купи всякої смакоти і розпиванням солодких вод.

   На другий день Олександра Василівна та Ваня проводили юнака та дівчину до поїзда. Влад написав Вані свою електронну адресу. Все, пиши, будемо живі, допоможемо, чим зможемо.

   - Справжній задоволення отримуєш, коли бачиш, як когось зробив щасливим, - Майя з задумливим обличчям, махала рукою хлопчиськові на пероні.


                                  ***



   Кращі роки в житті людини - це юнацькі роки. Роки безтурботності, простоти проблем і зоряних мрій. Влад, по приїзду в місто, обійшов всі театри і забронював купу квитків на всі постановки місцевих і приїжджих труп. Навчання його не обтяжувало, він ще й Майї допомагав. Дівчина матеріал схоплювала на льоту і поступово парочка Влад та Майя в класі вийшли на перше місце в навчанні. Дуже с ильно підтягнувся Григорій, але нові змагання в збірній, куди його взяли після відбіркових фільтрів постійно вибивали його з колії.

   - Я вже замучився, - якось зізнався Григорій, - переїжджати до столиці не хочеться.

   - І що, непогано виходить?

   - Так я основний, - не без гордості зауважив хлопець.

   - Ти тільки зоряною хворобою не захворій.

   - Не захворію, я не з тих.

  Тетяна пішла на курси водіїв, і з задумливим виглядом ходила по школі. Вона продовжувала дружити з Григорієм, але це вже була дружба не десятого класу, і вже без зітхань і мрій.

   - Ти чого, подруга? Щось з тобою не те, признавайся. - Майя пересіла на парту до Тетяни. Недобре почуття закралося до неї в душу.

   - А ... нічого немає.

   - Щось ти туман напускаєш і хочеш мені розповісти, але не наважуєшся.

   - Нічого я не напускаю, - Тетяна фиркнула, але весь її вигляд говорив, потрібно з кимось поділитися. А крім Майї ближче подруги не було. Тетяна так і не здружилася з жодною дівчиною у класі. Вплив подруги позначився, і вона не опускалася до звичайної балаканини і промиванням кісток у гурті. Така дружба її не цікавила, іншу ніхто запропонувати не міг.

    У багатьох дівчат з класу було велике бажання зачепити Шурка, наречений видний і забезпечений. Всі вони, час від часу, підкочували до хлопця, просто і наглувато пропонуючи свою дружбу. Олександр цим безсовісно користувався, його часто можна було бачити з різними дівчатами. Але в класі він постійно і з завидною завзятістю продовжував надавати увагу Майї. Однак дівчата які себе поважали в тому числі і Майя, обходили таких хлопців стороною, знаючи, що за їх грошима стоїть маленький і бридкий чоловік, з яким краще не мати нічого спільного.

   Нарешті Тетяна не витримала і зізналася

   - Зустріла хлопця на курсах: високий красивий, всюдихода вже сам купив.

Запросив мене в ресторан. - Очі Тетяни сяяли, засліплені яскравим світлом свого нового кумира. Вона бачила тільки його. - Ти знаєш він такий уважний, галантний, талановитий грошей кури не клюють. Вже має дві квартири з прибиральницями. Каже, у мене дружина буде займатися тим, чим захоче, я їй дам всі мислимі і немислимі багатства, вона в мене буде купатися в шампанському. Я погодилася піти з ним в ресторан.

   - То він тобі подобається?

   - Я ж кажу, красень невимовний, волосся чорне, ніс прямий, на підборідді ямочка.

   - А як же Григорій, він теж не промах, і високий, і симпатичний, а головне добрий.

   - Ти знаєш, його приітивна доброта мене починає діставати. Вічно корчить із себе месію. Напевно, навчився у Влада. Ой! - Тетяна закрила рот рукою, - ти не подумай, я про Влада нічого поганого сказати не хочу. Це так вирвалося.

   - Та ладно, я звикла, спочатку його називали лопухом і валянком. Потім коли почали боятися, називали крутим, потім, як і ти - месією. Пізніше його знову ще кимось назвуть. Напевно, у нього на роду написано бути не у форматі.

   - У форматі - не у форматі, а ти всіх рівняєш зі своїм Владом. Думаєш, якщо не Влад, так обов'язково го...

   - Ні, ти помиляєшся, той же Григорій чудовий хлопець, я вважаю кращого чоловіка для майбутньої сім’ї і шукати не треба.

   - Дістав мене твій Григорій з його позитивними якостями. Хочеться чого-небудь гостренького. І краще багатшого. Чи ти вважаєш, я за ним буду їздити, як дружина офіцера, коли його запросять у черговий клуб? І чекати вигідного контракту? Я зараз все хочу. А Максим мені дасть усе. І про це вже неоднозначно натякав.

   - Вчитися далі вже не збираєшся?

   - Чому не збираюся? Поступлю, гроші є. Одне іншому не заважає.

   - Майя знизала плечима.

   - Ти сама вибираєш, ніхто тобі не указ.

   - А ти що, ніколи не хотіла познайомитися ні з ким іншим? - Перевела тему розмови Тетяна.

   - Можеш вважати мене старомодною, але мені Влад подобається, і чим більше я його впізнаю, тим більше він мені подобається.

   - Звичайно, він у тебе такий крутий, і гроші у нього завелися. Он його батько вже половину міста по вторинній сировині скупив. Ти можеш бути задоволена, Влад на інших навіть не дивиться.

   - Я теж не помітила, щоб Григорій увивався за кожною спідницею.

   - Ну і що, він мені набрид, потрібно спробувати щось новеньке.

   - Ти хочеш сказати, вже спробувала його в різних варіантах?

   - А ти ні?

   - Ні.

   - Не бреши, ми застукали вас в одному ліжку.

   - Лежали разом, ще не означає, що вступали в контакт.

   - Ну і дурна, - не витримала Тетяна. Вона думала, що Майя, як і вона, розпочала своє статеве життя і тепер стала схожа на неї і на інших дівчат, які проповідували вільний спосіб життя.

   - Може я і дурна, або старомодна, але на тебе схожою бути не хочу. - Дівчина забрала з парти свій портфель і пішла. Подруги розсварилися.

    Увечері, йдучи з концерту, Майя не витримала і сказала Владу про наміри Тетяни.

   - Не думаю, що Григорій дуже буде засмучений. Він хлопець зайнятий. Якщо не в школу, так на змагання і нав